— Діти теж святі, — відрізала Марина. — І їм потрібніші. Твоя мама — пенсіонерка, у неї є пенсія. Твоя сестра — здорова кобила, руки-ноги є, нехай іде працювати, хоча б касиром, хоча б прибиральницею. А мої діти самі заробити не можуть. І я поки не можу, бо сиджу з твоїм сином. Так що все чесно.
— Ти мені пропонуєш рідну матір вигнати, чи Лєнці з голоду пухнуть, поки ми тут ікру ложками жеремо? Совість у тебе є взагалі, Марино? Ти ж жінка, мати. Де твоє співчуття?
Олексій шпурнув чайну ложку в мийку. Він стояв біля вікна, нервозно барабанячи пальцями по підвіконню, усім своїм виглядом виражаючи ображену шляхетність. Ніби це не він щойно відмовив дружині в покупці м’яса, а вона запропонувала здати його батьків у будинок для літніх людей.
Марина мовчки витирала стіл. Ганчірка ходила по клейонці колами. Вліво, вправо, знову вліво. Їй не хотілося кричати. Втома, важка, як осінній бруд на чоботях, навалилася на плечі. Ікру вони, звичайно, не їли навіть на свята. Востаннє червона ікра була на столі півтора року тому, коли з’явився Мишко. І то баночку принесла свекруха, та сама свята жінка, про яку так піклувався Олексій. Принесла, відкрила, сама ж половину й з’їла під чай, примовляючи, що годуючій матері солоне шкідливо.
Дивне це було життя. Начебто й злидні, якщо дивитися збоку. Олексій працював ведучим інженером у великій будівельній компанії. Зарплата біла, красива, така, про яку в їхньому провінційному місті говорять із зітханням. Марина до декрету теж непогано отримувала, але зараз сиділа з півторарічним Мишком, а старший Артемко ходив у другий клас. Здавалося б, живи, тішься. Квартира своя, іпотека виплачена ще до весілля батьками Марини. Спасибі їм, золотим людям. А грошей вічно немає.
Марина спочатку вірила. Ну, буває, ціни ростуть, бензин дорожчає, машина вимагає ремонту. Льоша приходив додому понурий, кидав на стіл пакет із найдорожчим молоком і макаронами «червона ціна» і зітхав. Премію не видали. Знову кризис. Начальник звіряє. Вона кивала, шкодувала, намагалася стиснути бюджет так, щоб чоловік не відчував себе пригніченим. Сама перестала ходити на манікюр, купила лампу й лаки, які були вживані, пиляла нігті по ночах, поки діти сплять. Перукарня? Навіщо, якщо подруга Свєта вміє рівняти кінчики за шоколадку? Одяг. Артем доносив речі двоюрідного брата. Мишко – речі Артема. Собі Марина не купувала нічого вже роки два.
Усе, здавалося, ось-ось налагодиться. Тимчасові труднощі. І ж Олексій не виглядав марнотратником, не пив, по бабах не бігав, ходив в одній і тій же куртці третій сезон. «Все в дім, все в сім’ю», – думала Марина, нарізаючи курку на мікроскопічні шматочки, щоб вистачило на плов на три дні.
Очі відкрилися випадково. Дурно й банально, як у поганому серіалі. Місяць тому, у суботу, Олексій залишив телефон на дивані. Марина ніколи не лізла в його листування. Виховання не те. Але тут екран загорівся. Піснуло сповіщення від банку. Марина, проходячи повз з охапкою чистих речей, машинно глянула. Просто рефлекс. «Переказ 10 000 гривень виконано. Одержувач: Олена Петрівна К.». Свекруха.
Марина завмерла. 10 тисяч – це ж не малі гроші. Вона присіла на край дивана. Рука сама потягнулася до телефону. Пароль вона знала. Рік народження старшого сина. Чоловік не був винахідливим. Додаток банку відкрив безодню. Історія операцій пестріла переказами. Олена Петрівна К. 10 000, 5 000, 8 000. Регулярно, двічі на місяць, як годинник. «Ольга Петрівна С.» – по 10 000, 5 000. Це зовиця, сестра чоловіка. Та сама нещасна Оленька, яка в свої 32 роки страждала від тонкої душевної організації, що не дозволяла їй працювати продавцем чи секретарем.
Марина швидко прогортала історію за півроку. Суми були колосальні. У минулому місяці він відіслав родичам загалом 50 000 гривень. У той час як Марина тиждень тому плакала у ванній, бо не могла купити Артемові ортопедичні устілки за дві тисячі. «Бюджет не гумовий, Мариш, потерпимо».
Олексій вийшов зі спальні, побачив дружину з телефоном у руках. Усмішка сповзла з його обличчя миттєво, змінившись виразом настороженої агресії. Кращий захист, як відомо, напад.
— Ти чого там шпигуниш? — гаркнув він, вихоплюючи гаджет.
Тоді й відбулася та перша розмова. Марина не кричала, вона просто показала цифри й запитала:
— Чому ми їмо пусті макарони? Чому я штопаю колготки? Чому ми не їздили на море вже кілька років?
