— Дівчатка, признавайтеся, хто з вас Ліля? — дівчина уважно та з хитринкою дивилася на нас з подружкою.
— Я Ліля. А що? — із здивуванням промовила я.
— Тримай листа, Лілю. Від Володі, — незнайомка дістала з кишені халата м’ятий конверт і віддала його мені.
— Від Володі? А де він сам? — здивувалася я.
— Його перевели в інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Лілю, як манни небесної. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Володя зганьбитися перед тобою. Ну, мені пора. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина подивилася на мене з докором, зітхнула і побігла.
…Якось ми з подружкою, гуляючи, випадково забрели на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять років, літні канікули радували, хотілося пригод.
Ми зі Світланою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудно? Знайомимося? — хлопець простягнув мені руку, — Володя.
Я у відповідь:
— Ліля. А це моя подруга Світлана. А мовчазного друга як величати?
— Леонід, — тихо сказав другий хлопчина.
Хлопці здалися нам несучасними і надто правильними. Володя діловито і суворо зауважив:
— Дівчатка, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А у Світлани кофтинка занадто уже.
— Хм… Хлопці, не зазирайте куди не слід. А то очі, ненароком, “розбіжаться” в різні боки, — сміялися ми зі Світланою.
— Не виходить не зазирати. Ми ж чоловіки. Може, ви ще й палите? — продовжував випитувати Володя.
— Звичайно, палимо. Але не в затяжку, — жартуємо з подругою.
І тільки тепер ми зі Світланою помітили, що у хлопців щось не так з ногами.
Володя ледве пересувався, Льоня помітно шкутильгав на одну ногу.
— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
— Так. Я на мотоциклі потрапив в аварію. Льоня невдало стрибнув зі скелі у воду, — вивченою скоромовкою відповів Володя. — Нас скоро випишуть.
Я і Світлана, безумовно, повірили “легенді” хлопців. Тоді ми й не здогадувалися, що Володя і Льоня — інваліди дитинства. Вони були приречені на довготривале проживання в інтернаті. Я і Світлана були для хлопців ковтком свободи.
Вони жили, вчилися в закритому для чужих очей інтернаті. У кожного такого інваліда припасена своя вигадана історія про нібито аварію, невдале падіння, наслідки бійки…
Володя і Льоня виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми зі Світланою стали приходити до хлопців щотижня.
По-перше, нам стало їх шкода, хотілося розвеселити хлопців; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі увійшли в звичку.
Володя почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Льоня щоразу приносив орігамі, зроблене власноруч, сором’язливо вручав Світлані.
Потім ми всі четверо сідали на одну лавку: Володя поряд зі мною, Льоня повертався до нас спиною і всю свою увагу звертав виключно на Світлану. Подруга ніяковіла, червоніла, але по всьому було помітно — їй приємно бути в товаристві сором’язливого Льоні. Ми базікали з хлопцями про все і про ніщо.
Промчало ласкаве і тепле літо.
Настала дощова осінь. Закінчилися канікули. Попереду у нас зі Світланою випускний клас. Одним словом, ми з нею зовсім забули про наших випадкових знайомих, Володю і Льоню.
…Відбулися іспити, останній дзвоник, випускний вечір. Попереду довгождане літо, пора надій.
Я і Світлана знову опинилися на території інтернату. Ми вирішили провідати наших знайомих хлопців. Сіли на знайому лавку, очікуючи, що до нас тихенько підійдуть Володя і Льоня. У Володі в руках будуть свіжі квіточки, у Льоні — химерне орігамі. На жаль, ми даремно прочекали дві години.
І раптом із дверей інтернату випорхнула дівчина і просто до нас. Вона-то і вручила мені листа від Володі. Я зараз же розкрила конверт:
«Люба Ліліє! Ти мій пахучий цвіт! Зоре моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я в тебе закохався з першого погляду. Наші зустрічі для мене були подихом, життям. Півроку я даремно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як шкода! Шляхи у нас з тобою різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені погано без тебе, Лілечко! Побачити б тебе хоч ще разо́к! Хочу вдихнути, а нічим…
Мені і Льоньці виповнилося по вісімнадцять років. Нас навесні переведуть в інший інтернат. Навряд побачимося. Душа моя в клапті! Сподіваюся, я перехворію тобою і видужаю.
Прощавай, невидима!»
Підпис — «вічно твій Володимир».
У конверті з листом лежав засушений цвіт.
Мені стало неймовірно соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не можна змінити. В голові промайнуло висловлювання — «ми відповідальні за тих, кого приручили».
Я й не підозрювала, які пристрасті розгорялися в душі Володі. Але я б не змогла відповісти йому взаємністю. Ніяких піднесених почуттів до Володі не відчувала. Дружнє ставлення, цікавість до вправного і знаючого співрозмовника, не більше. Так, я трохи кокетувала, дражнила Володю. Так би мовити, підкидала дровець у вогник його захопленості. Але не здогадувалася, що мій легкий флірт перетвориться на пожежу кохання для Володі.
…З тих пір пролетіло багато-багато років. Лист від Володі пожовк, цвіт перетворився на труху. Але я пам’ятаю наші невинні зустрічі, безтурботні бесіди, нестримний сміх від жартів Володі.
…У цієї історії є продовження. Подруга Світлана прониклася непростою долею Льоні. Адже від нього відмовилися батьки через його “нестандартність”. У Льоні від народження одна нога набагато була коротшою за іншу. Світлана закінчила педінститут, працює в інтернаті для інвалідів дитинства. Льоня — коханий чоловік Світлани. У них двоє дорослих синів.
Володя, за розповідями Льоні, життя проводив у самотності. Коли Володі було років сорок, його рідна мати приїхала в інтернат, побачила обділеного сина, заплакала, спалахнула забутою любов’ю, забрала Володю до себе в село. Далі сліди загубилися…
