Дізнавшись, що чоловік завів роман на стороні, дружина вирішила зробити сюрприз обом

Дізнавшись, що чоловік завів роман на стороні, дружина вирішила зробити сюрприз обом

Телефон у руках Тетяни задзвонив, і вона здригнулася. Шостий вечір без Миколи. Знову на риболовлю поїхав. Казав — з Петровичем і хлопцями, як завжди.

— Знову твій десь вештається? — Ірина відпила чаю й похитала головою.

— Риболовля в нього, — Тетяна поставила чашку на стіл. — Ось уже майже два місяці, як на пенсію вийшов, а вдома майже не буває.

— І ти віриш? — Ірина примружилась.

— А що мені не вірити? Тридцять п’ять років разом прожили.

Тетяна глянула на годинник. Дев’ята вечора. Вона прибрала кухню, випрала, навіть запилососила — все, щоб не думати про те гидке відчуття, яке гризло зсередини останні тижні.

— Таню, а ти його піджак перевіряла?

— Ти що! — обурилася Тетяна. — Я йому що, слідча?

— Просто спитала, — знизала плечима Ірина. — Мій Віктор, коли крутив на стороні, завжди парфумами пахнув. Я одразу чула.

Тетяна завмерла. Учора, коли Коля повернувся, від нього пахло не тільки рибою. Запах був дивний, солодкавий. Вона тоді ще подумала — може, в машині освіжувач новий?

— Та годі, Ір. Йому п’ятдесят дев’ять. Які інтриги?

— Ой, Таню, ти така наївна! Чоловіки в будь-якому віці можуть дивувати.

Коли Ірина пішла, Тетяна не витримала. Відчинила шафу й дістала піджак чоловіка. Принюхалася — нічого особливого. Але кишеня… У кишені лежав чек з ресторану. Дорогого. Того, куди вони з Колею ходили тільки на ювілеї.

— Риболовля, значить, — пробурмотіла вона.

Вранці Микола повернувся задоволений, з пакетом свіжої риби.

— Клювало як! — він широко всміхався. — Петрович на спінінг щуку витяг — он таку!

— Щуку, значить, — Тетяна піджала губи. — А в ресторан ви теж з Петровичем ходили?

Коля завмер, але швидко взяв себе в руки.

— Який ресторан, Таню? Ми на природі смажили…

— Так? А чек в твоєму піджаку як опинився?

— Ти в моїх кишенях нишпорила? — обличчя чоловіка потемніло.

— Я речі збирала в прання і знайшла.

— Заїжджали перекусити, коли поверталися. Що такого?

Микола відвернувся й пішов у ванну. Тетяна дивилася йому вслід і відчувала, як усередині щось ламається. Тридцять п’ять років. І тепер ось так просто бреше в очі.

За кілька днів зателефонувала Марина Степанівна з колишньої роботи.

— Танечко, мила, ти як?

— Нормально, Марино Степанівно. А що?

— Та так, дзвоню дізнатися… — голос у трубці завагався. — Слухай, ти тільки не нервуйся…

— Що сталося?

— Бачили твого Миколу в місті. З жінкою.

— З якою жінкою? — серце Тетяни пропустило удар.

— Молодшою за тебе. Вони в кафе сиділи, за руки трималися. Любою її звати, вона в банку працює, де наш профком обслуговується.

Тетяна сіла на стілець. Руки тремтіли.

— Ви впевнені?

— Танечко, я б не подзвонила, якби не була впевнена. Мені Клавдія Петрівна сказала, вона їх бачила. Навіть фотку на телефон зробила, але я посоромилася просити…

Тієї ночі Тетяна не спала. Переверталася, дивилася в стелю, слухала хропіння чоловіка. Тридцять п’ять років вона прала його шкарпетки, варила борщі, терпіла його хропіння й звичку розкидати речі. Не скаржилася, коли він затримувався з друзями. Завжди була поруч — у хворобі, в здоров’ї, в бідності, в достатку.

