Для Галини Іванівни та Марії Петрівни паркан між їхніми дачними ділянками ніколи не був просто спорудою з пофарбованого штахетника.Їхня неприязнь не мала одного конкретного витоку — вона, як і бур’ян на занедбаній ділянці, проросла сама собою, живлячись щоденними дрібницями, поглядами через плече та гучними зітханнями, які лунали з обох боків.
Галина Іванівна, жінка з характером сталевого стрижня і звичкою планувати кожен крок, вважала Марію «безсистемною хаоситкою». Марія ж, навпаки, бачила в Галині занудну диктаторку, яка впевнена, що тільки її спосіб вирощування помідорів є єдино вірним.
Цього ранку привід виник ще до того, як сонце встигло прогріти землю. На Галинину територію, в зону її ідеально розпланованої грядки з ранньою редискою, впала величезна гілка абрикоси. Абрикоса росла на ділянці Марії. Гілка не просто впала — вона, наче в насмішку, притиснула два паростки, які Галина плекала, як власних онуків.
Галина Іванівна стояла, вп’явшись пальцями в держак сапи, і спостерігала, як Марія Петрівна з того боку паркану, прикинувшись сліпою, спокійно підв’язує огірки.
— Маріє! — голос Галини пролунав різко, як постріл.
Марія здригнулася, але не обернулася відразу. Вона повільно поклала мотузку, поправила косинку і лише тоді обернулася, витримуючи паузу, необхідну для максимального ефекту.
— О, Галино Іванівно. А я й не помітила. Природа — штука така, не слухається розпоряджень, — промовила вона з тією солодкуватою інтонацією, від якої в Галини завжди піднімався тиск.
— Природа — це одне, а твоя недбалість — зовсім інше, — відрізала Галина. — Ця гілка вже тиждень була суха. Ти її спеціально не спиляла? Чекала, поки вона мої посіви знищить?
— Нащо б мені це було? — Марія граційно сперлася на лопату. — Твої помідори й так ростуть, як у концтаборі. Я думала, тобі потрібна тінь.
Галина Іванівна, використовуючи свій досвід технолога, підійшла до протистояння стратегічно. Вона встановила на своїй ділянці радіоприймач, який транслював виключно класичну музику на досить високій гучності. Марія Петрівна, яка віддавала перевагу тиші, відповіла тим, що почала поливати свій город рівно о шостій ранку, супроводжуючи це демонстративним наспівуванням народних пісень, які, на її думку, мали «заземлити» музику Галини.
Потім Марія встановила новий автоматичний полив. Справа була б гарна, якби форсунки не були налаштовані так, що струмені води під час вітру дивним чином досягали Галининих кущів троянд, які та терпіти не могла перезволожувати.
Галина Іванівна не залишилася в боргу. Вона вивчила графік руху сонця і встановила високу декоративну ширму з очерету саме там, де Марія звикла засмагати в кріслі-гойдалці. Тепер сонце до Марії потрапляло лише в ранкові години, після чого її улюблене місце опинялося в холодній затінку.
Вони майже не розмовляли. Тільки обмінювалися короткими, випаленими кислотою поглядами через паркан. Коли вони випадково перетиналися біля хвіртки, повітря навколо них електризувалося. Це була гра на витривалість. Хто перший здасться? Хто перший переступить через свою гордість?
Вівторок видався задушливим. Вже зранку небо затягнуло важкими, свинцевими хмарами, які віщували не просто дощ, а справжню стихію. Галина Іванівна, відчуваючи старістю кожен суглоб, бігала по ділянці, накриваючи плівкою помідори, забираючи садовий інструмент, закриваючи вікна в садовому будиночку.
Марія Петрівна з того боку була зайнята тим самим. Але в неї була проблема: її навіс над літньою кухнею, збудований поспіхом минулого року, почав хилитися під натиском сильного шквального вітру.
Коли почалася злива, світ перетворився на сіру стіну води. Галина сиділа на веранді, спостерігаючи за своїм городом. Раптом вона побачила, як у Марії похитнулася конструкція навісу. Ще один сильний порив вітру — і він міг звалитися не тільки на Марію, а й на межу, пошкодивши паркан і Галинині посадки ягід.
Марія намагалася підперти навіс якоюсь дерев’яною палицею, але вона була надто короткою. Вона кричала щось, але її слова заглушав грім.
