— Діти мої, — сказала новоспечена невістка. — Петьку в п’ятнадцять народила, Ваську в шістнадцять, а Льоньці всього три роки. Раз так вийшло, що я тут прописана, діти за законом мають бути зі мною.
Нова дівчина сина Валентині сподобалася. Молода, симпатична. Привітна, до того ж. Завжди в доброму настрої та з eсмішкою. Навіть сама Валентина часом буває злою на сина — то машину пом’яв, то велику суму на дурниці витратив… А Зоя — ні. Завжди розуміюча, тільки й чути:
— Боречко, я все розумію, ти не хотів. Мабуть, це для тебе важливо. Давай за твій кредит, який ти на кросівки витратив, я заплачу. Працюю ж…
А Валентина сама не своя. Думає, впустить Борис таку партію, потім привеlt додому хто знає кого — мало Валентині не здасться. Ось у сусідки знизу син одружився і дружину додому привів. А потім виявилося: та на десять років старша за сина, та ще й дитину має. От тепер вони всі й живуть у Тетяни Михайлівни, ждуть не дочекаються, коли та в інший світ відійде, та квартиру свою їм залишить. Тому Валентина одразу почала синові натякати на можливість серйозних стосунків із Зоєю, щоб створити комірку суспільства.
— Чим тобі не дружина? Вродлива, лагідна. Молода, до того ж. Ще й грошей не просить… — умовляла сина Валентина. — Якщо тобі моя думка важлива, то мене Зоя повністю влаштовує.
— А де жити? Зоя знімає кімнату з подругами, а мені й з тобою непогано, — відкушуючи великий шматок пирога, пробурмотів Борис.
Сорокарічний чоловік мав за плечима один шлюб, у якому пробув усього місяць, і той був майже двадцять років тому. Тоді новоспечена дружина поставила питання ребром — або вони починають жити окремо від Валентини Петрівни, або вона подає на розлучення. Звичайно, Борис обрав маму, а тому колишня дружина пішла геть.
З тих пір минуло багато років, і в житті чоловіка з’являлися одна за одною різні жінки. Але зазвичай до знайомства з мамою справа не доходила. Борис уже був невеликим начальником на своєму заводі, мав непоганий автомобіль і солідну зовнішність, на яку непогано клювали жінки. Але Валентина мріяла про онуків, про що не забувала нагадувати синові.
— Можете й у нас пожити, — кивнула на колишню дитячу кімнату Валентина Петрівна. — Квартира велика, не надто й тісно у нас. Я залишуся поки у своїй кімнаті, а там подивимося.
Дивитися довелося недовго. Зоя переїхала через тиждень після цієї розмови, і майже одразу Борис викликав матір на розмову.
— Мам, ми з Зоєю не можемо жити в кімнаті з вікнами на північ. Треба б помінятися. Давай ти в маленьку кімнату переїдеш, а ми в твою.
— Чого це не можете? — підняла брови Валентина. — Я все життя в цій кімнаті живу.
— Зоя на вихідних шиє на замовлення, їй світло потрібне. До того ж дохід додатковий… — невпевнено почав Борис. — Зараз ось Зоя сукню собі шиє. І до речі, я, за твоєю порадою, запропонував їй розписатися.
— І?
— На п’ятнадцяте число призначили реєстрацію.
— Весілля будете робити? Якщо розраховуєте на мою допомогу, то вибачайте. Я й так пустила вас пожити, — знизала плечима Валентина Петрівна.
Борис похитав головою.
— Зоя сказала, ніякого весілля, тільки гроші переводити. А потім ще за кредити платити… Гроші поки й так потрібні, не до надмірностей.
Валентина схвально кивнула. А потім подумала і погодилася переїхати в маленьку кімнату.
— Зрештою, — міркувала вона, — я в кімнаті тільки сплю. Основний час проводжу або на кухні, або ж у вітальні, за телевізором. Нехай вже молоді у сонячній кімнаті облаштовуються.
На тому й домовились.
Зоя швидко облаштувала сімейне гніздечко на свій смак. Валентина ревно дивилася, як молоді знімають старі шпалери, міняють штори з бежевих на яскраво-червоні й заносять величезний, схожий на чорнильну кляксу, диван.
— А швейна машинка? — уточнила Валентина Петрівна.
