Червень видався спекотним. Катя та Оля, які вже вважали себе «ветеранами сапкових військ», зіткнулися з новою проблемою. Їхня капуста, випещена за всіма правилами органічного землеробства, стала об’єктом зазіхань. Причому не лише гусені, а й сусідських гусей баби Галі.
— Олю, це протистояння, — Катя стояла на межі, стискаючи в руках обприскувач із настоєм полину. — Ті білі терористи знову пролізли під парканом. Подивись на цей листок! Це був майбутній голубчик, а тепер це мереживо!
Оля, вдягнена в панаму, що закривала пів обличчя, похмуро розглядала руйнування.
— Гуси — то пів біди. Ти бачила, як баба Галя на нас дивиться через пліт? Вона впевнена, що ми закопуємо в землю якісь магічні кристали, бо в нас кабачки ростуть швидше за її.
— Це не кристали, це любов і трохи курячого посліду, — відрізала Катя. — Давай, став кілки. Будемо будувати фортифікації.
Подруги взялися за спорудження паркану з гілок та старої сітки. Робота йшла важко: молоток постійно влучав не по цвяхах, а сонце безжально пекло плечі.
— Знаєш, — почала Оля, витираючи чільце брудною рукавичкою, — я вчора в місті зайшла в супермаркет. Стою біля овочевого відділу, дивлюся на капустину за сорок гривень і думаю: «Мила, ти навіть не знаєш, скільки в тобі драми. Тебе не охороняли від гусей, тебе не кропили полином під повним місяцем».
— І що ти зробила? — Катя примружилася, забиваючи черговий кілок.
— Плюнула і пішла купувати шоколадку. Капуста в мене вдома є. Вона, правда, ще виглядає як розетка для люстри, але вона — моя.
Раптом над плотом з’явилася хустка баби Галі.
— Дівчата, а що то ви таке робите? — проскрипів старечий голос. — Хіба ж так капусту садять? Тісно їй там! Вона ж задихнеться!
— Вона в нас займається йогою, бабо Галю, — відгукнулася Катя, не піднімаючи голови. — Привчаємо її до дисципліни.
— От молодь… — зітхнула сусідка. — Тільки землю псуєте. Ось у мене в сімдесят восьмому році капуста була — як футбольні м’ячі!
Коли хустка зникла, Оля прошепотіла:
— Мені здається, вона вночі приходить і підмовляє свої бур’яни переповзати на нашу ділянку.
Одного вечора дівчата вирішили залишитися на дачі з ночівлею. Старий будиночок зустрів їх запахом сушених трав і скрипом мостин. Вони розпалили маленьке вогнище, заварили чай із м’яти та смородини й сіли на порозі.
— Слухай, а круто тут, — тихо сказала Оля, дивлячись на величезні зорі, яких у місті ніколи не видно. — Тиша така, що аж у вухах дзвенить.
— Тільки жаби в ставку матюкаються, — засміялася Катя. — І, здається, хтось шурхотить у кущах…
Раптом почулося характерне «Ґе-ґе-ґе!».
— В атаку! — скомандувала Катя.
Дівчата схопили ліхтарики й вискочили в город. Промінь світла вихопив із темряви трьох гладких білих гусей, які з апетитом дожовували крайній кущ салату.
— Ану геть, пернаті мародери! — крикнула Оля, розмахуючи рушником.
Гуси, обурені таким нахабством, не поспішали тікати. Головний гусак — великий, із нахабними очима — виставив шию і засичав, як розлючений кобр.
— Катю, він на мене нападає! — Оля відскочила назад, мало не впавши в грядку з кропом.
— Не показуй йому свій страх! Ти — господарка цієї землі! Ти — вища ланка харчового ланцюга!
У результаті десятихвилинної біганини між грядками (яка більше нагадувала дикий танець індіанців), гусей було витіснено за паркан.
Минуло ще кілька тижнів. Прийшов час збирати перший справжній врожай — ту саму капусту, салат і молоду картоплю.
Катя обережно зрізала капустину. Вона була щільною, хрусткою і пахла свіжістю.
— Дивись, Оль. Вижила. Попри гусей, бабу Галю і твою недовіру до органіки.
Оля в цей час викопувала перший кущ картоплі. З-під землі виринали рожеві, гладенькі бульби.
— Боже, вони як маленькі поросятка! — раділа вона. — Катю, я ніколи не думала, що буду так радіти картоплі. Це ж просто… коренеплід.
— Ні, це результат нашої впертості.
Вони вирішили влаштувати «Свято Першого Врожаю». Прямо на вулиці, під яблунею, накрили стіл. Молода картопля з кропом і вершковим маслом, салат із власної капусти, домашній хліб.
— Знаєш, — сказала Оля, накладаючи собі ще одну порцію картоплі, — я вчора бачила бабу Галю біля магазину. Вона підійшла і запитала, чи не залишилося в нас того «полинового зілля», бо в неї гусінь розгулялася.