І що тепер? Любов? Молода? Та яка там молода! Їй, Тані, п’ятдесят вісім. А цій Любові скільки? Сорок п’ять? Ну так, молода…

На ранок рішення дозріло. Вона не влаштовуватиме істерик і не плакатиме в подушку. Ні. Вона влаштує вечерю. І запросить їх обох.

Тиждень пройшов у гарячковій підготовці. Тетяна діяла тихо й методично. Вона подзвонила синові, Антону, але нічого не сказала про батька.

— Синочку, все нормально?

— Так, мам. А що?

— Так, скучила, — вона зітхнула. — Ти приїдеш у неділю?

— Не зможу. Ми з Настею до її батьків. А щось трапилося?

— Нічого, любий. Усе добре.

Вона поклала трубку. Краще Антону поки не знати. Впорається сама.

Через знайому з колишнього профкому Тетяна з’ясувала, де працює ця Любов. Банк «ПУМБ», операціоністка. Вона навіть проїхала повз будівлю, щоб побачити її. І побачила — висока білявка в червоному костюмі. Не набагато молодша, але ефектна.

— І чим же вона краща? — запитала Тетяна в дзеркала вдома.

Відповіді не було. Дзеркало показувало втомлену жінку з зморшками й сивими пасмами. Тетяна стиснула кулаки. Годі! Вона дістала стару записну книжку. Знайшла номер перукарні.

— Алло, це салон «Єва»? Можна записатися до Олени?

За два дні Тетяна не впізнавала себе. Нова стрижка, мелірування, брови… Вона купила сукню — синю, із запахом. Вона ідеально сиділа й робила фігуру стрункішою.

— Ого! — присвиснула Ірина, коли зайшла на чай. — Ти куди так вирядилася?

— Нікуди, — посміхнулася Тетяна. — Просто вирішила себе потішити.

— А Коля що сказав?

— А він не бачив. Знову на риболовлі.

Микола повернувся пізно. Тетяна чекала на кухні.

— Колю, давай поговоримо.

— Про що, Таню? — він напружився.

— Я хочу влаштувати вечерю. У п’ятницю. І запрошу гостей.

— Яких ще гостей? — він нахмурився.

— Побачиш, — вона посміхнулася. — Тобі сподобається.

Наступного ранку Тетяна відправила два повідомлення. Одне — чоловікові: «У п’ятницю вечеря вдома, о 19:00. Будь обов’язково. Важливо для нас обох». Друге — на робочу пошту Любові, адресу якої дізналася через ту саму знайому.

Відповідь від Любові прийшла за годину: «Я не розумію, про що ви. Яка вечеря?» Тетяна написала: «Усе ви розумієте. Або приходьте, або я сама прийду до вас на роботу. З доказами».

Микола подзвонив опівдні.

— Таню, що ти задумала? Яка вечеря?

— Сімейна, Колю. Ти ж сім’ю ще не покинув?

— Таню, у мене справи в п’ятницю…

— Скасуй.

— Та що відбувається?

— У п’ятницю дізнаєшся. О сьомій вечора.

Ірина дзвонила щогодини.

— Танько, ти з глузду з’їхала! Навіщо тобі той цирк?

— Це не цирк, — відрізала Тетяна. — Це мій дім і моє життя. Годі вдавати.

— А якщо він просто не прийде?

— Прийде, — твердо сказала Тетяна. — Коля любить ефектні виходи, але боїться скандалів. А я поки що жодного разу голосу не підвищила. Він заінтригований.

У п’ятницю Тетяна купила фрукти, вино, приготувала салати й м’ясо. Накрила стіл гарною скатертиною, дістала кришталь. Одягла нову сукню, зробила макіяж. Руки тремтіли, але вона була спокійна.

У двері подзвонили рівно о сьомій. На порозі стояв Микола.

— Ну і кого ти запросила? — запитав він, проходячи в квартиру.

— Сюрприз, — посміхнулася Тетяна.

За десять хвилин у двері знову подзвонили.