— Так вона маленька, ручна, — роззброююче посміхнулася Зоя. — У коробці лежить, у шафі.
Валентина насупилася. Хіба не обдурила її новоспечена невістка своїми розмовами про швейне хобі — тільки для того, щоб переселити літню маму в крихітну кутню кімнатку з видом на сміттєві баки? Але Зоя була така ввічлива й мила, що всі підозри розсипалися самі собою.
— Я вам чай приготувала і кекс — купила, коли їхала з роботи. З ожиною, — продовжувала посміхатися Зоя. — Вам, мамо, минулого разу з ожиною сподобався, і я знову вирішила купити.
— Дякую, дорога, — зворушилася Валентина Петрівна. — Ти мені скажи, ви з Борисом поповнення не плануєте?
Зоя густо почервоніла.
— Ви мене пробачте, звичайно… Але тут справа така. Незручно й сказати…
— Що таке? — Валентина Петрівна запідозрила, що в невістки проблеми зі здоров’ям. — Тобі ж усього-то двадцять три.
Зоя, заїкаючись і хвилюючись, розповіла про свої побоювання, що при вагітності їй доведеться їздити в область, адже прописана вона у батьків у селі.
— Ах, ось у чому річ! — розреготалася Валентина Петрівна. — Ну так це ж не проблема, адже тепер ми одна сім’я. Завтра ж піду в ЖЕК і пропишу тебе в нашу квартиру.
Свої слова Валентина стримала, і вже наступного дня як господиня оформила для невістки прописку в квартирі. Зоя була така рада штампу з пропискою, що навіть спекла для свекрухи торт. Та, у свою чергу, не могла натішитися вдячною невісткою і постійно ділилася з сусідкою знизу подробицями життя з сім’єю сина.
— Та вже, не те що моя Лізка, — із заздрістю зітхала Тамара Сергіївна. — Спочатку лисилася, а як тільки з Сашкою розписалися, так і Вовку приволокла. Квартира ж двокімнатна, в одній Сашко з Лізкою, в іншій Вовка. А мені тільки й місця, що на кухні.
— Не пощастило, — співчутливо обійняла подругу Валентина. — Та тільки моя Зоя не така. І готує, і миє… Слова впереріз мені не каже. Тільки мамо та мамо. Прописала її от недавно у нас.
— Це ти дарма, — похитала головою Тамара Сергіївна. — Я коли Лізку прописала, так вона зовсім обнагліла. Прибирання в домі взагалі припинила, тільки по телефону з подружками своїми тріщить.
Але Валентина Петрівна була впевнена, це сусідкин син такий нерозбірливий, а її невістка не така. Вона ще й онуків їй народить, і в старості ноги мити свекрусі стане.
Через тиждень після розмови з Тамарою Сергіївною до Валентини прийшов син.
— Мам, я до тебе з серйозною розмовою.
— Що таке? — відклала в’язання Валентина Петрівна. У маленькій кімнаті було завжди темно, і займатися в’язанням вона була змушена на кухні, де більше світла.
— Знаю, що в тебе гроші накопичені, може, ти мені їх даси? Зрозуміло, в борг! Хочемо будинок у селі купувати. На іпотеку в місті все одно не вистачить, а так — хоч повітря свіже. Тобі, зрештою, не в коробці міській сидіти. А як діти підуть — поруч річка, ліс…. Краса. Що скажеш?
— І не знаю навіть, — розвела руками Валентина Петрівна. — Я в село не дуже хочу, мені й тут добре. Але раз треба грошей, можу дати. Лежать же без діла.
Сказано — зроблено. Отримавши від матері гроші, Борис негайно поїхав оформляти будинок. Виявилося, молоді вже заздалегідь придивлялися варіант, ще до розмови з Валентиною. І хоча тій це було неприємно, адже вона думала, що теж візьме активну участь у виборі покупки, нічого вдіяти було не можна.
— Ну нічого, може, там добрий будиночок, — вертячись ввечері на своєму ліжку в маленькій кімнаті, міркувала Валентина Петрівна. — Може, й справді дітей народить Зоя, та й переїдуть вони в своє село. Я хоч тут одна поживу, остогидла мені ця комунальна квартира.