— І що ти?
— Дала їй цілу пляшку. І ще кабачок зверху поклала. Вона так здивувалася, що навіть забула розказати про врожай сімдесят восьмого року.
Катя засміялася і підняла чашку з чаєм.
— За нас, Олю. За божевільних міських дівчат, які змогли приборкати шість соток хаосу.
Наприкінці літа вони сиділи на тому ж порозі. Дача вже не здавалася їм місцем тортур. Це було місце, де вони навчилися чути землю, домовлятися з гусьми й цінувати працю.
— Катю? — Оля ліниво потягнулася.
— Що?
— Я тут подумала… А давай наступного року поставимо невелику теплицю? Для ранніх огірків.
Катя посміхнулася. Вона знала, що це станеться. Бо дача — це як кохання: спочатку важко, потім боляче, а в кінці ти вже не можеш без цього жити.
— Ставимо, — відповіла вона. — Але тільки якщо ти сама будеш виганяти звідти гусей.
Лютий тільки-но почав балувати першим відлигами, а в месенджері Олі вже з’явилося повідомлення від Каті: «Сьогодні йдемо по насіння, там завезли голландську селекцію».
Коли Оля підійшла до стендів, вона побачила Катю, яка з фанатичним блиском в очах перебирала яскраві пакетики. Навколо них уже зібрався невеликий натовп дачників, які штовхалися ліктями не гірше, ніж на розпродажі iPhone.
— Олю, дивись! — Катя тицьнула їй під ніс пакетик із зображенням ідеально рівного огірка. — Це «Меренга F1». Партенокарпік!
— Хто? — Оля кліпнула очима. — Це що, якась хвороба?
— Це означає, що йому не потрібні бджоли для запилення! Він сам справляється. У нашій теплиці це маст-хев. Уяви: за бортом дощ, бджоли сплять, а в нас огірки пруть, як на дріжджах!
Оля взяла пакетик і подивилася на ціну.
— Катю, тут лише п’ять насінин. П’ять! За ці гроші я можу купити три кілограми готових огірків, ще й на морозиво залишиться.
— Ти не розумієш, — Катя драматично знизила голос. — Це інвестиція в майбутнє. Це генетично модифікована стабільність!
Поруч якась жінка в пуховику підозріло прислухалася до їхньої розмови.
— Дівчата, не беріть той «Атлас», — прошепотіла вона, наче передавала державну таємницю. — Він гірчить, якщо сонце за хмару зайде. Беріть «Роднічок». Перевірено роками!
— Дякуємо, ми покладаємося на науку, — ввічливо відрізала Катя, притискаючи голландські гібриди до грудей.
Через пів години кошик почав нагадувати виставку досягнень світового господарства. Там були: чорні помідори «Чорний принц», фіолетова морква, білі баклажани та щось під назвою «Мелотрія шорстка» (мікро-кавуни зі смаком огірка).
— Катю, зупинись! — Оля схопила подругу за руку, коли та націлилася на насіння артишоків. — Ми живемо під Житомиром, а не в Провансі! Де ми візьмемо артишоки?
— Але вони такі гарні на картинці… — жалібно мовила Катя.
— Вони в нас здохнуть від депресії після першого ж туману. Поклади на місце. Краще візьми кріп. Нам минулого року не вистачило на консервацію.
— Кріп — це нудно, — зітхнула Катя, але артишоки повернула. — Давай тоді хоч візьмемо помідори «Бичаче серце». У баби Галі такі були, пам’ятаєш? Величезні, м’ясисті, що ледве в руку влазять.
— О, це я схвалюю. Будемо мірятися серцями з бабою Галею.
Вдома на кухні почалося найцікавіше. Весь стіл був застелений мокрими ватними дисками, на яких лежали маленькі насінини.
— Так, це в нас «Меренга», це — «Чорний принц», а це… Олю, що це за купа піску?
— Це петунії, — похмуро відповіла Оля. — Продавець сказав, що їх треба сіяти поверхнево. Я на них навіть дихати боюся.
— Ти бачила ціну на розсаду квітів у травні? Ми зекономимо мільйони! — Катя з ентузіазмом розставляла стаканчики.
Раптом кіт Олі, Сєня, вирішив, що вологі ватні диски — це нові лежаки, і пройшовся по столу, перемішавши половину сортів.
— Сєня! — закричали дівчата хором.
— Все, — Оля в розпачі сіла на стілець. — Тепер ми не знатимемо, де помідори, а де баклажани. Буде сюрприз.
— Нічого, — Катя оптимістично збирала насіння назад. — Будемо називати це «Авторським міксом». Виросте — побачимо. Головне, що ми їх уже любимо.
Через тиждень на підвіконні з’явилися перші «петельки».
— Дивись, Оль! Проклюнулися! — Катя майже світилася від щастя.
