Дівчина готувалася до весілля, як дізналася, що наречений їй зраджує. Щоб відволіктися від поганих думок, Наталія поїхала у село, у будинок який залишила їй бабуся у спадок. Вона знайшла там правду
— Чого така сумна, Наталю? — запитав у кінці робочого дня водій швидкої. — Відпустка ж скоро, весілля, здається, скоро. Чи втомилася так сильно?
— Яке весілля? А, ну так, — розсіяно пробурмотіла дівчина. Втомилася, скоро у відпустку. — і навіть на посмішку сили не вистачило.
Закінчивши зміну й попрощавшись з колегами, жінка попрямувала додому, навіть горда собою. Все ж таки не показала Віталію. Ну, помітив водій, що вона невесела, але робота у них така. На швидкій веселитися зазвичай ні з чого, а ось причини для смутку були. Вона поки нікому не сказала про те, що ніякого весілля не буде, бо сама нещодавно дізналася про це. І це було дуже несподівано.
Тільки вчора вона була впевнена, що у них з Сашком усе добре. Її наречений був здатний на будь-кого справити сприятливе враження: молодий, але цілком успішний менеджер у великій компанії, гарний собою та товариський. Правда, Наталії інколи здавалося, що Сашко буває дещо безладним, гроші витрачає неправильно й здебільшого для того, щоб пустити людям пил в очі. Але це ж, напевно, через молодість. Тож вона сподівалася, що після весілля він зміниться й стане більш відповідальним.
Жінка не раз думала, була б жива мама, та б одразу зрозуміла, що Олександр не з тих людей, кому можна беззастережно довіряти. Мама вміла розбиратися в людях, а от у Наталії, мабуть, такого досвіду ще не було. І мами не було вже давно, а батько пішов незабаром після неї. В результаті вона залишилася зовсім сама, тому, можливо, й хотіла пошвидше вийти заміж, щоб була родина, рідна людина поруч, а потім, можливо, ще й діти, бо друзі й колеги — це, звичайно, добре, але без родини хіба обійдешся?
До того ж Наталія була не дуже товариською, тож коло знайомств було набагато вужчим, ніж у багатьох інших. Вона була вимогливою до людей, ну й потім страждала від самотності. Ось і зараз. Довірившись Олександрові, раптом зіткнулася з розчаруванням. І Анну наблизила до себе з цієї ж, напевно, причини. З нею Наталія була знайома практично з дитинства. Вчилися в школі разом, але після випуску вона пішла до медичного, а Ання — в якийсь інший коледж. Їхні шляхи розійшлися, хоча, як і раніше, вони жили в одному районі, але все частіше так просто віталися при зустрічі.
А от коли Наташа познайомилася з Олександром, тут Ганна раптом сама себе записала до її найкращих подруг. Почала то й діло забігати немовби просто так, мимохідь, з радісним вигуком: “Привіт, Сашу-Наташу! Давно вас не бачила. Вирішила завітати. Не завадила? Ну як вижену? Не по-людськи, ніби. Та ні, не завадила. Сідай, чай поп’ємо”.
Аня в очі й при Наталії, як тільки Сашка не нахвалювала: і розумний-то він, і красень, і турботливий, і надійний. А от варто було йому вийти — співала подрузі зовсім інше.
— Ну й нашла собі нареченого. У тебе ж такі можливості, ти ж набагато краще можеш знайти. А то подумаєш, менеджер якийсь, вже краще б познайомилася з якимось лікарем. Корисно, перспективно.
А Наталія лише віджартовувалася, не звертаючи на це уваги, аж поки, повернувшись одного разу у позаробочий час додому, не застала свого нареченого й подружку в ситуації, що не дозволяла жодних інших тлумачень.
Ось і все. На цьому їхні стосунки закінчилися. Попри те, що Сашко намагався якось виправдатися й вибачитися, та й Аня щось теж там говорила, але не хотіла Наташа слухати нікого. Загалом, весілля скасували, та й відпустку теж. Вона не знала, як тепер бути. Їхати кудись самій не хотілося, ходити на роботу, засмучувати всіх своїм кислим виглядом і ухилятися від співчутливих поглядів — теж не варіант. А сидіти вдома й плакати — тим паче.
