— Дівчата, або в мене двоїться в очах, або це наш сусід із п’ятого поверху, і поруч із ним точно не його дружина! — Тихо ти, не шуми! Здається, цей маленький фонтанчик у дворі — головна штаб-квартира всіх таємних побачень нашого міста!
Той теплий суботній вечір обіцяв бути абсолютно звичайним і розслабленим. Серпень повільно доходив кінця, залишаючи по собі м’яке прохолодне повітря, золотисті відблиски заходу сонця на скляних вітринах та особливий настрій спокою, який буває тільки наприкінці літа. Мене звати Лідія, і ми з дівчатами — моїми давніми подругами Оксаною та Мариною — вирішили нарешті вирватися з коловороту робочих буднів, щоб просто випити кави, потеревенити й обговорити останні новини.
Ми зустрілися в центрі міста біля нового кав’ярні-барчику, який нещодавно відкрився в старовинному будинку з високими стелями. Усередині панувала жвава атмосфера: дзвонили келихи, сміялися компанії за великими столами, а з динаміків досить гучно лунала сучасна ритмічна музика.
— Дівчата, тут, звісно, дуже стильно, але якщо ми сидітимемо біля цієї колонки, то до кінця вечора просто втратимо голос! — голосно мовила Оксана, намагаючись перекрити гітарний програш.
— Згодна, — підхопила Марина, поправляючи волося. — Я цілий тиждень провела на дзвінках із клієнтами, мені хочеться спокою й нормальної розмови, а не дискотеки.
Ми замовили напої на касі: три великі чашки запашного капучино з корицею та пару шматочків ніжного фісташкового торта. Поки дівчина-бариста готувала замовлення, я озирнулася довкола в пошуках вільнішого куточка. У глибині залу, за важкою оксамитовою шторою, я помітила масивні скляні двері з написом: «Вихід на затишну терасу».
— Дивіться, там є вихід на вулицю! — вказала я пальцем. — Ходімо глянемо, що там.
Ми взяли свої підноси з напоями та десертами й штовхнули скляні двері. За ними відкрився дивовижний, прихований від сторонніх очей світ.
Це була невеличка, надзвичайно затишна тераса, розташована в закритому внутрішньому дворику будинку. Довкола росли високі декоративні кущі, вився дикий виноград, а в кутку примостився невеликий штучний водоспад, викладений із дикого каменю. Вода з легким, заспокійливим шумом стікала по гладеньких валунах у невелику басейнову чашу.
На всій терасі було лише п’ять невеликих круглих столиків із кованими ніжками та зручними плетеними кріслами. Сама тераса знаходилася в глибокому затінку будівлі, далеко від шумної проїжджої частини, і створювала відчуття абсолютного усамітнення. На той момент усі столики, окрім одного в кутку, були порожніми.
— Оце так знахідка! — захоплено видихнула Марина, сідаючи в крісло. — Шум води, свіже повітря й жодної гучної музики. Просто ідеальне місце.
— І головне — ніхто не заважає, — додала Оксана, розкладаючи серветки. — Тут така тиша, ніби ми взагалі виїхали за місто.
Ми комфортно влаштувалися за столиком біля самого водоспаду, зробили по ковтку гарячої кави й занурилися в невимушену бесіду. Ми обговорювали все на світі: від нових тенденцій у дизайні інтер’єрів до кумедних випадків з роботи. Акустика в цьому закритому дворику була просто чудовою — плескіт води створював приємний тло, а тінь від виноградного листя захищала від вечірнього сонця.
Ми спокійно сиділи вже хвилин двадцять, коли скляні двері кав’ярні знову відчинилися, і на терасу вийшла перша пара.
На терасу вступив високий чоловік у строгій синій сорочці. Під руку він тримав молоду дівчину в яскравій літній сукні, яка весело щось щебетала й обіймала його за лікоть. Чоловік турботливо посміхався, проводячи її до столика у протилежному кутку.
Оксана раптом застигла з піднесеною до губ чашкою. Її очі округлилися, а чашка ледь помітно затремтіла в руці. Вона повільно опустила її на блюдце й нахилилася до нас через стіл, стишивши голос до шепоту:
— Дівчата… Подивіться туди, тільки дуже акуратно, ніби ви просто розглядаєте водоспад.
Ми з Мариною обережно перевели погляди на нових гостей. Чоловік саме відсував крісло для своєї супутниці, ніжно торкаючись її плеча.
