У маленькому селі Зелена Долина, де поля золотилися під сонцем, а річка тихо шепотіла казки вітру, жила родина, яка з роками стала справжньою легендою для сусідів.
Назар і Юлія були старшими дітьми в сім’ї Петренків. Назару виповнилося п’ятнадцять, коли все почалося по-справжньому, а Юлії – тринадцять. Вони були нерозлучні, як дві половинки одного яблука: Назар – високий, з широкими плечима, що вже нагадували чоловічі, і Юлія – струнка, з довгою косою, яка сяяла на сонці, мов золотий колос.
Мати їхня, Олена, була жінкою сильною, але життя не балувало її. Батька не стало, коли Назар був ще малим. Залишилася Олена з двома дітьми, хатою на краю села та купою боргів.
“Треба виживати, діти мої,” – казала вона щоразу, пакуючи валізу. Спочатку поїздки були рідкими: на сезон до Польщі, на полуницю чи яблука.
Але з часом вони стали постійними. “Я поїду на місяць, максимум два, – обіцяла Олена, цілуючи дітей у чоло. – Ви ж старші, Назарчику, Юлечко. Гляньте один за одним. А я привезу гроші, купимо нову хату, чи корову, чи що захочете.”
Назар кивав головою, стискаючи кулаки. “Добре, мамо. Ми впораємося.” Юлія плакала тихо, ховаючи обличчя в подушку, але на ранок уже посміхалася: “Привези мені ляльку, мамо, таку, як у місті бачила.”
Перша поїздка матері була важкою, але короткою. Олена повернулася з пачкою грошей, новими чоботями для Назара і сукнею для Юлії.
“Бачите, діти? Варто було!” – раділа вона. Але борги не зникали, а село не давало роботи. Друга поїздка – на три місяці. Третя – на пів року. І ось одного дня, коли Назар уже святкував шістнадцятий день народження, Олена приїхала не сама.
“Діти, познайомтеся з вашим братиком!” – вигукнула вона, тримаючи на руках немовля, загорнуте в ковдру. Хлопчик був рум’яний, з пухкими щічками, і плакав дзвінко, мов дзвіночок.
Назар витріщився: “Мамо… Звідки він?”
Олена зітхнула, сідаючи на лаву. “З Польщі, синку. Там я познайомилася з добрим чоловіком. Він українець, з Львівщини, але живе там давно. Ми… одружилися по-швидкому. А це – наш Тарасик. Він появився два місяці тому.”
Юлія підбігла, заглядаючи в очі малюку. “Ой, який гарненький! Тарасик… А можна я його потримаю?”
“Можна, доню, можна. Але обережно,” – усміхнулася Олена. Вона пробула вдома тиждень: годувала Тарасика, прала пелюшки, розповідала про життя за кордоном. “Там роботи повно, гроші платять добре. А тут… що? Голод та бідність.”
Назар хмурився: “А тато? Наш тато?”
“Тата нема, Назарчику. Життя триває. Я не можу сама вас тягнути.”
Через тиждень Олена зібрала валізу знову. “Я поїду з чоловіком. Він обіцяв допомогти. Тарасика залишаю вам – ви ж старші.
Гляньте за ним, як за своїм.”
“Мамо, ні!” – закричала Юлія. “Не залишай його!”
“Мушу, доню. Там я зароблю на всіх. Приїду за місяць, привезу подарунки.”
Але місяць розтягнувся на три. Тарасик ріс, повзав по хаті, тягнувся до всього руками. Назар годував його з пляшечки, яку купив у сусідки, Юлія співала колискові.
“Братик наш, маленький Тарасик,” – шепотіла вона, качаючи його на руках.
Коли Олена повернулася вдруге, вона привезла не тільки гроші, а й нову валізу – і нове немовля. Дівчинку, яку назвали Соломійкою.
“Це від того ж чоловіка,” – пояснила Олена, не дивлячись у вічі. “Він каже, що в Польщі краще ростити дітей, але я не можу всіх забрати. Залишаю її вам. Ви впораєтеся.”
Назар уже не витримав: “Мамо, це нечесно! Ми ще діти самі!”
“Ти вже чоловік, Назар. А Юлія – господиня. Гляньте за сестричкою. Я приїду скоро.”
