— Дімо, — спокійно промовила дружина, — твоя сестра прийшла сюди без попередження, з валізами, і заявила, що житиме тут. А ми з тобою повинні переїхати до твоєї мами. Бо, цитую, “у нас немає дітей, нам простіше пристосуватися”.
Ольга почула дзвінок у двері й одразу насторожилася. Дмитро був на роботі, гостей вони не чекали. Крізь вічко вона побачила знайому постать — Світлану, сестру чоловіка, з валізами. Поруч стояв її завжди мовчазний чоловік Віктор, а між ними — їхній п’ятирічний Артемко з планшетом у руках.
— Олю, відчиняй! Це ми! — долинуло з-за дверей.
«Ми» — наче їх хтось кликав. Ольга повільно відкрила, намагаючись збагнути, що відбувається.
— Свєта? Ви що, з речами?
— Ага, відкривай швидше, валізи важкі, — не чекаючи запрошення, Світлана протиснулася у передпокій, затягуючи за собою першу валізу. Віктор мовчки пройшов слідом із другою. Артемко проскочив між дорослими й одразу вмостився на дивані у вітальні.
— Стій, Свєто, — Ольга стала на її шляху, — поясни, що відбувається? Діма нічого не казав…
— Та я ще не встигла йому подзвонити, — відмахнулася Світлана, знімаючи куртку й оцінюючи квартиру оком ревізора. — Ми вирішили одразу до вас під’їхати, а там розберемося. Слухай, ви тут гарно облаштувалися! Ремонт новенький, меблі сучасні… Ми в маминій трикімнатній квартирі зовсім не вміщаємося — уявляєш? Втрьох в одній кімнаті спимо, Артемкові місця бракує, дитині ж треба простір! Бо мати у вільній кімнаті влаштувала майстерню. Штори підшиває. У неї підробіток такий.
У голові в Ольги запаморочилося. Вони з Дімою три роки тягнули іпотеку за цю квартиру. Три роки відмовляли собі в усьому — у відпустках, у ресторанах, у дрібних радощах — тільки щоб швидше розрахуватися з банком. І тепер…
— Світлано, зачекай. Я не розумію. Ви прийшли в гості?
— Та ні, не в гості, Олю, — зовиця зручно вмостилася на дивані поруч із сином. — Ми поживемо у вас трохи. Ну, місяці три-чотири. Поки розв’яжемо нашу ситуацію.
— Яку ще ситуацію?
— У Вітьки бізнес не пішов, — Світлана знизила голос, хоча Віктор стояв поруч і все чув. — Грошей зовсім немає. Мамі ми платимо за комунальні, але там, сама розумієш, тісно. А тут у вас двокімнатна, простора, ви вдвох живете… Тож ми поки поживемо у вашій квартирі, а ви — до мами. У неї ж є окрема кімната. Ви молоді, без дітей, вам простіше пристосуватися.
Ольга відчула, як обличчя наливається. Вона глянула на Віктора — той уникав її погляду, розглядаючи шкарпетки на її ногах. Потім — на Артемка, який сидів просто на килимі й гучно гамселив у якусь гру. І, нарешті, на Світлану — ту самовпевнену жінку, той погляд, що ніби вже все вирішив за всіх.
— Свєто, — Ольга стримано, але твердо заговорила, — ти серйозно?
— А що такого? — Світлана здивовано підняла брови. — Ми ж сім’я. Діма не відмовить рідній сестрі. Тим паче, у нас дитина — йому ж потрібні нормальні умови. Ви без дітей, вам не зрозуміти…
— Стоп, — Ольга підняла руку. — Я зараз подзвоню Дімі.
Вона пішла на кухню й набрала номер чоловіка. Той відповів майже одразу.
— Олю, що трапилося?
— У нас Свєта. З Вітьком і Артемом. З валізами. Каже, що житиме тут три-чотири місяці. А ми маємо переїхати до твоєї мами. Ти про це щось знаєш?
Запала тиша. Потім Ольга почула, як чоловік важко видихнув.