— Що там таке, Оксано? Хто це? — тихо запитала Марина.
— Це Олег! — гарячково шепотіла Оксана. — Мій сусід із п’ятого поверху! Ми з його дружиною Світланою минулого тижня разом обирали квіти для нашого під’їзду! Вони разом уже п’ятнадцять років, у них двоє дітей і собака!
— Е-е-е… а ця дівчина поруч із ним точно не Світлана? — уточнювала я, придивившись.
— Та ти що! Світлана — висока брюнетка з коротким стрижкаю, а ця дівчина — блондинка з довгим волоссям, їй на вигляд років двадцять п’ять! Вона напевне молодша за нього років на п’ятнадцять!
У цей момент Олег, поправляючи годинник на руці, випадково кинув погляд у наш бік. Наші очі зустрілися.
Він буквально занімів. Посмішка миттєво зникла з його обличчя, а щоки вкрилися червоними плямами. Він застиг із піднятою рукою, дивлячись на Оксану так, ніби побачив привид. Оксана спокійно й дуже виразно кивнула йому на знак привітання та зробила повільний ковток кави.
Олег гарячково ковтнув повітря, щось швидко мовив своїй супутниці, навіть не чекаючи, поки їм принесуть замовлення. Дівчина здивовано зсунула бровки, але він уже взяв її за руку й буквально за три хвилини поспіхом провів назад до скляних дверей, зникнувши в залі кав’ярні.
— Оце так так… — протягнула Марина, хитаючи головою. — Навіть каву не допили. Кинули все й утекли.
— Отакої, — посміхнулася я, згадуючи свою нещодавню історію з рисом. — Оце ми вдало зайшли на тиху терасу.
Після раптової та вельми квапливої втечі мого сусіда Олега на терасі знову запанувала затишна, майже ідилічна тиша. Штучний водоспад м’яко дзюрчав, стікаючи по темних валунах, літнє повітря пахло диким виноградом і свіжообсмаженими зернами кави. Ми втрьох сиділи, перезираючись, і намагалися перетравлити те, що тільки-но відбулося на наших очах.
— Слухайте, дівчата, я досі не можу в це повірити, — мовила Оксана, розгортаючи серветку й крутячи її в руках. — Олег завжди здавався таким зразковим сім’янином! Щосуботи о дев’ятій ранку він вигулює їхнього спаніеля, щонеділі вони всією родиною їздять на дачу, він постійно допомагає Світлані тягати важкі пакети з супермаркету… І тут — на тобі! Якась юна панночка, кав’ярня, ховання по закапелках.
— Ну, як бачиш, закритий дворик виявився не таким уже й закритим, — посміхнулася Марина, розрізаючи ложечкою фісташковий торт. — Люди часто думають, що якщо сховатися за п’ятьма кущами й штучним фонтаном, то світ навколо них просто зникає. А насправді наше місто — це один великий мурашник, де всі з усіма так чи інакше перетинаються.
— Це точно, — погодилася я, зробивши ковток вже трохи остиглого капучино. — Але ви помітили, як швидко він зорієнтувався? Жодної паузи, жодної спроби щось пояснити. Просто схопив дівчину за руку, кинув роздрукований чек на столі й випарувався, ніби його тут і не було.
— Та це природний інстинкт! — засміялася Оксана. — Він же розуміє: якщо я завтра зустріну Світлану біля під’їзду, то мені навіть казати нічого не доведеться, у мене все на обличчі написано буде. Хоча, звісно, лізти в чужу родину я не збираюся. Це їхні власні справи.
Ми продовжили смакувати десерти, поступово повертаючись до нашої звичайної дружньої бесіди. Обговорювали майбутні відпустки, планували поїздку в гори на вересень і розпитували Марину про її нову посаду в великій торговій компанії. Вона працювала там провідним спеціалістом з маркетингу й останні два місяці буквально жила в офісі, збираючи аналітику та готуючи якісь надзвичайно важливі квартальні звіти.
— Ой, дівчата, робота зараз — це взагалі окрема тема, — зітхнула Марина, відкинувшись на спинку плетеного крісла. — У нас у компанії така напружена атмосфера! Наш керівник аналітичного відділу, Артем Ігорович, просто жити всім не дає. Вимагає ідеального порядку, звіти перевіряє до кожної коми, постійно розказує про високі корпоративні стандарти, про сімейні цінності компанії… Він у нас такий правильний, що аж зуби зводить! Завжди в строгому костюмі, ніколи не запізнюється, на робочих нарадах любить виголошувати промови про мораль, чесність і відданість справі.