Тетяна повільно відчинила двері. На порозі стояла Любов — у світлій сукні, з букетом квітів. Виглядала вона розгублено.

— Здрастуйте, — вона простягнула квіти. — Я… не знала, що принести.

— Проходьте, — Тетяна взяла букет. — Микола вже тут.

Любов увійшла в квартиру й завмерла в коридорі. З кухні визирнув Микола. Його обличчя миттєво змінилося.

— Любо? Ти що тут робиш?

— Мене запросили, — вона кивнула на Тетяну.

— Якого біса? — Микола повернувся до дружини. — Це що за жарти, Таню?

— Жодних жартів, — спокійно відповіла Тетяна. — Проходьте до столу. Вечеря готова.

Вони сіли за стіл. Микола виглядав так, ніби проковтнув лимона. Любов нервово смикала серветку. Тетяна розлила вино по келихах.

— За що п’ємо? — хрипко запитав Микола.

— За чесність, — Тетяна підняла келих. — За те, щоб не брехати найближчим людям.

Вони випили. Тиша давила.

— Як давно це триває? — запитала Тетяна, дивлячись на чоловіка.

— Що триває? — Микола спробував удати нерозуміння.

— Колю, годі, — Тетяна похитала головою. — Я все знаю. Про ресторани, зустрічі по п’ятницях. Про вашу… дружбу.

— Тетяно Сергіївно, я… — почала Любов.

— Помовч! — гримнув Микола, але тут же схаменувся.

— Ні, нехай говорить, — Тетяна повернулася до Любові. — Я не злюся на вас. Я просто хочу знати правду.

— Ми зустрічаємося півроку, — тихо сказала Любов. — Микола казав, що у вас усе… що ви вже не живете як чоловік і дружина.

— Ось як? — Тетяна усміхнулася. — Цікаво.

— Таню, ну чого ти добиваєшся? — Микола нервово забарабанив пальцями по столу. — Хочеш принизити мене? Чи її?

— Я хочу правди, Колю. Тридцять п’ять років разом — я заслужила хоча б це.

— Якої правди? — він розвів руками. — Ну так, зустрічаємося ми. І що?

— Ти любиш її?

Микола замовк. Любов напружено дивилася на нього.

— Я не знаю, — нарешті видавив він.

— А мене? — тихо запитала Тетяна.

— Таню, ну що за дитячий садок? Звісно, люблю. Ти мати мого сина, ми стільки років разом…

— Це не відповідь, — вона похитала головою. — Не відповідь, Колю.

Любов раптом схлипнула.

— Я піду, — вона встала. — Вибачте. Я не хотіла…

— Сидіти! — Тетяна вдарила долонею по столу. — Ми не закінчили.

Любов слухняно сіла.

— Я не влаштовуватиму істерик, — продовжила Тетяна. — Не рватиму на собі волосся й не проклинатиму вас обох. Я просто хочу знати — що далі?

— У якому сенсі? — Микола нервово проковтнув.

— Ти йдеш до неї? Чи продовжиш брехати мені?

— Таню, все складно…

— Ні, Колю, усе дуже просто. Або я, або вона. Вирішуй зараз.

— Не можна так одразу…

— Можна, — Тетяна була непохитна. — Я тридцять п’ять років прала твої шкарпетки, готувала їжу, чекала з роботи. Народила тобі сина. А ти… ти навіть не знайшов у собі сміливості сказати правду.

Микола втупився поглядом у тарілку.

— Таню, ну пробач. Я не хотів робити тобі боляче.

— Тому вирішив робити боляче нишком? — вона гірко усміхнулася. — Благородно.

— Я не знаю, що сказати, — він розвів руками.

— Скажи правду. Ти йдеш до неї?

Микола мовчав. Любов дивилася на нього з надією. Тетяна — з викликом.

— Я… — він завагався. — Мені потрібен час подумати.

— Боягуз, — тихо сказала Тетяна. — Усе життя був боягузом.

