У затишному львівському будинку на вулиці, де пахло липами і свіжоспеченим хлібом із сусідньої пекарні, жили Мирослава і Дмитро.
Їхня квартира на п’ятому поверсі була маленьким оазисом у гамірному місті: великі вікна, що пропускали м’яке світло, дерев’яна підлога, яка поскрипувала під ногами, і полиці, переповнені книжками, альбомами і старими журналами
. Але за всім цим шармом ховався хаос: на кухонному столі громадилися чашки з недопитою кавою, у вітальні валялися розкидані светри, а в кутку передпокою височіла стопка журналів, які Дмитро збирав ще зі студентських років, мріючи колись їх перечитати.
Мирослава, дизайнерка інтер’єрів із тонким смаком, обожнювала красу, але в ритмі роботи на фрілансі їй бракувало часу на прибирання.
Дмитро ж, програміст із душею мрійника, вважав безлад частиною “творчого процесу”. Їхнє життя було спокійним і передбачуваним, аж поки одного дня не почалися дивні події, які перевернули їхній світ догори дригом.
Це був звичайний осінній вечір, коли Мирослава повернулася додому з чергової зустрічі з клієнтом. Вона відчинила двері, скинула пальто і застигла на порозі кухні.
Стільниця, яка ще зранку була захаращена тарілками й залишками сніданку, тепер сяяла чистотою. Посуд був вимитий і акуратно складений у сушарці, магнітики на холодильнику вистроєні в ідеальну лінію, а каструлі на полиці стояли, наче солдати на параді.
– Дмитре! – гукнула вона, ще не вірячи своїм очам. – Ти що, прибирав?
Дмитро визирнув із кімнати, тримаючи ноутбук на колінах. Його окуляри сповзли на кінчик носа, а на обличчі застиг вираз цілковитого здивування.
– Я? Та ти жартуєш!. Це ти, мабуть, вирішила мене здивувати? – він хитро посміхнувся.
– Ну, точно не я, – Мирослава оглянула кухню, а потім кинула погляд на вітальню. Там теж панував ідеальний порядок: подушки на дивані були розкладені симетрично, журнали на журнальному столику складені в акуратну стопку.
– Диви, навіть килимок у ванній складений, як у п’ятизірковому готелі!
Вони переглянулися, і в їхніх очах промайнув легкий острах. Хтось був у їхній квартирі – це було очевидно. Але що дивно: нічого цінного не пропало.
Ноутбуки стояли на своїх місцях, гаманець Мирослави лежав на тумбочці, а срібна ложечка, яку Дмитро привіз із відрядження в Прагу, так і виблискувала на полиці.
Єдине, що змінилося, – стопка старих журналів у передпокої стала помітно меншою.
– Може, це привид? – пожартував Дмитро, намагаючись розрядити напругу.
– Привиди журнали не крадуть, – насупилась Мирослава. – Треба перевірити замки. Може, хтось із сусідів?
Вони обійшли квартиру, перевірили двері й вікна, але все було зачинено. Жодних слідів злому. Мирослава навіть зазирнула під ліжко, сподіваючись знайти хоч якийсь натяк на присутність чужинця, але там було лише кілька порошинок – і навіть ті, здається, хтось акуратно підмів.
– Це ненормально, – пробурмотіла вона, сідаючи на диван.
– Хтось приходить, прибирає і краде… журнали? Хто взагалі таке робить?
Дмитро знизав плечима, але в його очах було видно, що він так само спантеличений.
– Може, це якийсь любитель чистоти? – припустив він. – Знаєш, як у фільмах: вдень – звичайна людина, а вночі – таємничий прибиральник!
Мирослава лише зітхнула. Жарт Дмитра не дуже її заспокоїв.
Наступного тижня історія повторилася, але цього разу “злодій” зайшов ще далі. Мирослава повернулася додому і виявила, що не лише кухня сяє чистотою, а й шафа у спальні була ідеально організована.
Светри, які зазвичай валялися як попало, тепер лежали складені за кольорами. Навіть штори, які вона не прала з моменту їхнього весілля, були випрані й акуратно повішені.
Але стопка журналів у передпокої знову зменшилася – цього разу зникло ще п’ять чи шість примірників.
– Дмитре, це вже не жарти, – сказала Мирослава, коли вони сіли вечеряти. – Хтось має ключ від нашої квартири. І цей хтось любить порядок більше, ніж я.
– Може, це пані Оля з третього поверху? – припустив Дмитро, наминаючи котлету.
– Вона ж завжди скаржиться, що в нас “бардак”. Пам’ятаєш, як вона минулого року нас відчитала за коробки в коридорі?
– Пані Оля? Та вона ледве сходами ходить! – Мирослава похитала головою. – І потім, звідки в неї ключ? Ні, це хтось інший. Може, це твій друг Олег? Він же любить всякі розіграші.
– Олег? Та він би скоріше розкидав усе, ніж прибирав, – розсміявся Дмитро. – До того ж, він би точно вкрав мою колекцію вінілу, а не журнали.
Вони ще трохи посперечалися, хто міг бути таємничим “злодієм”, але жодна версія не здавалася правдоподібною. Нарешті Мирослава запропонувала радикальне рішення.
– Треба поставити камеру, – сказала вона рішуче. – Якщо це хтось із сусідів, ми його спіймаємо.
Дмитро, який обожнював усякі гаджети, із захватом підтримав ідею. Наступного дня він купив маленьку камеру спостереження з Wi-Fi і встановив її в передпокої, направивши на двері. Вони домовилися, що перевірятимуть записи щовечора.
Минуло кілька днів, і “злодій” повернувся. Цього разу квартира була прибрана ще ретельніше: навіть пульт від телевізора лежав у спеціальній підставці, яку Мирослава купила, але ніколи не використовувала.