Але мріям не судилося збутися. Вже наступного дня, коли Борис пішов на роботу, у двері подзвонили. На порозі стояла незнайома літня жінка, яка тримала за руку двох дітей. Ще одна дитина була захоплена тим, що малювала на стіні під’їзду.
— Ви до кого? — здивувалася Валентина, вирішивши, що милостиню цій компанії подавати не стане. — Хлопчику, не малюй на стіні!
— Та ми до Зої. Донька моя, Зоєчка, у вас тут живе. А ти, виходить, сваха моя, — посміхнулася жінка.
— Це до мене, — вибігши зі своєї кімнати, крикнула Зоя. — Мамо, заходьте.
Гостья бешкетно відсунула Валентину Петрівну і ввалилася в передпокій, випромінюючи аромат немитого тіла й цигарок.
— Це що це тут відбувається? — тільки й змогла вимовити Валентина, дивлячись, як троє незнайомих хлопчаків скидають брудні черевики й наперегонки забігають на кухню.
— Це, Валентино Петрівно, моя мама — Марія Анатоліївна. Познайомтеся, будь ласка.
— А діти? Тільки не кажи, що твої, — осідаючи на пуфік, прошепотіла Валентина.
— Мої, — кивнула Зоя. — Петьку в п’ятнадцять народила, Ваську в шістнадцять, а Льоньці всього три роки. Раз так вийшло, що я тут прописана, діти за законом мають бути зі мною. То ж, Валентино Петрівно, потрібно буде потіснитися. А маму я запросила, щоб вона мені з дітьми допомагала. Вам, до того ж, клопоту менше.
— Борис у курсі? — всхлипнула Валентина.
— Ще ні, — безжурно струснула чубчиком Зоя. — Але, я впевнена, він мене любить і все зрозуміє. Про дітей він знає, хоч і не про всіх. Тим більше, я тут прописана, а значить до повноліття Леоніда маю право жити. Якщо вам щось не подобається, то можете переїхати в село.
— Чого?
— Там у нас з Борисом будинок. На мене, до речі, записаний. По доброті душевній можу вас туди пустити пожити.
Валентина Петрівна навіть не знайшла, що сказати, і зараз же кинулася телефонувати Борису. На її жах, син усе підтвердив — виявилося, він давно знав про дітей, просто не хотів засмучувати маму. А що стосується будинку…
— Мам, ну це ж у будь-якому разі наше спільне майно. Ми ж із Зоєю сім’я. До речі, хлопців я планую усиновити. Ти ж хотіла онуків — от тобі одразу готові, — пояснив Борис.
Обговорення ситуації на сімейній нараді результату не дало. Діти бігали і практично стояли на головах, свекруха постійно щось їла, без дозволу дістаючи з холодильника, а Зоя посміхалася посмішкою переможниці. Борис же взагалі тільки знизав плечима й ніби не бачив проблеми в тому, що мати переїде в село.
— Тобі там свіже повітря, а дітям хоч тут нормальна школа поруч. До того ж не подумай, що ми тебе виганяємо…
— Таки виганяєте, — виразно подивилася Валентина на Марію Анатоліївну, яка доїдала куплену днями палку домашньої ковбаси.
Цілий тиждень Валентина Петрівна намагалася звикнути жити в цьому божевільному домі, але потім усе-таки зібрала валізи і зі сльозами на очах покинула своє гніздечко. Будиночок у селі виявився не те щоб розвалиною, але до квартири з зручностями йому було ой як далеко.
Поплакавши, Валентина Петрівна взялася до справи. Завзяття їй було не зайняти, а тому вона без сторонньої допомоги переклеїла шпалери, повикидала дещо з меблів і взялася облаштовувати давно занедбаний город. За пару місяців вона й сама не помітила, як втягнулася, а через півроку її неможна було відрізнити від сільських мешканок. Валентина й сама дивувалася, але їй настільки сподобалося жити в будинку на землі, що вона навіть зовсім перестала ображатися на Бориса й Зою.
— Та ти що, тут так добре, — по телефону розповідала своїй подружці, сусідці знизу, Валентина Петрівна. — Ліс поруч, річка. Люди чуйні. А повітря, повітря яке! Отже, жодного разу не пожалкувала, що піддалася на цю авантюру й переїхала. А ти в гості приїжджай, а краще переїжджай назавжди до мене — удвох веселіше, і робота скоріше робиться.