І ось якраз у хвилину таких невеселих роздумів до неї подзвонив нотаріус, що назвався Дмитром Семеновичем, і повідомив, що покійна бабуся Антоніна Сергіївна залишила їй будиночок у спадщину. Наталія зовсім не очікувала такого. Вона ж і бабусю майже не пам’ятала. В дитинстві вони ще з батьками їздили до неї в гості в те саме село. Але це було так давно, що Наташа навіть і не уявляла, де той дім і як він виглядає.
У дитинстві ніби було там цікаво. Усякої тварини можна було подивитися, та й просто по хаті полазити. Було в ній щось таємниче. Але навіщо їй зараз це село? Будинок же й тоді, майже 20 років тому, був не новий. А що тепер? Але, подумавши, дівчина вирішила все ж таки поїхати, подивитися на своє нове володіння. Ну а якщо це можливо, то й пожити в ньому просто заради зміни обстановки. Дізнавшись адресу, вона зібралася й поїхала.
Село, зрозуміло, було зовсім не таким, яким вона його пам’ятала. Та й сама Наташа вже була не дитиною. За ці роки більшість мешканців виїхала. То й діло по дорозі траплялися спустілі, занедбані будинки й ділянки. Не краще виглядав і дім бабусі.
“Так, справжня руйнація”, — з невдоволенням подумала Наталка. Щоб тут жити, капітальний ремонт треба робити. Ну нічого, може, тоді продам хоч за якісь копійки. На дрова може хто купить. Однак треба було зайти всередину, подивитися, що там у самому домі, дізнатися, як жила бабуся. Ключі, як було вказано в заповіті, залишалися у сусідки Зінаїди, і дівчина відправилася туди.
Відчинила їй літня жінка, може, ровесниця бабусі, з похмурим, недобрим поглядом.
— Ну так, я Зінаїда, — сказала вона, вислухавши дівчину. — А ви хто такі будете? Онука Тонькина, Наталія, чи що? Ох, вона все згадувала, все чекала від тебе, а онука ось приїхала тільки в спадщину вступати, — простягуючи новій господині ключ, проворчала жінка.
І не встигла Наташа увійти до свого дому, як прийшов перший відвідувач.
— Доброго здоров’я, я голова. Поцікавитися зайшов. Ви тут як вирішили? Назавжди чи так наїздами? — запитав він.
— Як вийде, поки не вирішила. Тут, схоже, ремонт великий потрібен, але взагалі, швидше за все, продам, — відповіла Наталія.
— Ваша справа, звичайно, але врахуйте, у нас село спокійне, проблеми зайві нам не потрібні. Чоловік говорив солідно, переконливо, але вона відчувала якусь приховану загрозу, і їй це не сподобалося. Навіть бажання займатися ремонтом пропало.
Проводивши голову й зупинившись біля стіни, вона взяла за край шпалер, які відклеїлися від стіни, і потягнула. Ті цілим пластом і одійшли від стіни, впавши на підлогу.
“Ну що, ось так одірвати старі шпалери, а потім, може, нові поклеїти. Все ж таки буде свіжіше. І, глядиш, не налякаю покупців”, — подумала Наташа й прийнялася обдирати стіни, як раптом побачила на дошках кривий напис: “Тут, у 1987 році, була захована правда”.
“Не зрозуміла. Яка правда”, — здивувалася Наталія. — І хто це писав? — А букви наче дитячі. Може, тато колись?
Вона знала, що батько виріс у цьому домі. Потім прийнялася обстежувати стіну й помітила, що одна дошка криво прибита. Потягнула її. Та одійшла, а під нею виявилася невелика ніша, в якій знайшлася скринька. Там же лежала стопка старих листів, перев’язаних мотузочкою, і кілька фотографій. На одній із них була бабуся Тоня, ще зовсім молоденька. З нею поруч незнайомий чоловік. На іншій теж Антоніна Сергіївна, але вже старша, з маленькою дівчинкою на руках. “О, може це я, маленька? А я ж не пам’ятаю, що була тут у такому віці. Хоча тут мені, мабуть, роки два”, — сумно думала Наташа, перебираючи ці старі й нікому, здавалося б, непотрібні папери.