— О, знаю я таких «ідеальних», — мовила я. — Зазвичай за цією кришталевою маскою ховається звичайнісінька втома або ж купа власних дивацтв.
— Та ні, він справді вважає себе взірцем! — наполягала Марина. — Навіть на корпоративі минулого місяця, коли всі трохи розслабилися, він сидів із мінеральною водою, читав усім лекції про здоровий спосіб життя й розказував, як він цінує свою дружину Наталю, з якою вони разом ще зі студентських років. Усі дівчата в офісі зітхали й казали: «Який чоловік! Взірець для наслідування!».
Не встигла Марина договорити цю фразу, як важкі скляні двері тераси знову безшумно відчинилися.
На поріг вийшов чоловік років тридцяти восьми. На ньому був дорогий темно-синій піджак, білосніжна сорочка без краватки та стильні окуляри в тонкій металевій оправі. У руках він тримав невелику шкіряну папку. За ним випурхнула молода жінка — яскрава, з виразним макіяжем, у короткому шовковому комбінезоні та на високих підборах. Вона весело сміялася, намотуючи на палець пасмо фарбованого волосся.
Марина, яка якраз підносила до рота чашку з водою, раптом поперхнулася. Вона різко поставила чашку на стіл так, що вода сплеснула на скатертину, і застигла, розкривши рота.
— Марина? Що з тобою? — здивовано запитала я, простягаючи їй паперову серветку.
— Це… це… — прошепотіла Марина, вказуючи пальцем під столом у бік новоприбулої пари. — Це Артем Ігорович!
— Той самий? — уточнила Оксана, подавшись уперед. — Твій «взірець моралі» та «ідеальний чоловік»?
— Він найсправжнісінький! — гарячково шепотіла Марина, прикриваючи обличчя долонею й виглядаючи крізь пальці. — І це точно не його дружина Наталя! Наталю я бачила на корпоративі, вона висока, спокійна жінка з темним волоссям, працює архітекторкою. А ця… ця дівчина — це ж наща заступниця начальника відділу продажів, Вікторія! Вона прийшла до нас усього три місяці тому!
Ми з Оксаною прикували погляди до нової пари. Артем Ігорович турботливо притримував Вікторію за талію, проводячи її до вільного столика в протилежному боці тераси — якраз навпроти того місця, де кілька хвилин тому сидів сусід Олег.
— Отакої номер два, — тихо сказала я, спостерігаючи за цією картиною. — Дівчата, цей штучний водоспад явно володіє якимись магічними властивостями. Він приваблює всіх таємних залицяльників нашого міста.
— Та ви не розумієте! — шепотіла Марина, і її очі палали від здивування. — Артем Ігорович ще сьогодні вранці в загальному робочому чаті писав великий пост про те, як важливо дотримуватися етики, бути чесним із колегами й не допускати жоднох пліток та подвійних стандартів! Він вимагав від нас повного звіту за тиждень до шостої вечора, а сам о п’ятій вже побіг сюди на «ділову зустріч»!
Тим часом Артем Ігорович та Вікторія сіли за столик. Чоловік відкрив папку, дістав звідти якісь папери, але замість того, щоб обговорювати робочі питання, поклав свою долоню зверху на руку дівчини й почав щось тихо та ніжно їй говорити. Вона у відповідь грайливо засміялася й легенько торкнулася його плеча.
Вони були настільки захоплені одне одним, що перші п’ять хвилин взагалі не помічали нічого довкола. Проте тераса була невелика, і наша компанія сиділа прямо по діагоналі від них.
Марина намагалася сидіти якомога нижче, майже злившись із плетеним кріслом, але цікавість усе ж перемагала. Вона час від часу визирала з-за мого плеча, розглядаючи свого суворого боса.
— Не можу на це дивитися, — шепотіла Марина. — Він же на кожній нараді повчає нас, як правильно жити! Розповідає про чесність, про репутацію… Яке лицемірство!
— Ну, дівчата, — втрутилася Оксана, — ви ж самі хотіли затишне місце без гучної музики. Ось вам і тиша, і культура, і суцільний театр під відкритим небом.
