— Дмитре Сергійовичу, на вас надійшло три анонімні скарги. Пацієнти стверджують, що ви вимагаєте гроші за безкоштовні операції. Поки триває службове розслідування, ви відсторонені від хірургічної практики.
Дмитро Сергійович був хірургом від Бога — хоча сам він, як людина суто наукового складу розуму, волів називати це результатом двадцятирічного безсоння та тисяч годин, проведених над медичними атласами. У Харкові його прізвище вимовляли з особливою, майже побожною повагою. Він був тим самим «останнім шансом» для пацієнтів, від яких відмовилися навіть столичні світила.
Працюючи в одній із провідних міських клінік, Дмитро буквально жив операційною. Стриманий, суворий до себе і до персоналу, він мав репутацію людини зі сталевими нервами та абсолютною нездатністю «домовлятися» з власною совістю. Для нього існувала лише одна істина: пацієнт на столі — це життя, яке потрібно вирвати у смерті будь-якою ціною.
Проте затишний і зрозумілий світ медицини почав руйнуватися, коли в адміністративному корпусі клініки з’явився новий персонаж — Ігор Валерійович. Молодий, енергійний заступник головного лікаря з комерційної частини, він приніс із собою запах дорогого парфуму, диплом та чітке переконання, що лікарня — це насамперед високоприбутковий конвеєр.
— Дмитре Сергійовичу, я переглянув ваші звіти, — сказав якось Ігор, зупинивши хірурга після виснажливої п’ятигодинної операції. — Ви витрачаєте занадто багато ресурсів на «бюджетників». Ці люди приносять клініці лише збитки та черги. Нам треба змінити вектор. Пріоритет — VIP-клієнти, страхові випадки з високим чеком. Кожна хвилина вашого перебування в операційній має конвертуватися в прибуток для закладу. Ви ж розумієте, капіталізм не любить альтруїзму.
Дмитро зупинився, повільно зняв окуляри і подивився на молодого менеджера своїми втомленими, глибоко посадженими очима.
— Моя робота, Ігоре Валерійовичу, — рятувати людей, а не рахувати товщину їхніх гаманців. Коли людина стікає кров’ю, мені байдуже, на якій машині її привезли.
— Дуже шляхетно, — посміхнувся Ігор, і в цій посмішці Дмитро відчув холодний метал. — Але нерентабельно. Сподіваюся, ми почули один одного.
Саме в ту хвилину Дмитро, сам того не знаючи, підписав собі вирок.
Ігор Валерійович швидко зрозумів: Дмитро — це непохитна скеля, яку неможливо підкупити чи вмовити. А скелі, що стоять на шляху фінансових потоків, потрібно або підривати, або обережно прибирати. Для цього був задіяний увесь арсенал сучасного «чорного піару».
Спочатку в популярних міських пабліках Харкова та на медичних форумах почали з’являтися дивні коментарі. Невідомі «пацієнти» писали, що «найкращий хірург міста» насправді — здирник, який вимагає хабарі в тисячах доларів прямо перед операційним столом, інакше «ніж у руки не візьме». Дмитро спочатку лише гірко посміхався, цитуючи колегам стару приказку про собак і караван. Він наївно вірив, що його репутація, вибудувана десятиліттями, захистить його від бруду.
Проте наступний крок системи був куди підступнішим. Під час чергової складної операції Дмитро відчув, що навколо нього створюється вакуум. Асистент, який раніше розумів його з напівпогляду, раптом подав не той інструмент.
А коли Дмитро зазирнув у карту пацієнта перед введенням наркозу, він відчув, як по спині пробіг холодок: результати аналізів були ідеальними, але вони явно належали іншій людині. Якби він довірився паперам, а не власним очам, пацієнт з важкою алергією просто не прокинувся б.
— Хто готував карту?! — його голос в ординаторській звучав як грім.
У відповідь — лише мертва тиша. Молоді інтерни ховали очі в підлогу, а медсестри раптово стали дуже заклопотаними. Всі вже знали, хто тепер справжній «господар» у клініці, і хто роздає премії за «правильну» поведінку.
За тиждень Дмитра викликали до головного лікаря. На столі лежали три роздруковані заяви від «обурених громадян».