У ванній пахло свіжістю, а плитка блищала, наче нова. Але стопка журналів знову зменшилася, і тепер її висота була вдвічі меншою, ніж на початку.
– Гаразд, давай дивитися записи, – сказала Мирослава, відкриваючи ноутбук.
Вони переглянули відео з камери за останні три дні. І… нічого. Камера зафіксувала, як двері відчиняються, але ніхто не входив. Зображення було чистим, без жодних тіней чи рухів.
Потім двері зачинялися, і через кілька годин квартира вже була прибрана.
– Це що? – вигукнув Дмитро, цього разу вже без жартівливого тону. – Як це можливо? Камера ж усе записує!
– Може, хтось знає, де вона стоїть, і уникає її? – припустила Мирослава. – Але як? Вона ж прихована!
Вони ще раз переглянули записи, але нічого не зрозуміли. Єдине, що помітили, – двері відчинялися завжди вдень, приблизно о першій годині. Це був час, коли вони обидва були на роботі.
– Треба влаштувати засідку, – запропонував Дмитро. – Візьмемо вихідний, сядемо в спальні й чекатимемо.
Мирослава погодилася, хоч і не була впевнена, що це гарна ідея. Але цікавість узяла гору.
Наступного понеділка вони обоє взяли вихідний. Зранку вимкнули світло в квартирі, щоб виглядало, ніби нікого немає, і сховалися в спальні. Дмитро озброївся сковорідкою :”Про всяк випадок!” – сказав він, а Мирослава тримала телефон із увімкненим номером поліції. Вони сиділи тихо, ледь дихаючи, і чекали.
Близько полудня почули, як ключ повернувся в замку. Мирослава стиснула руку Дмитра, а той підняв сковорідку, готовий до всього. Двері тихо рипнули, і в квартиру хтось увійшов. Почулися легкі кроки, а потім знайомий голос:
– Ох, ну що ж за бардак у цих дітей! Як можна так жити? – це була пані Галина, мати Дмитра.
Мирослава й Дмитро визирнули зі спальні й побачили, як пані Галина, вбрана в синій фартух, старанно витирає пил із полиць.
На столі лежала стопка журналів, які вона акуратно складала в свою сумку. Поруч стояла банка з домашніми соліннями – мабуть, принесла в подарунок.
– Мамо?! – вигукнув Дмитро, і пані Галина аж підскочила, ледь не впустивши ганчірку.
– Ой, Господи, Дмитрику! . – А ви що, вдома? Чому не на роботі?
– А ти що тут робиш? – Мирослава вийшла зі схованки, ледь стримуючи сміх. – Це ти нашу квартиру прибираєш?
Пані Галина почервоніла, але швидко взяла себе в руки.
– Ну а що мені робити? У мене вдома всі газети перечитані, телевізор набрид, а у вас тут стільки журналів! – вона показала на стопку. – Я ж не просто так, я порядок наводжу.
Бачила б ти, Мирославо, як у вас пилюка на полицях лежала! А штори? Та їх, мабуть, з весілля не прали!
Мирослава розсміялася, а Дмитро лише похитав головою.
– Мамо, а чому ти не сказала? Ми думали, що в нас злодій завівся!
– Злодій? Та який із мене злодій! – обурилася пані Галина. – Я ж вам ключ дала, коли в Карпати їздила, то й собі копію зробила. Думала, зайду разок, журнал візьму, а тут такий безлад! Не втрималась, прибрала. А потім ще раз прийшла… і ще…
– То ти ще й камеру обійшла? – здивувався Дмитро.
– Та яка там камера! Я просто низько нахилялась, бо спину тягне, – пані Галина знизала плечима. – А ви вже шпигунів шукаєте!
Мирослава з Дмитром переглянулися й розреготалися. Усе стало на свої місця: ніякого злодія не було, лише турботлива мама Дмитра, яка не могла встояти перед безладом і старими журналами.
Після цього пані Галина стала приходити відкрито. Вона приносила з собою домашні пиріжки, вареники чи соління, забирала кілька журналів і наводила лад у квартирі.
Мирослава, яка спочатку почувалася ніяково, зрештою оцінила таку допомогу. Вона навіть почала залишати пані Галині списки, що треба прибрати, а Дмитро жартував, що їхня мама – найкращий “злодій” у світі.
– Знаєш, – сказав він якось Мирославі, – може, ми їй ще й газети передплатимо? А то скоро всі журнали винесе.
– А я не проти, – усміхнулась Мирослава. – Хай приходить, мені вже подобається ця чистота.
Пані Галина, зі свого боку, була щаслива. Вона розповідала сусідам, як “допомагає дітям”, і навіть почала приносити свої старі журнали, щоб “компенсувати” втрату.
Квартира Мирослави й Дмитра стала зразком порядку, а їхнє життя – трохи веселішим завдяки цій кумедній історії.
Минуло кілька місяців, і одного дня пані Галина прийшла з несподіваною пропозицією.
– Діти, я тут подумала, – сказала вона, тримаючи в руках тарілку з налисниками. – Може, я у вас раз на тиждень прибиратиму офіційно? А ви мені за це якісь журнали нові купите. Бо ваші я вже всі перечитала.
Мирослава й Дмитро розсміялися.
– Мамо, ти офіційно наш найкращий прибиральник, – сказав Дмитро. – Але журнали ми тобі передплатимо. Тільки обіцяй не ховатися від камер!
– Та які камери! – махнула рукою пані Галина. – Я ж не злодій, я – мама!
Так і жили вони далі: у чистій квартирі, з пирогами від пані Галини та з легкими спогадами про “таємничого злодія”, який виявився просто люблячою мамою з пристрастю до порядку й старих журналів.
Олеся Срібна