У цей момент до столика Артема Ігоровича підійшов молодий офіціант із тацею, на якій стояли два келихи з прохолодною лимонною водою та десерти. Офіціант поставив замовлення й гучно мовив:
— Будь ласка, ваш десерт та лимонад! Гарного вам відпочинку!
Від цього гучного голосу Артем Ігорович мимовільно повернув голову в бік нашого столика, підшукуючи джерело шуму. І його погляд упав прямо на Марину.
Це була картина, варта найкращих комедійних фільмів.
Очі начальника аналітичного відділу повільно розширилися за тонкими скельцями окулярів. Спочатку на його обличчі з’явилося повне непорозуміння, потім — пізнання, і, зрештою, вираз незаперечного, безмежного подиву. Папка з паперами, яку він тримав у руках, ледь не вислизнула на підлогу.Він застиг із відкритим ротом, дивившись на Марину так, ніби вона була не його підлеглою, а як мінімум строгим інспектором із податкової служби.
Марина, розуміючи, що ховатися далі немає жодного сенсу, повільно випросталася в кріслі. Вона підняла свою чашку з кавою, ледь помітно посміхнулася й зробила дуже офіційний, діловий кивок головою — саме такий, яким зазвичай вітала його щоранку на робочих нарадах.
— Доброго вечора, Артеме Ігоровичу, — тихо, але дуже чітко мовила вона через усю терасу. — Чудовий вечір для обговорення квартального звіту, чи не так?
Артем Ігорович зблід. Він швидким рухом зняв окуляри, протер їх серветкою, знову надягнув, ніби сподіваючись, що Марина йому просто примарилася. Але ні, Марина сиділа перед ним у всій своїй красі, запиваючи торт кавою.
Вікторія, помітивши дивну поведінку свого супутника, здивовано спитала:
— Артеме, що сталося? Ти чого такий блідий?
Чоловік гарячково підхопився з крісла, навіть не доторкнувшись до десерту. Він швидко закрив шкіряну папку, притиснув її до грудей і уривчасто сказав своїй дівчині:
— Вікторіє… нам треба терміново йти. Тут… тут дуже сильний протяг від водоспаду. Шкідливо для здоров’я.
— Який протяг? Серпень місяць на вулиці! — здивувалася дівчина.
— Ідемо, я сказав! Поїдемо в інший заклад, на іншому кінці міста! — квапливо забурмотів Артем Ігорович, дістаючи з кишені гроші, кидаючи їх на стіл навіть без здачі й практично силою виводячи спантеличену супутницю до дверей.
За тридцять секунд після їхнього приходу на терасі знову не було нікого, крім нас трьох.
Ми триimaли паузу рівно п’ять секунд, а потім наша тераса вибухнула щирим, утримуваним із останніх сил сміхом. Ми сміялися так, що з очей котилися сльози, а сусідній водоспад, здавалося, дзюрчав ще веселіше.
— «Дуже сильний протяг від водоспаду!» — цитувала Оксана, витираючи сльози серветкою. — Оце так виправдання! Чоловік — геній аналітики!
— Ой, дівчата, я не можу! — реготала Марина, хапаючись за живіт. — Ви б бачили його очі! Він же тепер у понеділок на нараді взагалі не зможе на мене дивитися! Як він мені тепер розказуватиме про строгий дрес-код і корпоративну етику?!
— Марина, тобі тепер точно підвищення дадуть, — посміхнулася я. — Або як мінімум премію за підсумками місяця випишуть, аби тільки ти в курильні чи біля кулера дівчатам про цей «протяг» не розповіла.
— Та ні за що в житті! — відмахнулася Марина. — Я людина вихована, плітки по офісу не розношу. Але сам факт! Який шанс був зустріти саме його саме тут?!
Після двох поспіль таких яскравих сцен ми вже були готові до чого завгодно. В атмосфері нашої затишної тераси з’явився якийсь особливий азарт. Ми почувалися справжніми детективками, які абсолютно випадково розкрили головну таємницю цього тихого міського куточка.
— Так, дівчата, — мовила Оксана, складаючи руки на грудях і уважно розглядаючи скляні двері. — Тут залишилося ще два вільних столики. Хто буде наступним? Може, мій дільничний лікар? Чи, мабуть, директор мого колишнього коледжу?
— Та ні, — засміялася я. — Мені здається, ліміт дивовижних зустрічей на сьогодні вже вичерпано. Два випадки поспіль за годину — це й так занадто для одного скромного вечора.