— До чого тут боягузтво? — спалахнув Микола. — Ти вимагаєш вирішити все зараз, за п’ять хвилин!

— Ні, я вимагаю поваги, — вона встала. — Досить брехні, Колю. Годі.

Любов раптом підвелася з-за столу.

— Вибачте, я не можу більше, — вона нервово поправила сукню. — Миколо, ти обіцяв, що все вирішиш. Що підеш від неї.

— Любо, зачекай, — Микола витер піт з чола. — Не зараз.

— А коли? — її голос тремтів. — Два місяці тому ти казав те саме. Я почуваюся… брудно.

Тетяна усміхнулася.

— Ласкаво просимо до клубу, люба.

— Я піду, — Любов схопила сумочку. — Телефонуй, коли визначишся.

Вона швидко вийшла. Гупнули вхідні двері. Микола і Тетяна залишилися вдвох.

— Задоволений? — Тетяна схрестила руки на грудях. — Тепер обидві зляться.

— Це ти все влаштувала! — Микола вдарив кулаком по столу. — Навіщо?

— Щоб припинити цей фарс, — вона знизала плечима. — Я втомилася, Колю. Втомилася вдавати, що нічого не відбувається.

Вони довго мовчали. Потім Микола важко зітхнув.

— Таню, я не знаю, що на мене найшло. Вона з’явилася, усміхалася мені, слухала… я відчув себе молодим.

— А я, значить, стара кляча? — Тетяна гірко усміхнулася.

— Ні! Ти… ти дружина. Мати мого сина. Але ми вже стільки років разом…

— І це привід шукати іншу?

— Ні, звичайно, — він опустив голову. — Я заплутався, Таню.

— А я ні, — вона встала. — Мені все гранично ясно. Ти хочеш свободи — отримуй.

— У сенсі?

— Я не буду тебе утримувати. Хочеш до неї — йди. Хочеш залишитися — залишайся. Але жодної брехні більше.

Микола розгублено дивився на дружину.

— Ти мене виганяєш?

— Ні, я даю тобі вибір. Уперше за тридцять п’ять років я думаю про себе, а не про тебе.

Наступного дня Микола зібрав речі й поїхав до брата. Сказав — потрібен час подумати. Тетяна подзвонила синові й усе розповіла. Антон примчав за дві години, злий дуже.

— Я поговорю з батьком! Як він міг?

— Не треба, синочку, — Тетяна погладила його по плечу. — Це наші з ним стосунки.

— Але мам…

— Усе добре, Антоне. Щиро.

Минуло три місяці.

Микола так і не повернувся до Любові. Іноді дзвонив Тетяні, кілька разів приходив — просив пробачення, казав, що сумує за домом. Тетяна слухала спокійно, але тримала дистанцію.

— Таню, може, спробуємо знову? — запитав він у черговий візит.

— Навіщо, Колю? — вона похитала головою. — Щоб усе повторилося?

— Я змінився!

— Ні, — вона посміхнулася. — Просто тобі некомфортно самому.

Тетяна справді змінилася. Вона записалася на курси англійської, стала волонтеркою в притулку для тварин. Завела нові знайомства. Виглядала молодшою й щасливішою.

— Як ти? — запитала Ірина, зайшовши на чай.

— Знаєш, добре, — Тетяна розлила чай. — Дивно, так?

— Чому дивно?

— Я боялася залишитися сама. Думала, помру без нього. А тепер… тепер я дихаю вільно.

За пів року Микола подзвонив і сказав, що подав на розлучення. Зустрів жінку, будуть жити разом. Тетяна побажала йому щастя.

— Не злишся? — здивувався він.

— Ні, Колю. Я вдячна тобі.

— За що?

— За те, що все закінчилося саме так. Інакше я б ніколи не дізналася, як це — жити для себе.

У день розлучення вона одягла ту саму синю сукню. Вийшла із суду й глибоко вдихнула. Попереду було літо, поїздка з Іриною на море, заняття з дітьми в притулку. Життя, про яке вона не мріяла, але яке виявилося прекрасним.