— Слухай, — Оля з ніжністю погладила пальцем крихітний зелений росток. — Вони такі маленькі, а вже знають, куди рости.
— Це інстинкт. Вони хочуть на дачу. До гусей, до сонця і до нашої «Маринари».
Оля подивилася на засніжене вікно.
— Знаєш, я вже навіть за бабою Галею скучила. Цікаво, яке насіння вона цього року купила?
— Думаю, вона просто витягла насіння з тої капусти сімдесят восьмого року, — засміялася Катя. — Але ми їй не скажемо про наших «голландців». Нехай це буде наш секретний інгредієнт.
Це була логістична операція, гідна найкращих стратегів світу, але в реаліях маленького старенького хетчбека Олі. Те, що в лютому здавалося «кількома стаканчиками», у травні перетворилося на справжні тропічні джунглі, які окупували всі підвіконня, столи й навіть полички у ванній.
Суботній ранок почався з того, що Оля під’їхала до під’їзду Каті й відчинила багажник.
— Катю, я сподіваюся, ти жартувала про «всього два ящики», — сказала вона, дивлячись на гору коробок, що вже стояли біля під’їзду.
— Олю, вони ж живі! Я не могла їх покинути! — Катя винесла черговий піддон, з якого переможно стирчали листя «Бичачого серця». — Дивись, які атланти! Вони вже впираються головами в небо.
Процес завантаження нагадував гру в «Тетріс», де замість фігур — крихка розсада, яка норовить зламатися від будь-якого різкого руху.
— Так, ці кабачки ставимо в ноги на заднє сидіння, — командувала Катя. — Тільки не розчави їх кросівками!
— А куди ми посадимо твого кота? І де сісти мені? — Оля з жахом дивилася, як вільний простір у машині зникає зі швидкістю світла.
— Сєня поїде в переносці на моїх колінах. А ти… ну, ти ж водій, у тебе є крісло. Щоправда, праворуч від тебе тепер житиме розмарин.
Через сорок хвилин машина була забита вщент. Із кожного вікна визирали зелені листочки. Оля сиділа за кермом, а збоку, прямо біля її вуха, лоскотав листом величезний баклажан.
— Я почуваюся як ботанік, який тікає з острова Юрського періоду, — пробурчала Оля, обережно рушаючи з місця.
— Катю, я не бачу праве дзеркало. Його затулив твій «Чорний принц»!
— Не хвилюйся, я буду твоїм дзеркалом! Дивися вперед, а я стежитиму, щоб перець не знепритомнів на повороті.
Дорога до дачі зазвичай займала годину, але цього разу кожен лежачий поліцейський ставав особистою трагедією.
— Гальмуй! Плавно, Олю, плавно! — верещала Катя, коли машина підскочила на ямці. — У «Меренги» стався стрес! У неї відпав один листок!
— У мене зараз станеться стрес! — відгукнулася Оля. — Мені в ніс лізе петрушка, а Сєня в переносці намагається з’їсти твою «шорстку мелотрію»!
На світлофорі поруч із ними зупинився солідний позашляховик. Водій опустив скло і з подивом вставився на їхню машину, яка нагадувала пересувну оранжерею.
— Дівчата, ви ліс кудись перевозите? — гукнув він, усміхаючись.
— Ми перевозимо майбутній соус «Маринара»! — гордо відповіла Оля, хоча в цей момент гілка базиліку якраз залізла їй у волосся.
Коли вони нарешті докотилися до дачної ділянки, сонце вже було в зеніті. Баба Галя, яка традиційно чергувала біля свого плоту, мало не впустила сапку.
— Ой, лишенько! — сплеснула вона руками. — Дівчата, ви що, ботанічний сад пограбували? Навіщо ж стільки? Воно ж усе не влізе!
— Влізе, бабо Галю! Ми кожну насінину по імені знаємо, — Катя почала обережно вивантажувати ящики.
Розсада, відчувши свіже повітря і справжнє сонце, здавалося, миттєво розправила листя. Дівчата виставили всі 200 стаканчиків на траву. Це виглядало як парад маленьких зелених солдатів, готових до завоювання територій.
— Знаєш, — сказала Оля, розминаючи затерплу шию, — коли вони були в квартирі, вони здавалися великими. А тут, на городі, вони такі маленькі…
— Нічого, — Катя впевнено взяла лопату. — Завтра вони відчують землю, і почнеться справжнє життя.
Увечері, коли вся розсада була перенесена в теплицю (поки що просто на підлогу, щоб акліматизувалася), подруги сиділи на веранді. Машина пахла сирою землею та перегноєм, але вони були задоволені.
— Олю, — тихо покликала Катя.
— Що?
— А ми ж забули вдома на підвіконні той забутий горщик з алое…
— Навіть не думай, — відрізала Оля. — Наступного разу я наймаю фуру.
Автор: Наталія
