У маленькому селі на Прикарпатті, де сніг падав густими пластівцями, ніби небо вирішило засипати весь світ білою ковдрою, жила родина Коваленків.
Будинок їхній стояв на краю села, біля лісу, де взимку вовки вили так, ніби співали стародавні пісні. Мама, пані Оксана, була серцем цієї родини.
Вона мала волосся кольору стиглої пшениці, очі сині, як гірське озеро, і руки, що могли перетворити найпростіші продукти на диво.
Її чоловік, пан Василь, працював на пилорамі, а двоє дітей – син Петро, якому було дванадцять, і дочка Марічка, на п’ять років молодша – допомагали по господарству.
Того зимового ранку, коли сніг ще не встиг розтанути від вчорашньої заметілі, Оксана прокинулася рано. Вона відчувала, як щось важке тисне.
“Сьогодні буде особливий день,” – прошепотіла вона собі під ніс, встаючи з ліжка. Василь ще хропів, а діти спали в своїй кімнаті, загорнуті в ковдри.
Оксана пішла на кухню, де вогонь у печі вже догоряв. Вона роздмухала його, додала дров і почала готувати.
“Що це ти так рано, Оксано?” – запитав Василь, заходячи на кухню з сонними очима. Він потер бороду і сів за стіл.
“Хочу зварити борщу, такого, як у маминої мами. І вареників наробити, з картоплею і сиром. Давно не балувала вас,” – відповіла Оксана, посміхаючись. Але в очах її була тінь, яку Василь не помітив.
“О, то добра справа! Петро вчора картоплі накопав з-під снігу, ще не вся замерзла. А я піду по дрова, бо холодно,” – сказав Василь, одягаючись.
Оксана кивнула і взялася до роботи. Вона почистила буряки, моркву, капусту – все, що залишилося в погребі.
“Борщ має бути червоний, і густий, як любов,” – казала вона завжди. Додала м’яса від останньої свині, яку закололи восени, і поставила каструлю на вогонь. Аромат почав поширюватися по хаті, будячи дітей.
“Мамо, що це так смачно пахне?” – забігла Марічка, боса, з розпатланим волоссям. Вона підбігла до мами і обійняла її за талію.
“Борщ, доню. І вареники будемо ліпити разом. Ходи, поможеш,” – сказала Оксана, саджаючи дівчинку на стілець. Петро теж з’явився, протираючи очі.
“А чому сьогодні? Свято якесь?” – запитав він, сідаючи поруч.
“Свято життя, синку. Кожен день – свято, якщо є що їсти і кого любити,” – відповіла мама, мішаючи в каструлі.
Вона розказувала їм історії, поки чистила картоплю. “Коли я була малою, бабуся варила борщ на Різдво.
Казала: ‘Борщ – це душа України. Червоний від буряка, як наша історія, гарячий, як серце народу.’ А вареники – то як зірки на небі, кожний з начинкою-сюрпризом.”
Діти сміялися. Марічка плескала в долоні: “Я хочу з сиром! І з вишнями, якщо є!”
“Вишень нема, але сир є. Давай тісто замішувати,” – сказала Оксана. Вона сипнула борошна на стіл, додала яйця, воду, і почала місити.
Руки її рухалися вправно, ніби танцювали. Петро допомагав розкачувати, а Марічка ліпила вареники, роблячи їх кривими, але з любов’ю.
“Мамо, а розкажи про той час, коли ти з татом познайомилася,” – попросив Петро, посміхаючись.
Оксана засміялася. “Ой, то було давно, влітку на фестивалі в Івано-Франківську. Я танцювала гопак, а він стояв осторонь, з гітарою.
Підійшов і каже: ‘Дівчино, ви як сонце, а я – тінь, що хоче зігрітися.’ Я йому: ‘Тоді грійся, але не обпалися!’ І так почалося. Він грав пісні, я співала. А потім одружилися, і ви появилися.”
“А чому ти така сумна сьогодні?” – раптом запитала Марічка, дивлячись на маму великими очима.
Оксана завмерла на мить. “Сумна? Ні, доню, просто згадую. Життя – як сніг: біле, чисте, але тане швидко. Треба цінувати кожну мить.” Вона обійняла дочку і продовжила ліпити.
Тим часом борщ кипів. Оксана додала часнику, лаврового листа, перцю. “Смакуйте, діти! Це не просто їжа, це спогад,” – сказала вона, наливаючи пробу в миску.
Василь повернувся з дровами. “Пахне на все село! Сусіди, певно, заздрять,” – пожартував він, сідаючи за стіл.
“Хай заходять, поділимось,” – відповіла Оксана. Але в душі вона знала, що це її останній борщ. Лікарі в місті сказали місяць тому. Вона не розповіла родині, бо не хотіла їх лякати. “Краще піти тихо, з посмішкою,” – подумала вона.
Вони сіли обідати. Борщ був ідеальний – густий, ароматний. “Смачно, мамо! Краще, ніж у бабусі!” – вигукнув Петро.
“Не кажи так, бабуся образиться з неба,” – засміялася Оксана. “Але дякую. Вареники теж готові. Зі сметаною їжте.”
Марічка жувала і розповідала: “Мамо, а в школі вчителька казала, що борщ – національна страва. А ти знаєш рецепт з давніх-давен?”
“Борщ зігріває душу.’ Дядько Степан, закохався в неї, але вона була заміжня. Він подарував їй намисто, яке я ношу.”
“Покажи!” – попросила Марічка.
Оксана зняла намисто і дала дітям. “Воно з бурштину, як сонце в камені. Носіть його, коли мене не буде.”
Василь подивився на неї: “Чому ‘коли не буде’? Ти кудись збираєшся?”
Оксана посміхнулася: “Всі ми кудись йдемо, Василю. Але сьогодні – свято. Давай співати!”
Вони заспівали “Червону руту”, голоси лунали по хаті. Потім Оксана розказала анекдот: “Приходить чоловік додому, а дружина варить борщ. Він: ‘Що на вечерю?’ Вона: ‘Любов!’ Він: ‘А борщ?’ Вона: ‘То й є любов!'”
Всі сміялися. Після обіду діти пішли гратися на снігу, а Василь пішов до сусіда по інструменти. Оксана лишилася одна. Вона прибрала кухню, склала вареники в миску на завтра, і одягнулася. “Час,” – прошепотіла вона.
Вона вийшла надвір. Сніг падав тихо, покриваючи землю. Вона пішла до лісу, де любила гуляти. “Прощавай, родино,” – подумала. Серце боліло, але вона знала, що не витримає мук.
Діти повернулися ввечері. “Мамо!” – гукали вони. Але мами не було. Тільки борщ на плиті і вареники на столі. Василь шукав її, але знайшов тільки сліди на снігу, що вели до лісу.
“Куди вона пішла?” – заплакала Марічка.
“Не знаю, доню. Але вона залишила нам любов у їжі,” – сказав Василь, обіймаючи дітей.
Вони їли вареники, згадуючи маму. Сліди на снігу танули, але спогади лишалися.
Світлана Малосвітна