— Вона дзвонила тиждень тому, — сказав він нарешті. — Питала, чи можемо ми прихистити їх на якийсь час. Я відповів, що треба з тобою порадитися. Вона обіцяла почекати…
— Почекати? — голос Ольги зірвався. — Дімо, вона вже тут! З речами! І заявляє, що ми повинні звільнити квартиру!
— Я зараз приїду, — швидко сказав Дмитро. — Зачекай, нічого не роби. Я буду за півгодини.
— Тільки швидше, будь ласка, — попросила Ольга й поклала слухавку.
Вона повернулася до вітальні й побачила, що Світлана розвішує одяг у шафі. Віктор поставив валізу на підлогу й розкривав її, дістаючи дитячі речі. Артемко тим часом вмостився на килимі, не відводячи очей від екрана.
— Свєто, забери речі назад, — Ольга говорила спокійно, хоча всередині все стискалося. — Зараз приїде Діма, і ми все обговоримо.
— Та що тут обговорювати? — відмахнулася Світлана. — Усе вже вирішено. Ви з Дімою поки поживете у мами, а ми тут облаштуємося. Комунальні, звісно, платитимемо. Ми ж не нахлібники!
— Свєто, — Ольга відчула, як терпіння вислизає, — це НАША квартира. Ми взяли її в іпотеку. Три роки економили на всьому, щоб виплатити борг.
— Ну й що? — Світлана обернулася, в очах у неї блиснуло щось холодне. — Ти що, рідну сестру чоловіка з дитиною на вулицю виженеш? Егоїстка, так?
— Я не егоїстка, — голос Ольги затремтів, хоч вона намагалася стриматися. — Просто не розумію, з якого дива ти вирішила, що можеш прийти й розпоряджатися нашим життям.
— Бо я — сестра! — підвищила голос Світлана. — А ти хто? Дружина. Сьогодні є, а завтра Дімка розлучиться — і ти ніхто. А я — рідна. І дитина у мене є, між іншим. Продовжувач роду Мартинових! А у вас що? Порожнеча! Десять років у шлюбі — і без дітей. Може, й не буде ніколи. То кому ця ваша квартира дістанеться, га?
Ольга відчула, як усередині щось обірвалося. Так, у них з Дімою справді ще не було дітей — спершу хотіли стати на ноги, виплатити іпотеку, побудувати кар’єру. Але те, як Світлана зараз докоряла цим, їй було важко й образливо.
— Свєто, помовч, — тихо, але дуже чітко сказала Ольга.
— Ой, а що, правда в очі коле? — усміхнулася Світлана. — Сам Дімка мені казав, що ви не квапитеся з дітьми. Що ти вся в роботі, у кар’єрі. А потім бігатимеш по лікарях, коли вже пізно буде…
— Світлано, — Ольга випрямилася і подивилася їй у вічі, — збирай речі. Негайно.
— Що? — зовиця навіть розгубилася на мить. — Ти що собі дозволяєш?
— Те, що мала зробити з самого початку, — Ольга підійшла до шафи й почала знімати з вішалок одяг. — Це моя квартира. Наша з Дімою. Ми її заробили. Ми за неї платили. І ніхто не має права приходити сюди й диктувати нам, як жити.
— Вітю! — Світлана різко обернулася до чоловіка. — Ти що стоїш? Скажи їй щось!
Віктор ніяково переминався з ноги на ногу, втупившись у підлогу.
— Свєто, може, справді не треба… — пробурмотів він. — Давай я мамі подзвоню, повернемося…
— До чого тут мама? — Світлана підскочила з дивана. — У нас дитина! Йому потрібен простір! А вони удвох у двокімнатній квартирі сидять, дітей немає й, мабуть, не буде! Егоїсти!
— Знаєш, Свєто, — Ольга акуратно склала її речі на валізу, — ти маєш рацію. Я егоїстка. Бо я волію працювати й жити у своїй квартирі, а не тулитися у кімнаті у свекрухи.
