Це була субота, коли в повітрі пахло не весною, а грозою в закритому приміщенні. У вітальні старої квартири зібралися всі: Марія Степанівна, яка тримала в руках документ про право власності як святе письмо, її син Андрій, його дружина Олена та молодша донька Катя.
— Кожен у свій кут! — вигукнув Андрій, розмахуючи планом перепланування. — Олено, ми забираємо спальню і балкон.
Мамо, вам залишається зала. Катя, ти вже доросла, знайдеш собі оренду. Все, досить цього гуртожитку!
Олена схрестила руки, її очі звузилися до щілин.
— Ти забув запитати мене. Я не збираюся жити в кімнаті, де вікна виходять на смітник. Ми продаємо цю квартиру повністю, ділимо гроші на три частини, і кожен іде своїм шляхом. Мені набридло ділити кухню з жінкою, яка вважає, що лавровий лист — це ліки від усіх хвороб!
Марія Степанівна повільно підняла погляд від паперів. Її голос був тихим, але в ньому відчувався метал:
— Лавровий лист, дорогенька, принаймні не підгорає щоранку, як твої тости. Але ви всі помиляєтесь. Ніхто нікуди не їде.
У кімнаті на мить запала тиша, яку перервав істеричний сміх Каті.
— Мамо, ви жартуєте? Ми три роки чекали, поки закінчиться цей суд за спадок! Я хочу прокидатися і не чути, як Андрій о шостій ранку робить свій протеїновий коктейль, що звучить як зліт в космос!
— А я хочу не спотикатися об твої кросівки в коридорі! — огризнувся Андрій. — Мамо, підписуйте папери на продаж. Це логічно. Це цивілізовано.
— Це зрада, — відрізала Марія Степанівна. — Я тут «заспівала» іншу пісню. Ми залишаємося. Разом. Більше того, я подала заяву на об’єднання особових рахунків.
Олена підскочила з дивана:
— Ви що зробили?! Ви хочете нас замурувати в цьому склепі? Ми ж повбиваємо одне одного за тиждень! Ви вчора прочитали мені лекцію про те, як неправильно я прасую шкарпетки Андрія. Шкарпетки! Ви розумієте, що це абсурд?
— Я розумію, що ви — сім’я, яка розсипається як старе печиво, — спокійно відповіла мати. — Андрію, ти кажеш «свій кут»? Твій кут там, де твоя відповідальність. Олено, ти хочеш свободи? Свобода — це не квартира в новобудові, це вміння витерпіти свекруху, не отруївши їй чай.
— Це маніпуляція! — закричала Катя. — Чистої води це маніпуляція. Я збираю речі.
— Збирай, — Марія Степанівна кинула на стіл старий родинний альбом. — Але пам’ятай: як тільки ти вийдеш за ці двері, ти не просто з’їдеш. Ти розірвеш нитку. Хто тобі зателефонує, коли в тебе підніметься температура? Кур’єр з піцою?
— Мамо, це занадто, — Андрій сів поруч, його тон змінився на благальний. — Ми дорослі люди. Нам тісно. Подивіться на Олену, вона вже тремтить від гніву.
— Я тремчу, бо я не можу більше чути про «традиції»! — вигукнула Олена. — Традиція вечеряти разом — це мука, де кожен сидить у телефоні й чекає, поки інший піде мити посуд.
— Саме тому, — Марія Степанівна стукнула долонею по столу, — з завтрашнього дня у нас новий графік. Ніяких телефонів за столом. Ніяких поділів на «твоє» і «моє» в холодильнику. Ми будемо вчитися бути людьми знову.
— Ви з глузду з’їхали, — прошепотіла Катя. — Ви просто боїтеся самотності.
— Можливо, — чесно визнала мати. — Але ви боїтеся близькості ще більше. Ви хочете розбігтися по своїх бетонних коробках, щоб нарешті легально ігнорувати одне одного. А я кажу: разом та й разом. До переможного кінця.
— Я подам до суду, — буркнув Андрій, хоча в його голосі вже не було впевненості.
— Подавай. Суддя — моя однокласниця Люся. Вона теж вважає, що молодь нині надто розпещена комфортом.
Олена закрила обличчя руками. Катя почала нервово гортати альбом. Андрій дивився у вікно на місто, де тисячі людей жили в ідеальній ізоляції.
Конфлікт не зник, він просто перейшов у стадію тривалої облоги. Вони ненавиділи цю ідею, вони сперечалися до хрипоти, але десь глибоко всередині — дуже глибоко — кожен відчув дивне полегшення від того, що двері не зачинилися назавжди.
Ранок понеділка почався не з кави, а з гуркоту чавунної пательні об плиту. Марія Степанівна стояла на кухні у своєму парадному фартуху.
— Сніданок на столі! — пролунав її голос, що перекрив навіть шум душу. — Хто запізниться на п’ять хвилин — миє посуд за всіма. І я не жартую!
Першим на кухню влетів Андрій, застібаючи ґудзики на сорочці. Його обличчя виражало суміш відчаю та голоду.
— Мамо, я маю бути в офісі через сорок хвилин. Яке «разом»? Дайте мені бутерброд, і я побіг!
— Сядь, — Марія Степанівна вказала лопаткою на стілець. — Бутерброди — це їжа для тих, хто не має дому. У нас сьогодні сирники. З домашнім сиром, який я купила о шостій ранку.
Слідом, човгаючи капцями, зайшла Олена. Вона виглядала так, ніби не спала всю ніч, розробляючи план втечі через вікно.
— Чому тут так пахне ваніллю? У мене алергія на сильні запахи зранку, ви ж знаєте!
— Це запах затишку, Олено, — відрізала мати. — Сідай поруч з чоловіком. І прибери телефон зі столу. Це не прикраса, це подразник.