Втім, від цього заняття її відвернув стукіт у двері. Думаючи, що це прийшов хтось із сусідів, вона гукнула: “Заходьте!” Але, обернувшись до того, хто увійшов, побачила ту саму зрадницю Анну .
Та обвела оком із каяттям і винувато підвела очі.
— Здрастуй, Наташ, я до тебе. Прощення просити, — пробелькотіла колишня подруга.
— І навіщо воно тобі? — здивувалася Наталія. — І взагалі, як ти мене знайшла?
— Я знала, що ти тут, — вимовила гостя. — Мені так соромно перед тобою стало. Думаю, виїхала через нас, напевно.
— Та причому тут ви? Я зі своїми справами приїхала, а ти можеш їхати зі своїми.
— Так я ж якраз з наших спільних. Я тобі про те сказати приїхала, що Сашка по тобі сумує. Він же все одно твій наречений, — опам’ятався він.
— А ти, значить, мені його повертаєш, майже невикористаним. Дякую, звичайно, але він мені не потрібен. Ти мені, до речі, теж не потрібна. Іди, будь ласка.
Але Ганна сіла на стілець і гірко заплакала.
— Ну як же ти не розумієш? Ми ж з тобою завжди були подругами. І Саша теж дуже любив тебе, а тепер ми просто посварилися через якусь дрібницю. Ви ж навіть не чоловік і дружина були. Я й не думала, що ти так усе це сприймеш, а Саша так страждає через вашу розлуку. Він дізнався, що тобі цей дім дістався, і сказав, що готовий допомогти з продажем, з ремонтом. У нього ріелтори надійні є, вони знайдуть найкращий варіант.
— Зрозуміло. Тобто відчув, що грошима запахло, і вирішив поживитися, — усміхнулася Наташа. Слухай, їдь уже й скажи йому, що я не збираюся нічого продавати. Я тут житиму, ясно, і це буде моя дача. Бачиш, ремонт уже роблю.
З труднощами випроводивши подругу, Наталія сіла на стіл і з обуренням подумала: “Весь настрій мені збила, але все ж таки справами варто зайнятися”, тож вона продовжила.
Правда, заспокоювала себе рано. Ввечері, коли Наталія вже збиралася лягати спати, подзвонив сам винуватець і почав розмову з якихось невиразних вибачень, вимовлених м’яким, проникливим тоном. Але Наталія, вже зрозумівши, в чому річ, перервала його.
— Сашко, навіщо ти дзвониш?
— Наталко, ну чого ти така сувора? Наче я тобі чужий. Повір, попри все, ти залишаєшся для мене найдорожчою людиною. Ось тільки тому я й дзвоню. Допомогу запропонувати. Я вже знайшов людину, яка пропонує за твій дім дуже пристойні гроші. Повір, ніхто більше стільки не запропонує.
— Я, здається, занадто довго тобі вірила. Бачиш, чим закінчилося, — усміхнулася Наталія. — І я взагалі розраховувала, що Аня тобі сказала, що продажу не буде. Я нічого не збираюся продавати, дім залишаю собі. — І поклала трубку.
Правда, ніякої впевненості в тому, що її залишать у спокої, не було. І наступного ранку, ледь вийшовши з дому, вона справді побачила накреслене прямо перед входом на ґанку слово: “Йди геть”.
— Та що ж таке? Невже Сашко не пожалів сил і приїхав уночі? — У розпачі подумала дівчина й відправилася до дільничного.
Їй хотілося вірити, що хоч якийсь захист вона там знайде. Дільничий, солідний і серйозний чоловік, з увагою її вислухав і сказав:
— Схоже на дрібне хуліганство. Розберемося. Але, може, й справді продати вам цей нещасний дім і повернутися до себе спокійно в місто?