— А от і ні! — заперечила Марина. — Це місце просто володіє якоюсь аномальною привабливістю. Сюди ведуть усі таємні стежки нашого району. Давайте закладемося: якщо протягом наступних пів години сюди зайде ще хтось знайомий, з тебе, Лідіє, наступна порція кави!
— Домовилися, — посміхнулася я, впевнена в тому, що третій раз поспіль така випадковість просто неможлива. — Якщо хтось зайде — кава з мене.
Ми замовили ще по склянці соку та свіжі круасани з мигдалем, насолоджуючись сутінками, що повільно опускалися на дворик. У кутку тераси м’яко засяяли маленькі гірлянди з теплим жовтим світлом, перетворюючи цей куточок на ще більш романтичне й затишне місце.
Минуло близько двадцяти хвилин. Ми вже майже забули про наш спір і спокійно обговорювали нову книжку, яку я прочитала минулого тижня.
Аж раптом ручка скляних дверей знову повільно повернулася.
Ми всі троє одночасно замовкли й направили погляди на двері.
На терасу вийшов чоловік у коричневій шкіряній куртці та джинсах. У нього була сивина на скронях, високий лоб і дуже знайома хода. Він тримав за руку високу, струнку жінку в елегантному капелюшку, яка щось тихо шепотіла йому на вухо, викликаючи в нього щиру усмішку.
Я застигла. Моя чашка з соком зупинилася на пів дорозі.
— Так, стоп… — мовила Оксана, придивляючись до нового гостя. — Лідіє… це що, твій…
— Так, — тихо відповіла я, відчуваючи, як по спині пробігає легкий подув здивування. — Це Костянтин. Чоловік моєї троюрідної сестри Олени.
— Отакої! — в один голос вигукнули Оксана та Марина.
— Дівчата, це вже справді не смішно! — прошепотіла Марина, прикриваючи рот долонею. — Це якась зона аномальних подій! Що тут відбувається?!
Костянтин був чоловіком моєї сестри Олени вже понад десять років. Вони мешкали в сусідньому районі, виховували сина-школяра й завжди здавалися ідеальною, міцною парою. Олена постійно викладала у соціальних мережах фотографії з їхніх спільних подорожей, сімейних обідів та свят. Всі родичі вважали Костянтина надійним, спокійним і дуже домашнім чоловіком, який після роботи завжди поспішає додому, до родини.
Але жінка, яка зараз ішла поруч із ним під руку, точно не була Оленою. Це була жінка трохи старшого віку, з дуже вишуканими манерами, в дорогому пальто, яку я раніше ніколи не бачила на жодному сімейному святі.
Костянтин спокійно провів свою супутницю до центрального столика — прямо біля водоспаду, буквально за три метри від нас. Він дбайливо допоміг їй зняти капелюшок, відсунув крісло й подав меню.
Вони поводилися дуже невимушено, як люди, які знають одне одного вже не перший день. Вони сміялися, обговорювали якусь мистецьку виставку й трималися за руки через стіл.
Ми втрьох сиділи абсолютно мовчки, боячись навіть голосно зітхнути. Я дивилася на Костянтина й відчувала дивну суміш подиву та розгубленості.
— Лідіє, що ти робитимеш? — тихо запитала Оксана, нахиляючись до мене. — Ти розкажеш Олені?
Я глибоко видихнула, розглядаючи пару за сусіднім столиком.
— Не знаю, Оксано… Це дуже складна ситуація. Олена його дуже любить. Вони стільки років разом… Але бачити це власними очима — це просто якийсь нонсенс.
У цей момент Костянтин підняв руку, щоб покликати офіціанта, і його погляд випадково ковзнув по нашому столику.
Він зупинився на мені.
Перші три секунди він просто дивився, не усвідомлюючи, хто перед ним сидить у вечірніх сутінках. Потім до нього повільно почало доходити. Його обличчя витягнулося, брови піднялися вгору, а посмішка миттєво згасла. Він кілька разів кліпнув очима, ніби перевіряючи, чи це не зорова ілюзія.
— Лідія?.. — мимовільно злетіло з його губ.
Я спокійно подивилася йому в очі, повільно підняла свою чашку з соком і промовила лише одне слово:
— Отакої, Костянтине.
Його супутниця здивовано обернулася:
— Костю, ти знаєш цю дівчину?