Галина Іванівна не думала. Вона знала, що якщо навіс впаде на паркан, її ділянка постраждає. Це був прагматичний розрахунок, а не порив душі. Вона схопила свій міцний брус, який тримала для ремонту теплиці, накинула дощовик і вискочила під зливу.
Вона добігла до паркану, перелізла через хвіртку (вона б ніколи не визнала, що це було складно) і опинилася на ділянці Марії. Без зайвих слів вона підставила брус під крокви навісу.
— Тримай! — прокричала вона.
Марія, мокра до нитки, злякана, схопилася за брус. Дві жінки, які місяцями не розмовляли, стояли під потоками води, впираючись у важку дерев’яну конструкцію. Вони були як одна істота — спільна вага, спільне зусилля, спільний страх перед стихією.
Коли буря вщухла, залишаючи по собі розкидані гілки та калюжі, вони стояли під тим самим навісом, важко дихаючи. Обидві були брудні, мокрі, з прилиплим до обличчя волоссям. Марія подивилася на Галину. В її очах не було звичної ворожості. Тільки полегшення.
— Дякую, — тихо сказала Марія.
— Конструкція у тебе жахлива, — відповіла Галина, відкидаючи мокре пасмо волосся. — Хто так кріпить балки? Це ж смерть на колесах.
Марія не образилася. Вона навіть ледь помітно усміхнулася.
— У мене син робив. Він краще розуміється на комп’ютерах, ніж на будівництві.
Галина Іванівна зітхнула. Вона озирнулася навколо. Їхні ділянки, над якими вони так билися, виглядали жалюгідно після зливи. Поломані квіти, замиті доріжки, повалені грядки.
— Пішли в будинок, — раптом запропонувала Марія. — У мене є чай. Справжній, з травами. І печиво.
Галина Іванівна на мить завагалася. Це означало визнати, що війна закінчена. Це означало порушити всі правила, які вона сама для себе встановила. Але вона подивилася на свою сусідку — згорблену, втомлену, таку ж літню, як і вона сама.
— Пішли, — погодилася вона. — Але тільки якщо ти не будеш знову співати свої пісні, коли я хочу спокою.
— А ти не будеш вмикати своє радіо, — парирувала Марія.
Вони пили чай у маленькому кухонному будиночку Марії. Це було дивне відчуття — сидіти за столом з ворогом, обговорюючи не стратегію нападу, а те, чому в цьому році погано родять огірки.
Галина Іванівна раптом зрозуміла, що ці двадцять років ворожнечі були найменш продуктивним часом у її житті. Скільки зусиль було витрачено на дріб’язкові пакості! Скільки нервів спалено через те, що хтось не так подивився чи не там поставив відро.
Вони не стали найкращими подругами. Вони не почали ходити одна до одної в гості щодня. Але вони уклали пакт. Паркан залишився, але тепер він перестав бути стіною. Тепер це був просто роздільник території.
Через тиждень Галина Іванівна, проходячи повз межу ділянок, помітила, що Марія почала спилювати сухі гілки абрикоси. Вона зупинилася, подивилася на неї, а потім, мовчки, принесла свою садову пилку, яка була гострішою.
— Візьми, — сказала вона, простягаючи інструмент.
— Твоя тупа, як чобіт.
Марія взяла пилку.
— Дякую, Галино. Твоя краща.
Жодна з них не посміхнулася. Жодна не вибачилася за минуле. Але в цьому проханні і в цій відповіді було більше розуміння, ніж у всіх розмовах за останні двадцять років.
Галина Іванівна повернулася до свого городу. Вона знала, що завтра знову буде спекотно, що знову будуть боліти коліна, і що Марія, швидше за все, знову зробить щось, що її дратуватиме. Це було життям — складним, іноді несправедливим, але їхнім спільним життям на цих шести сотках, де найкраща дипломатія — це іноді просто позичити сусідці гостру пилку.
Вона нарешті зрозуміла: щоб спокійно жити, не обов’язково змінювати сусідку. Достатньо просто перестати витрачати сили на боротьбу з тим, чого змінити неможливо. І в цьому розумінні було стільки внутрішньої свободи, скільки вона не відчувала вже дуже давно. Вона взяла свою лійку і почала поливати квіти — без озирання на паркан, без очікування атаки, без злості. Просто поливати квіти. І небо, яке знову стало безхмарним, здавалося не таким уже й чужим.