І Олексій видав усе про те, що мама — це святе, що вона його виростила, ночей не спала, і тепер його синівський обов’язок — забезпечити їй гідну старость. Що Оленька зараз у складній ситуації, в неї депресія. І хто їй допоможе, якщо не рідний брат?
— Ти егоїстка, Марино, — укладно сказав він. — Думаєш тільки про свою шкуру, а там живі люди, рідні люди.
Марина проковтнула, спробувала домовитися.
— Льошо, я не проти допомоги, але давай визначимо суму. Припустимо, п’ять тисяч на місяць. Це хороша добавка до пенсії, але не ж не такі суми. У нас діти, їм потрібні вітаміни, гуртки, одяг.
Він кивнув, буркнув щось на кшталт «подивимося» і пішов дивитися телевізор. Марина наївно вирішила, що її почули. Жінки часто приймають чоловічу мовчанку за згоду, а це всього лиш режим очікування, поки пила заглохне.
І ось листопад. Осінь цього року видалася затяжна, тепла, сльотава, але вчора, як по команді, вдарив мороз. Відразу мінус десять з крижаним вітром. Марина полізла на антресолі діставати зимове. Дістала, розклала на ліжку й зрозуміла: катастрофа. Артем за літо вимахав на десять сантиметрів. Рукави пуховика, який торік був злегка великуватий, тепер закінчувалися десь між ліктем і зап’ястям. Виглядало це кумедно й жалюгідно. Штани перетворилися на бриджі. Але найстрашніше – черевики. Артем із труднощами втиснув ногу, поморщився.
— Мамо, тисне, пальці болять.
У молодшого Мишки ситуація була не краща. Його комбінезон, що дістався від троюрідного брата, просто розсипався в руках. Блискавка викрошилася, утеплювач збився грудкою. У такому на вулицю не можна. Запалення легень гарантовано через півгодини.
Ввечері, коли Олексій прийшов з роботи, вона відразу, без прелюдій, сказала:
— Льошо, дітям немає в чому вийти на вулицю. Завтра обіцяють мінус десять. Потрібні гроші. Зараз поїдемо в торговий центр, там розпродажі.
Олексій напружився. Він стояв у передпокої, стягуючи чоботи, і старанно не дивився їй у вічі.
— Мариш, ну які гроші? До зарплати ще два тижні.
— У тебе ж був аванс три дні тому, — тихо сказала Марина. Голос її зрадницько здригнувся. — Там немалі гроші. Я бачила повідомлення, адже телефон на столі лежав.
Олексій випростався, зітхнув важко, як атлант, що тримає небо.
— Немає авансу. Відправив.
— Кому? — Хоч вона знала відповідь.
— Мамі та Олі. У Ольги телефон накрився, уявляєш? А їй на співбесіду їздити, резюме відправляти, як вона без смартфона. У сучасному світі без зв’язку, як без рук. Довелося скинути їй на новий, ну й мамі на ліки. У неї тиск скаче.
У вухах у Марини задзвеніло.
— На телефон? — перепитала вона шепотом. — Оля купила телефон, а Артем завтра піде до школи в осінній вітровці.
— Та не драматизуй. — Олексій роздратовано махнув рукою, проходячи на кухню. — Нехай вдягне светр тепліший. А на вихідних глянь в інтернеті. Там повно барахла за копійки віддають. Попереш, буде як нове. Нам зараз треба стиснутися, Марин. Зрозумій ти. Сім’я — це підтримка, а не тільки «дай-дай».
Марина раптом побачила свого чоловіка дуже чітко, як під збільшувальним склом. Вона побачила не втомленого добувача, а ситого, байдужого чоловіка, для якого її діти… Так, саме її, раз він так ставить питання… Це дратівлива перешкода, стаття витрат, на якій можна й потрібно економити заради комфорту справжньої родини – мами й сестри.
Вона не стала кричати, не стала бити тарілки. Вона просто розвернулася й пішла у дитячу.
— Мамо, ми поїдемо за курткою? — запитав Артем, відриваючись від підручників.
— Поїдемо, Тьомо, одягайся.
Того вечора вона розчохлила кредитку, яку берегла на чорний день. Той самий день настав. Вони купили все: і теплі парки, і добротні чоботи з хутром, і смішні шапки з помпонами. Діти були щасливі. Марина дивилася, як вони крутяться перед дзеркалом у магазині, і відчувала дивний спокій. Холодний такий, розрахунливий спокій.
Олексій, побачивши обновки, лише хмикнув:
— Ну от, знайшла ж гроші. А нила? У родичів позичила? Ну й молодець, віддамо колись.
Марина промовчала.
Наступного дня, відправивши старшого до школи, а молодшого залишивши сусідці-пенсіонерці на пару годин, Марина поїхала не до магазину, а до юриста. Консультація була короткою.
— У шлюбі? — уточнив літній адвокат, поправляючи окуляри.
— Так. Чоловік працює офіційно?
— Так. Уся зарплата біла.
— Чудово. Це найпростіший варіант. Подаємо на судовий наказ, стягуємо аліменти на двох дітей. Це третина від усіх доходів.