— Діма тобі цього не пробачить! — блиснула очима Світлана. — Він сім’ю не залишить!
— Це його рішення, — спокійно відповіла Ольга. — Але вирішувати він буде тут. У своїй квартирі.
У цей момент відчинилися двері. На порозі стояв Дмитро — захеканий, з розкуйовдженим волоссям.
— Свєто, що відбувається? — він обвів поглядом передпокій, заставлений валізами.
— Дімко! — Світлана кинулася до нього. — Ти уявляєш, що твоя дружина робить? Виганяє нас на вулицю! З дитиною!
Дмитро подивився на Ольгу. Та стояла, схрестивши руки, і в її погляді було стільки рішучості, що він аж завмер.
— Дімо, — спокійно промовила дружина, — твоя сестра прийшла сюди без попередження, з валізами, і заявила, що житиме тут. А ми з тобою повинні переїхати до твоєї мами. Бо, цитую, “у нас немає дітей, нам простіше пристосуватися”.
Дмитро перевів погляд на сестру.
— Свєто, це правда?
— Дімо, ну що ти як дитина? — Світлана спробувала усміхнутися. — Я думала, ти зрозумієш. У нас справді важке становище: Вітька без роботи, грошей немає, у мами тісно…
— І тому ти вирішила просто прийти й зайняти нашу квартиру? — Дмитро повільно похитав головою. — Без розмови?
— Я ж дзвонила тобі! — підвищила голос Світлана. — Ти сказав, що подумаєте!
— Я сказав, що маю порадитися з дружиною, — твердо відповів Дмитро. — А ти приїхала й поставила нас перед фактом.
— Дімко, я ж твоя сестра! — у голосі Світлани задзвеніли сльози. — Ми ж разом росли! Мама завжди казала: ми маємо допомагати одне одному!
— Допомагати — так, — кивнув Дмитро. — Але не коштом моєї сім’ї. Свєто, ми з Ольгою три роки жили напівголодні, щоб виплатити цю квартиру. Ми собі в усьому відмовляли. І тепер ти приходиш і вимагаєш, щоб ми з’їхали. Як це розуміти?
— У мене дитина! Син! Твій племінник! Невже він тобі не дорожчий за цю… — вона різко ткнула пальцем у бік Ольги, — цю кар’єристку, яка навіть дітей тобі не хоче подарувати?
— Досить, — Дмитро ступив до сестри, і в його голосі вперше за довгий час прозвучав холод. — Ти переходиш усі межі. Ольга — моя дружина. Моя сім’я.
Запала тиша. Світлана дивилася на брата широко розплющеними очима, не вірячи почутому.
— Ти… ти її вибираєш? — прошепотіла вона. — Замість мене?
— Я вибираю свою сім’ю, — рівно відповів Дмитро. — Свєто, ми можемо допомогти тобі грошима, якщо у вас справді труднощі. Можемо допомогти Віті знайти роботу. Але жити тут ви не будете.
— Грошима? — Світлана різко розсміялася. — Якими грошима, Дімо? Мені не гроші потрібні, мені потрібен дім! Нормальне житло для дитини!
— Тоді винайміть квартиру, — спокійно сказала Ольга. — Як це роблять інші люди у подібній ситуації.
— На які гроші, га? — зірвалася Світлана. — Вітя без роботи!
— А чому це має бути нашою проблемою? — Ольга зробила крок уперед. — Свєто, я розумію, що вам важко. Але це не дає права приходити в чужу квартиру й вимагати, щоб люди звільнили її для вас. У кожного — своє життя. І свої проблеми.
— Своє життя, — перепитала Світлана, вп’явшись у неї поглядом. — А якби у вас була дитина, ти б теж так говорила? Чи бігала б по родичах, благала допомогти?
— Якби у нас була дитина, — Ольга не відвела очей, — ми б самі розв’язували свої проблеми. Так само, як розв’язуємо їх зараз. Ми не ходили до твоєї мами й не вимагали звільнити нам кімнату. Ми взяли іпотеку — і самі її виплачуємо.