У результаті Наталія поверталася від нього в поганому настрої, розуміючи, що ніякої особливої допомоги тут чекати не доводиться. Підійшовши до будиночка, вона побачила біля сусіднього ґанку юрбу місцевих чоловіків, які про щось збуджено домовлялися. Можна було розібрати лише окремі слова: “Знову цей приїжджий, знову суцільні проблеми”. Від юрби відокремився один із чоловіків, років тридцяти з чимось, явно місцевий, у робочому одязі. А підійшовши до Наталки, сказав:
— Ви не подумайте, ці люди проти вас нічого не мають. Просто бояться, що міські наїдуть та всю землю скуплять, і нічим добрим для нас це не закінчиться. Я теж фермер тутешній. Раніше в місті жив, був медиком. Ну ось тепер так. Довелося перекваліфікуватися. А у вас які плани?
— Я хочу просто поки тут пожити, — сказала дівчина. Продавати я точно нічого не збираюся.
— Це добре, а то й залишайтеся назавжди. У нас тут дуже непогано, — загомоніли люди й розійшлися.
Наталія увійшла у свій новий дім уже більш впевнено, і їй здалося, що в особі принаймні цього фермера можна отримати захист. Приємний чоловік і видно, що сильний. Може, треба якось з ним познайомитися по-справжньому? А то й справді незрозуміло, звідки загроз більше чекати: від міських чи від місцевих, — подумала вона.
Сівши за стіл, Наталія задумалася. Займатися повноцінним ремонтом не хотілося, руки не лежали, та й не знала вона, з чого почати, тож вирішила попрацювати з архівом бабусі. У скриньці окрім фотографій були листи. Наталія почала їх читати. Більшість із них були написані чоловіком на ім’я Петро. І з цих листів, написаних наприкінці минулого століття, дівчина з подивом дізналася, що бабуся її, яку вона завжди вважала простою колгоспницею, насправді була талановитим агрономом і в минулому велася серйозні розробки щодо створення якоїсь особливої морозостійкої пшениці. А цей невідомий Петро був її науковим керівником і, судячи з усього, єдиним коханням усього життя.
З його листа Наталка дізналася, що вони дуже любили одне одного, але їм не судилося бути разом через бабусину колегу, яка наклепала на неї, звинувативши у крадіжці якихось наукових напрацювань. Петро дуже просив пробачення. Але, судячи з усього, Антоніна Сергіївна не змогла забути цього. В останньому листі він прощався, писав, що йому треба поїхати кудись у справах служби. А в кінці була приписка: “На знак нашої любові я залишаю тобі ключ до всього. Шифр, захований у місці нашого спільного відкриття”.
Усе це було незрозуміло, але дуже цікаво. І Наталка настільки зачиталася, що навіть не помітила, як хтось увійшов. Це був нотаріус.
— Знаєте, у заповіті вашої бабусі я виявив досить дивний пункт. Вона пише, що залишає вам дім за умови. Якщо ви 6 місяців проживете тут, провівши повну реставрацію й повернувши дому його колишній вигляд, інакше він перейде у власність сільради.
Наталія була обурена цією звісткою. Це що ж виходить? Їй треба кинути міське життя, залишитися тут, вкласти купу сил і грошей у відновлення дому — або втратити все.
Дмитро Семенович заспокоїв.
— Ви не хвилюйтеся. Ваша бабуся була мудрою жінкою. Вона не просто так це написала. Можливо, хоче, щоб ви тут знайшли дещо.
Наталія хотіла було з обуренням відмовитися, але зупинилася. Адже справді, судячи з усього, бабуся її була не така проста. І, ймовірно, справді знала, чого хотіла.
Ось тільки шкода, що вона не залишила їй жодних детальних інструкцій.
Тим часом Сашко не сидів склавши руки. Через підставну особу він почав чинити тиск на голову поселення, щоб той визнав дім аварійним і сприяв його вилученню. Не дрімала й Анна. Використовуючи своє чарівність, дівчина втерлася в довіру до тієї самої сусідки. Аня, звичайно, не знала, що ця похмура жінка і є та сама наклепниця, яка колись розлучила Антоніну Сергіївну з Петром, але, мабуть, відчула, що їх ріднить ненависть до всієї Наташиної родини.
— Як Тонька була непутяща, так і весь рід її, — крізь зуби говорила Зінаїда. — Я багато зробила для того, щоб її вижити, і Наташку її теж геть із села, щоб і духу не було.