— Дімо, мені щиро прикро, — зітхнув старий головлікар, який сам тримався за крісло лише завдяки лояльності до Ігоря. — Але звинувачення надто серйозні. Пишуть, що ти навмисно затягував лікування, щоб витиснути більше грошей на приватні консультації. Навіть фотографії конвертів приклали, які ти нібито брав у коридорі…
— Це грубий монтаж і нахабний наклеп! Ви ж мене знаєте тридцять років! — вигукнув Дмитро, відчуваючи, як зсередини закипає лють.
— Можливо. Але комісія з етики вже розпочала перевірку. До з’ясування обставин твої операції на цей місяць скасовано. Їх проведе Ігор Валерійович — він теж має диплом хірурга, хоч і займався останні роки лише паперами.
Ігор тріумфував. Він забрав собі «найкасовіших» пацієнтів Дмитра, сподіваючись на легкі гроші та славу. Проте медицина — це не менеджмент, де можна приховати помилку за красивою презентацією. В операційній не працюють графіки продажів та маркетингові ходи. Там працює лише майстерність, відшліфована роками.
Під час операції у відомого в місті бізнесмена, який був особистим протеже Ігоря, стався критичний випадок. Ігор, чиї пальці давно забули відчуття живих тканин і звикли лише до клавіатури, розгубився в першу ж секунду ускладнення. Почалася масивна артеріальна кровотеча. Монітори почали істерично пищати, сигналізуючи про критичне падіння тиску.
— Кличте Дмитра Сергійовича! Швидко! — крикнув анестезіолог, розуміючи, що пацієнт вислизає. — Тільки він зможе це зашити!
— Він відсторонений! Це моя операція! — просичав Ігор, бліднучи під маскою, поки його руки помітно тремтіли.
— Кличте його, або через п’ять хвилин ви будете пояснювати родичам і прокурору, чому жива людина перетворилася на труп!
Дмитро зайшов в операційну в цивільному одязі, прямо з вулиці. Він не ставив запитань. Мовчки помився, одягнув халат і залізним жестом відсторонив Ігоря від столу. Хірург не сказав жодного слова докору — на це не було часу. Його пальці працювали з фантастичною швидкістю, наче в окремому від усього світу вимірі. За годину, яка для присутніх здалася вічністю, загроза життю минула. Показники на моніторах стабілізувалися.
Вийшовши в передопераційну, Дмитро повільно зняв закривавлені рукавички і кинув їх у смітник прямо до ніг Ігоря Валерійовича.
— Ви так прагнули мого місця? Забирайте. Але пам’ятайте на все життя: крісло заступника дає владу над папірцями і фінансами, але воно не дає влади над смертю. В операційній ваші титули нічого не варті.
Дмитро не став чекати результатів комісії. Він написав заяву про звільнення за власним бажанням того ж вечора.
Харків — місто-мільйонник, але медична спільнота в ньому тісна, як одна родина. Історія про те, як відсторонений «корупціонер» рятував пацієнта після помилки «ефективного менеджера», розлетілася містом за лічені години. Бізнесмен, якого врятував Дмитро, виявився людиною не лише впливовою, а й вдячною. Дізнавшись правду про наклеп, він залучив найкращих юристів та детективів.
З’ясувалося те, що всі й так підозрювали: «пацієнти», які писали скарги, були підставними особами, а фотографії з конвертами — низькоякісним фейком, створеним за наказом Ігоря. Скандал став публічним. Ігоря Валерійовича звільнили з «вовчим квитком», а прокуратура відкрила кримінальне провадження за підробку документів та недбалість.
Дмитро Сергійович не повернувся в ту клініку. За підтримки врятованого бізнесмена він відкрив власний невеликий хірургічний центр. Тепер у нього немає «норми прибутку» від акціонерів, а є лише нескінченна черга пацієнтів, які їдуть до нього з усієї країни.
Він часто згадує той рік. Тепер він точно знає: коли на твій білий халат намагаються вилити бруд, не треба витрачати час на виправдання. Треба просто продовжувати робити свою справу. Бруд рано чи пізно висохне і відпаде сам собою, а врятовані життя — це єдина валюта, яка має справжню цінність.
А в старій клініці на посаду заступника знову шукають «креативного менеджера». Тільки лікарі там тепер стали іншими: вони ретельно перевіряють кожну літеру в картах, бо знають, що найбільша небезпека іноді заходить у палату не з вірусом, а в дорогому костюмі, з дипломом та приторною посмішкою на обличчі.