— Брехуха, — обурилася Світлана. — Побачимо, як ти заплачеш, коли чоловік від тебе піде. До нормальної жінки, яка дітей йому подарує, а не кар’єру будує.
— Досить, — Дмитро взяв сестру за руку. — Збирайте речі й ідіть. Негайно.
— Дімо…
— Негайно, — повторив він холодним голосом. — Ти перейшла всі межі. Образила мою дружину. У моєму домі. Іди.
Світлана ще кілька секунд стояла, дивлячись на нього, а потім різко розвернулася:
— Ходімо, Вітю. Збирай речі. Артем, планшет забери, ми йдемо.
У квартирі запанувала гробова. Віктор мовчки запихав одяг у валізи, Артем сопів, не бажаючи вимикати гру. Світлана застібала куртку різкими, сердитими рухами.
— Не чекай від мене більше нічого, — кинула вона братові, стоячи на порозі. — Не дзвони, не приходь. У тебе більше немає сестри.
— Свєто…
— Ні, Дімо. Ти зробив свій вибір. Живи з ним.
Двері грюкнули.
Ольга й Дмитро лишилися стояти у передпокої.
— Пробач, — тихо сказав він. — Я не думав, що вона так…
Ольга мовчки обійняла його. Відчувала, як він тремтить — від образи, від усвідомлення того, що сестра, з якою він виріс, з якою колись ділив іграшки й дитячі свята, виявилася здатною на таке.
— Ти вчинив правильно, — прошепотіла вона. — Знаю, це важко. Але правильно.
— Вона подзвонить мамі, — втомлено промовив Дмитро. — Мама скаже, що я залишив сестру у скрутній ситуації.
— Знаю, — Ольга погладила його по спині. — Але це твоя сім’я. Наша. І ніхто не має права вирішувати, як нам жити.
Чоловік притиснув її до себе ще міцніше. За дверима стихли кроки, і квартира знову стала тихою і своєю.
Через два місяці після тієї сцени, коли двері за Світланою грюкнули востаннє, життя нарешті стало спокійним. Ольга й Дмитро навчилися не здригатися, коли дзвонив телефон, — ніхто не вимагав від них “зрозуміти” чи “допомогти як рідним”. А потім, на початку весни, Дмиту прийшло повідомлення від сестри.
“Ми винайняли квартиру. Віктор влаштувався на роботу, ніби життя налагоджується. Дякую, що тоді виставив, інакше, у нас би нічого в житті не змінилося. Вибач, що так вчинила.”
Дмитро довго дивився на екран, ніби не вірив своїм очам. Потім переслав повідомлення Ользі. Вона прочитала, зітхнула й сказала:
— Ну що ж… мабуть, і це своєрідне примирення.
За кілька тижнів Світлана справді приїхала — не з валізами, а з коробкою домашніх пиріжків і трохи зніяковілою усмішкою. Вітя стояв поруч, стримано, але не з опущеними очима.
— Ми тепер живемо на квартирі, — сказала Светлана. — Невелика, але своя. Вітю взяли на будівництво, я підробляю онлайн. Знаєш, Дімо… я тоді думала, що ти мене зрадив. А тепер розумію — ти просто поставив межу. І, може, вперше у житті це було правильно.
Дмитро кивнув. У нього ніби камінь з душі впав.
— Головне, що ви впоралися, — сказав він.
Вони сіли на кухні — четверо дорослих, які навчилися цінувати спокій і власну працю. Артем грався з машинкою на підлозі, сміявся, і цей дитячий сміх більше не звучав як докір, а як знак — усе нарешті стало на свої місця.
Коли гості пішли, Ольга тихо сказала:
— Знаєш, я не серджуся на неї. Просто рада, що вона виросла.
Дмитро обійняв її.
— Мабуть, усім іноді потрібен той, хто поставить крапку.
І цього разу — крапка дійсно залишилася крапкою, а не початком нового кола образ.