Марина слухала й записувала. Всередині не було ні страху, ні сумнівів. Була лише ціль. Вона все оформила, підписала папери, заплатила мито. Дома поводилася як зазвичай. Готувала, прибирала, гуляла з дітьми. Із чоловіком спілкувалася рівно, ввічливо, відсторонено. На його питання, чого така кисла, відповідала: «Голова болить». Олексій радів. Дружина не пилить, дома тиша, котлети є. Ідеально. Він навіть пару разів похвалив її за ощадливість, помітивши, що на вечерю знову гречка з підливою без м’яса.
— Ось бачиш, вчишся планувати, коли прижме, — настановливо підніс він палець.
Минув місяць. Наближався день зарплати, святий день, коли Олексій відчував себе годувальником клану. Зазвичай гроші приходили на карту десятого числа, близько обіду. Того дня Олексій прийшов додому, чорніючи, як хмара. Він влетів у квартиру, навіть не знявши чобіт, і заревів так, що Мишко здригнувся й заплакав у своїй кімнаті.
— Ти що накоїла?!!
Марина вийшла в коридор, витираючи руки рушником, спокійно подивилася на чоловіка.
— Ти про що?
— Ось! — Він ткнув їй у лице телефоном. Екран світився відкритим банківським додатком. —– Де гроші? Прийшло десять тисяч. Десять всього! Решта де? Бухгалтерія каже: «Утримання за виконавчим листом». Якого біса листом? Ми ж не розведені!
Він задихався від люті. Марина акуратно повісила рушник на гачок.
— Це аліменти, Льошо.
— Які аліменти?! Ми живемо разом! Я купую їжу! Я плачу за квартиру!
— Ти купуєш макарони. А дітям потрібні фрукти, м’ясо й зимове взуття, а не обноски.
— Ти… ти мене принизила! — верещав він, бризкаючи слиною. — На роботі всі сміються! Головний бухгалтер дивиться, як на ворога народу. Та це дрібниці! Ти про матір подумала? Мені мама дзвонила вже, питала, коли переказ буде. У них там газ оплачувати треба. У Олі чоботи порвалися. Що я їм скажу? Що моя дружина – щур, який у своїх же шматок із рота вириває?!
Марина підійшла до нього впритул. Їй раптом стало смішно. Такий великий, сильний чоловік, а істерить, як підліток, у якого відібрали кишенькові гроші.
— Скажи їм правду, — тихо, але твердо промовила вона. — Скажи, що в тебе двоє дітей, яких треба годувати й одягати, і що за законом, за державним законом вони мають право на ці гроші в першу чергу.
— Мама —це святе! — завизгнув він, хапаючись за свій головний аргумент, як за рятівний круг. — Як ти не розумієш? Це батьки!
— Діти теж святі, — відрізала Марина. — І їм потрібніші. Твоя мама — пенсіонерка, у неї є пенсія. Твоя сестра — здорова кобила, руки-ноги є, нехай іде працювати, хоча б касиром, хоча б прибиральницею. А мої діти самі заробити не можуть. І я поки не можу, бо сиджу з твоїм сином. Так що все чесно.
— Ти… ти пошкодуєш!
Олексій метався по вузькому коридору.
— Я подам на скасування! Я доведу, що я утримую сім’ю!
— Спробуй, — знизала плечима Марина. — Чеки зберіг за останній місяць? Чи тільки перекази мамі? Судді буде дуже цікаво подивитися, як ти відправляєш чималу суму сестрі на iPhone, поки твій син ходить у дертих чоботях.
Олексій завмер. Аргументи скінчилися. Крити було нічим. Проти сухих цифр і фактів його синівський обов’язок виглядав жалюгідно. Тут у нього в кишені задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Мамуля». Він подивився на телефон, потім на Марину. В її очах не було ні злорадства, ні страху, лише рішучість. Олексій скинув виклик.
— Жити як будемо? — глухо спитав він, сповзаючи по стіні на пуф. Уся пиха злетіла. Залишилася розгубленість. — Мені ж на бензин навіть не вистачить при таких розкладах. На обід не вистачить.
— Ну, — хмикнула Марина, направляючись у дитячу Мишка. — Візьмеш із дому гречку з підливою. А бензин… поїздиш на автобусі. Корисно для здоров’я. Або в мами позич. Вона ж свята, не кине сина в біді.
Вечір пройшов у тиші. Олексій сидів на кухні, дивлячись у порожню чашку, і, здавалося, вперше в житті рахував. Рахував не те, скільки він має відіслати туди, а скільки реально залишається тут. Математика виходила жорстка.
А Марина, вкладаючи дітей спати, знала, що завтра буде важкий день. Будуть дзвінки від свекрухи з прокльонами, будуть верески зовиці, будуть ображені погляди чоловіка. Але це все дрібниці. Головне — кредит за куртки вона закриє вже з цієї зарплати. І на мандарини до Нового року залишиться, і на нові устілки Артемові. А дорослі… дорослі нехай розбираються самі. У них, зрештою, є право вибору. А у дітей — лише батьки.
Якщо один із батьків забув, де його справжній обов’язок, другий зобов’язаний нагадати. Навіть якщо для цього доведеться вдарити рублем. Болісно, але переконливо.