Але “скоро” стало словом, яке втратило сенс. Олена приїжджала раз на пів року, залишала нове дитя і їхала.
Третім був Іванко – хлопчик з чорними очима, як у батька. “Він появився в дорозі,” – сміялася Олена. “Майже в потязі!”
Юлія плакала ночами: “Назар, чому мама так робить? Ми не няньки!”
“Тихо, Юлю. Ми родина. Треба триматися разом,” – заспокоював брат, хоча сам ледь стримував сльози.
Четвертим став Богданчик – міцний, як дубок. П’ятим – близнюки, дівчатка Марійка і Оксанка, які появилися одночасно і плакали в унісон.
“Оце так подарунок!” – жартувала Олена, залишаючи їх з пляшечками та пелюшками. “Ви ж любите сестричок, правда?”
До того часу Назару було вісімнадцять, Юлії – шістнадцять. Хата гуділа від дитячих голосів. Тарасик уже бігав, Іванко лепетав перші слова, Соломійка малювала на стінах. Назар кинув школу, пішов працювати – косити, орати, ремонтувати.
“Треба годувати родину,” – казав він сусідам.
Юлія стала справжньою мамою для менших. Вона варила кашу на сім роти, прала в річці, шила одяг з старих речей.
“Марійко, не чіпай Оксанку! Іванку, йди сюди, поїж!” – гукала вона щодня.
Олена приїжджала востаннє, коли близнюкам було по два роки. Вона виглядала втомленою, але з посмішкою.
“Діти мої, я привезла сьоме – остання, обіцяю. Це Лесик, хлопчик. Чоловік мій… ну, він пішов. Але я знайшла роботу в Італії, кращу. Залишаю його вам. Ви вже великі, впораєтеся.”
Назар узяв матір за руку: “Мамо, досить. Залишайся. Ми самі дамо раду.”
“Не можу, синку. Там платять удвічі більше. Приїду за рік, заберу всіх.”
Але рік минув, минув другий, третій. Листів не було, дзвінків – тим паче. Олена зникла, як вітер у полі.
Діти підростали. Назар став головою родини – офіційно. Йому було двадцять чотири, коли він пішов до сільради: “Візьміть нас на опіку. Ми – сироти, але разом.”
Юлія додала: “Ми не розлучимося. Всі семеро – одна сім’я.”
Сільрада дивувалася, але погодилася. Назар і Юлія стали опікунами для п’ятьох менших: Тарасика (йому було шість), Соломійки (п’ять), Іванка (чотири), Богданчика (три), близнюків Марійки та Оксанки (по два) і найменшого Лесика (рік).
Життя не стало легшим, але стало щасливим. Хата, хоч і тісна, наповнилася сміхом. Назар працював на тракторі, Юлія – в школі помічницею вчительки. Ввечері збиралися за столом.
“Назар, розкажи казку!” – просив Тарасик, тулячись до брата.
“Добре, слухайте. Жили-були семеро братів і сестер…” – починав Назар, і всі затихали.
Юлія пекла пиріжки: “Іванку, не чіпай гаряче! Соломійко, допоможи меншим.”
Богданчик, вже кремезний хлопець, носив дрова: “Я сильний, як тато Назар!”
Близнюки Марійка і Оксанка бігали босоніж: “Ми принцеси! А Лесик – наш лицар!”
Лесик, найменший, уже говорив: “Мама Юля, співай!”
І Юлія співала старовинні пісні, які пам’ятала від бабусі.
Роки минали. Тарасик пішов до школи, став найкращим учнем. “Я буду лікарем, вилікую всіх!” – хвалився він.
Соломійка малювала картини: “Подивіться, це наша хата! І мама Олена на небі.”
Іванко любив тварин: “Купимо корову, Назар! Я доглядатиму.”
Богданчик допомагав у полі: “Я тракторист, як ти!”
Марійка і Оксанка шили лялькам одяг: “Ми будемо модницями!”
Лесик ріс пустотливим: “Я – космонавт!”
Назар і Юлія не одружувалися довго. “Спочатку виростимо менших,” – казали вони.
Але одного вечора, коли всі спали, Назар сказав Юлії: “Сестро, ми зробили неможливе. Ми – сім’я.”
“Так, брате. І ми щасливі,” – відповіла вона.
Село шепотілося: “Петренки – як казка. Без матері, але разом.”
Валентина Довга