Катя з’явилася останньою, загорнута в ковдру, як у кокон.
— Я не буду їсти. Я на інтервальному голодуванні. Моє вікно відкривається об одинадцятій.
— Твоє вікно закривається прямо зараз, якщо ти не хочеш залишитися без інтернету, — спокійно зауважила Марія Степанівна, розкладаючи золотисті сирники по тарілках. — Андрію, передай дружині сметану. Не кидай, а передай. З усмішкою.
Андрій простягнув банку, розтягнувши губи в гримасі, що більше нагадувала зубний біль.
— Прошу, люба. Насолоджуйся цією… атмосферою.
Олена взяла банку так обережно, ніби це була бомба.
— Дякую, любий. А можна мені чисту ложку? Чи ми тепер всі їмо однією, щоб зміцнювати родинні зв’язки?
— Не блазнюй, — Марія Степанівна сіла на чолі столу. — Отже, план на вечір. Ми не просто вечеряємо. Ми обговорюємо бюджет. Разом.
— Бюджет?! — Катя ледь не випустила шматок сирника, який таки почала жувати. — Мамо, це вже занадто! Мої гроші — це мої гроші!
— В цьому домі, — мати підняла палець, — більше немає «мого». Є «наше». Наше світло, яке ви забуваєте вимикати. Наша вода, в якій Андрій медитує по сорок хвилин. І наш спокій, який ви всі так завзято руйнуєте своїми егоїстичними планами.
— Це не сніданок, це засідання трибуналу, — пробурмотів Андрій, запиваючи сирник чаєм. — Олено, ти бачиш? Ми в пастці.
Олена раптом зупинилася, подивилася на Андрія, потім на Катю, яка сердито копирсалася в тарілці, і раптом… засміялася. Це був нервовий, але щирий сміх.
— Знаєте що? Це настільки абсурдно, що навіть смішно. Ви, Маріє Степанівно, просто диктатор у фартуху. Але сирники… сирники справді непогані.
— Непогані? — Марія Степанівна підняла брову. — Вони ідеальні. Як і моя стратегія.
— Подивимось, що ви скажете ввечері, коли ми почнемо ділити полиці в холодильнику за допомогою малярного скотчу, — додав Андрій, але в його голосі вперше за довгий час не було роздратування, лише легка іронія.
Сніданок закінчився тим, що вони справді затрималися на десять хвилин довше, ніж планували. Сварка не зникла, вона просто змінила форму — з агресивного крику на гострий, як перець, сарказм. Але вони сиділи за одним столом.
Вечір понеділка нагадував засідання штабу. На кухонному столі лежав рулон яскраво-жовтого малярного скотчу, чорний маркер і лінійка.
— Це акт! — вигукнула Олена, спостерігаючи, як Андрій наклеює стрічку прямо посеред середньої полиці холодильника. — Ти відрізав мій безлактозний йогурт від зони охолодження! Він зіпсується за ніч!
— Твій йогурт займає стратегічно важливий плацдарм перед каструлею з борщем! — відрізав Андрій, ретельно підписуючи свою ділянку літерами «А.В.». — Якщо я не бачу борщу, я вважаю, що його не існує. Це закон чоловічої психології.
Марія Степанівна стояла осторонь, схрестивши руки, і з насолодою спостерігала за хаосом.
— Діти, ви поводитеся як першокласники. Холодильник — це спільне майно. Але якщо ви хочете кордонів, то майте на увазі: морозилка — це моя територія. Хто торкнеться моїх пельменів без письмового дозволу, той тиждень виносить сміття.
— Пельмені — це святе, — буркнула Катя, просуваючись до дверцят з маркером у руках. — Але полиця для соусів — моя. Олено, твій соєвий соус стоїть на моєму майонезі. Це порушення суверенітету!
— Твій майонез — це хімічна зброя! — Олена схопила пляшку і переставила її на край. — Я не дозволю йому перебувати в радіусі десяти сантиметрів від мого авокадо. Мамо, скажіть їй!
— Я скажу тільки одне, — Марія Степанівна підійшла ближче й провела пальцем по скотчу. — Ви так захопилися лініями, що забули про головне. У центрі полиці стоїть торт «Наполеон», який я спекла дві години тому. Він стоїть рівно на перетині всіх ваших «кордонів».
У кухні раптом стало тихо. Три пари очей сфокусувалися на величезному, просоченому кремом торті, який нахабно ігнорував усі жовті стрічки.
— Це пастка, — прошепотів Андрій. — Вона спеціально поставила його в нейтральній зоні.
— Звісно, — усміхнулася мати. — Бо щоб дістатися до своєї їжі, вам доведеться або розрізати торт і з’їсти його разом, або оголосити війну мені. А я, нагадаю, тримаю ключі від комірчини з запасом цукру.
— Ви підступна жінка, — з повагою сказала Олена, вже тягнучись за тарілками. — Андрію, дай ніж. Але тільки спробуй відрізати собі шматок більший, ніж мій. Я заміряю лінійкою.
— Тільки спробуй! — Катя вже відсунула свій майонез. — Я перша почала інтервальне голодування, мені належить компенсація за моральні збитки.
— Разом та й разом, — промуркотіла Марія Степанівна, наливаючи чай. — Бачите, як швидко зникають кордони, коли на горизонті з’являються вуглеводи?
— Це тимчасове перемир’я! — заявив Андрій, встромляючи ніж у «Наполеон». — Завтра вранці битва за ванну кімнату відновиться з новою силою. У мене там теж є скотч.
— О, я вже чекаю на це з нетерпінням, — підморгнула мати. — Бо завтра я планую міняти графік прибирання…
Наталія Веселка