А Наталія вирішила все ж таки прийняти умови спадщини, залишилася в селі й зайнялася ремонтом. Але, зрозуміло, сил і вмінь для цього не вистачало. Незабаром це помітив той самий фермер. Наталія встигла з ним познайомитися, дізналася, що його звуть Микола і що він, сам удівець, виховував восьмирічну доньку.
— У мене є вільний час, тож хочете, допоможу, якщо щось потрібно, — запропонував він.
— Ну, чесно кажучи, роботи тут навіть і для помічника може бути забагато, — зітхнула вона.
— Та не хвилюйтеся, очі бояться, а руки роблять. У вас тут яке найпроблемніше місце?
— Мені здається, горище. Там такі завали, я навіть не уявляю, що саме там лежить. Може, все старе бабуся туди складала.
— Пропоную звідти все потихеньку й викинути.
— Це правильно, але може не одразу викидати, а переглянути, раптом щось потрібне знайдеться.
І він виявився правий. Під купою непотрібних речей виявився стара скриня, а в ній — старі агрономічні щоденники й гербарій із засушеними зразками рослин. Один колосок було акуратно загорнуто в трубочку папірець. Коли Наталія розгорнула його, то побачила той самий шифр Петра.
— А знаєш, Наталіє, наскільки я тепер розуміюся в сільському господарстві, цей шифр — справжній скарб, — заявив Микола.
— І що його можна розгадати? — не розуміла дівчина.
— Можемо спробувати.
І як не дивно, їм це вдалося. Вони зрозуміли, що відкриття — це зовсім не перебільшення. Уся справа була в штамі якихось бактерій, які дозволили б збільшити врожайність у рази. На жаль, вчені не змогли просунути свій винахід через наклеп, але не забули про нього. Концентрат бактерій Антоніна Сергіївна заховала там, де зберігалося тепло дому, тобто в старій печі.
І в цей момент, коли вони практично з’ясували всі родинні таємниці, до дому вдерся Сашко з якимось чоловіком. Почалася галаслива сварка щодо дому та його продажу. Адже колишній наречений уже звик до думки, що скоро збагатіє. І неважливо, за скільки вдасться продати дім, а головне — заволодіти грошима. І що він із цим впорається, Сашко був упевнений. Тепер же, побачивши в домі чужого чоловіка, який жваво захищав дівчину, він накинувся з претензіями.
— Так ось чому ти вирішила піти від мене?
І, побачивши, що Наталія тримає в руках якийсь зошит, здогадався, що там, ймовірно, або оригінал заповіту, або ще якісь документи, й почав виривати зошит з рук. Добре, що Микола був поруч. Він став на захист. До того ж місцеві, які вже вважали Наталію своєю, збіглися до дільничного й повідомили, що знову приїхав якийсь міський, щоб проблеми створити.
Дільничний, не розраховуючи лише на свої сили, викликав підкріплення. У результаті Сашка з його спільником заарештували й повезли до відділку. Туди ж відправилася й Зінаїда. Після того як Наталія з Миколою пояснили, яке вона має відношення до цієї справи, в домі наступив спокій.
Наталія й Микола вирішили розібрати піч, а під однією з цеглин виявили запаяну скляну колбу з каламутною рідиною. Це і був той самий штам. Крім того, там був лист від Антоніни Сергіївни онуці. Прочитавши його, Наталія розплакалася.
Бабуся написала інструкції, пояснила, куди треба звернутися з цим зразком. Я ж ніколи її не знала. Даремно.
— Та ну, хоч тепер дізналася. — Обійняв її Микола й зніяковівши був відсторонився, але дівчина сама притулилася до нього у відповідь.
— Будь ласка, не кидай мене. З тобою так надійно й спокійно.
А незабаром вона познайомилася з донькою Миколи, який представив Наташу своєю нареченою. Дівчинка зраділа, зрозумівши, що це буде її мама. Наташа вирішила повністю залишитися в селі й відновити дім бабусі. Та й не могла вона тепер їхати до міста. Вони з Миколою вирішили одружитися. А через рік подарували Катрусі братика.