Костянтин підхопився з місця, ніби його вжалила бджола. Його чоло вкрилося дрібними краплями поту, він почав гарячково поправляти комір сорочки.
— Я… так… це… це далека знайома, — заплітаючим язиком мовив він. — Вибач, мені терміново треба зателефонувати! Дуже терміновий дзвінок по роботі!
Він навіть не став чекати офіціанта. Вхопив свою куртку, що висіла на спинці крісла, про бурмотів щось невиразне своїй здивованій супутниці й практично бігом вискочив через скляні двері всередину кав’ярні, залишивши бідну жінку одну за столиком.
Жінка посиділа так близько хвилини, здивовано знизала плечима, зібрала свої речі й пішла за ним, невдоволено похитуючи головою.
На терасі знову запанувала повна тиша. Водоспад продовжував свій рівномірний, заспокійливий біг, гірлянди м’яко світили в темряві, а ми втрьох сиділи, вражені до глибини душі.
— Дівчата, — першою перервала мовчанку Марина, — я пропоную терміново розрахуватися й виходити звідси. Бо якщо ми просидимо тут ще годину, то викриємо пів міста, включаючи нашого мера та всіх його заступників!
— Це точно, — засміялася Оксана, хоча в її сміху відчувалося здивування. — Це не кав’ярня, це якийсь детективний центр викриття! Три пари за півтори години! І всі три чоловіки втекли через три хвилини після того, як нас побачили!
— Вони втекли не через нас, — мовила я, збираючи свої речі в сумку. — Вони втекли через власне сумління. Коли ти робиш щось таємне й розраховуєш на повне усамітнення, а потім раптом бачиш перед собою знайомі очі — це діє краще за будь-який холодний душ.
Ми піднімалися з-за столика, коли до нас підійшов молодий офіціант із блокнотом. Він озирнувся на порожні столики, з яких щойно так квапливо пішли всі гості, і здивовано спитав:
— Дівчата, а що відбувається? Чому всі люди з цієї тераси сьогодні так швидко тікають? У нас що, десь бджолине гніздо заводилося?
Ми втрьох перезирнулися й не змогли втримати посмішок.
— Ні, юначе, — відповіла Оксана, подаючи йому гроші за наше замовлення та щедрі чайові. — Бджіл тут немає. Просто у вас тут дуже гарний водоспад і надзвичайно чисте повітря. Воно, знаєте, дуже сприяє швидкому просвітленню розуму!
Офіціант здивовано почухав потилицю, але гроші взяв і ввічливо подякував.
Ми вийшли з кав’ярні на вечірню вулицю. Місто вже повністю занурилося в серпневу ніч. Горіли ліхтарі, проходили перехожі, шуміли поодинокі автомобілі. Все здавалося таким самим, як і дві години тому, але ми поверталися додому з зовсім іншим настроєм.
— Ну що, Лідко, — мовила Марина, обіймаючи мене на прощання біля перехрестя. — Що ти тепер робитимеш із цією таємницею про Костянтина?
Я зупинилася, подивилася на темне небо й глибоко видихнула.
— Знаєш, Марино… Я довго думала про це, поки ми сиділи біля того водоспаду. Лізти в чужі стосунки з чутками чи скандалами — це найгірше, що можна зробити. Але Костянтин тепер знає, що я все бачила. І повернення додому для нього вже не буде таким простим, як раніше. Іноді простого розуміння того, що все таємне стає явним, буває достатньо, щоб людина зупинилася й зробила правильний вибір.
— Твоя правда, — погодилася Оксана. — А ти, Марино, що робитимеш у понеділок на роботі?
— О-о-о, — посміхнулася Марина. — Я в понеділок о дев’ятій ранку прийду на роботу в найкращому костюмі, зайду до Артема Ігоровича в кабінет, покладу йому на стіл ідеально виконаний звіт і спокійно запитаю: «Артеме Ігоровичу, як ваше здоров’я? Протяг від водоспаду вам не нашкодив?».
Ми знову голосно засміялися на весь вечірній проспект.
Цей суботній вечір навчив нас багатьох речей. Він показав, наскільки крихкими бувають таємниці, коли люди намагаються сховати їх за фальшивими словами чи затишними куточками. Але найголовніше — він навчив нас приймати будь-які, навіть найнесподіваніші життєві ситуації з легкістю, посмішкою й тим самим мудрим, спокійним українським словом, яке здатне розрядити будь-яку напругу: «Отакої».
