Дмитро стояв посеред кухні, міцно стиснувши в руці старий кухонний рушник. Повітря в квартирі було настільки наелектризованим, що, здавалося, піднеси сірник — і все спалахне.
Люба стояла навпроти, схрестивши руки, і її погляд не обіцяв нічого доброго.
— Ти серйозно, Любо? На три частини? — голос Дмитра здригнувся від обурення. — Може, мені ще й запаску окремо на аукціон виставити, щоб тобі на нові туфлі вистачило?
— Не блазнюй, Дмитре! — відрізала Люба. — Ти прекрасно почув, що я сказала. Продаєш машину — гроші ділимо порівну на трьох: тобі, мені і дитині. Це справедливо. Я два роки сиджу в декреті, я світу білого не бачу, поки ти на тій “конячці” по своїх справах катаєшся!
— По яких справах, Любо?! — вигукнув Дмитро, змахнувши руками. — Ти хоч раз замислювалася, скільки коштує її прогодувати? Вона ж не на святому дусі їздить! То страховка, то масло, то гума лиса, як коліно. Я її продаю, бо вона висмоктує з бюджету останні соки, а ти вже ділиш шкуру недобитого ведмедя!
— А хто цей бюджет наповнює, га? — Люба зробила крок вперед, і її очі звузилися. — Ти забув, що я свою частку в наше спільне життя вкладаю щосекунди? Хто виховує твого сина? Хто готує, пере, прибирає, поки ти “в гаражі з мужиками” чи “на терміновому виклику”? Моя праця не оплачується в гривнях, але вона коштує дорожче за твій старий іржавий капот!
— “Іржавий капот”? — Дмитро аж поперхнувся. — Ти ж перша кричала: “Дімочка, відвези мене до мами”, “Дімочка, давай поїдемо в супермаркет, бо сумки важкі”! А тепер це металобрухт? Знаєш що, дорогенька, машину купував я. Гроші збирав я, відмовляючи собі в усьому. То чому я маю віддавати дві третини суми просто за те, що ти… ти просто є?
— “Просто є”?! — голос Люби перейшов на високі ноти. — Ти чуєш, що ти верзеш? Я відмовилася від кар’єри, я сиджу в чотирьох стінах, щоб у тебе був тил! Якби я зараз вийшла на роботу, я б за місяць заробила більше, ніж твоя розвалюха коштує. Але я тут! З твоєю дитиною! І за законом, і за совістю — це спільне майно. Дитині потрібен новий візок, якісний одяг, вітаміни. А мені… мені потрібно хоча б раз відчути, що мої потреби мають значення!
— Твої потреби завжди мають значення, але май же совість! — Дмитро перейшов на приглушений, але лютий шепіт. — Якщо я віддам дві третини, за що я куплю дешевший варіант, щоб хоч якось пересуватися? Ти ж перша почнеш пиляти мене, що ми нікуди не можемо поїхати!
— О, то ти вже іншу купувати зібрався? — Люба іронічно засміялася. — Значить, на “іграшки” для татка гроші є, а на дитину — катма? Який ти егоїст, Дмитре. Ти думаєш тільки про свій комфорт під п’ятою точкою. А те, що я ходжу в куртці, якій сто років в обід, — це байдуже?
— При чому тут куртка?! Ми зараз говоримо про транспортний засіб! — Дмитро відчував, як у нього починає сіпатися око. — Ти маніпулюєш дитиною, щоб виманити гроші на свої забаганки. Це низько, Любо. Дуже низько.
— Низько — це рахувати кожну копійку, яку ти даєш власній дружині! — вона тупнула ногою. — Я не прошу на діаманти. Я кажу про справедливий розподіл. Ми — сім’я. Чи ти вже виписав себе з нашого складу? Якщо ти продаєш щось спільне, то й гроші мають йти в спільний котел, а не в твою заначку під матрацом!
— “Спільне”? Ти до тієї машини навіть ключем жодного разу не торкнулася! Ти навіть не знаєш, де там бачок для омивача! — Дмитро вже не стримувався. — Це моя власність, моя відповідальність і моє рішення!
— Ах так? Тоді готуй собі вечерю сам, відповідальний ти мій! — Люба розвернулася і попрямувала до дверей. — І сина в садочок завтра теж вези сам… пішки!
Побачимо, як твоя “власність” допоможе тобі встигнути на роботу без машини і з дитиною на руках. Діли на три, Дмитре, або продавай її разом зі своїми речами, бо жити ти будеш у тому гаражі!
Двері кімнати з гуркотом зачинилися. Дмитро залишився стояти на кухні в повній тиші, дивлячись на старий чайник. Він розумів, що суперечка тільки почалася, і завтра вранці цифра “три” здаватиметься йому ще не найгіршим варіантом.
Наступного ранку на кухні панувала така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. Дмитро похмуро розмішував цукор у чашці, намагаючись не дивитися на Любу, яка з підкресленою байдужістю мазала масло на батон.
— Ну що, “власнику”, — першою порушила мовчанку Люба, — виставив уже своє скарбище на продаж? Чи чекаєш, поки іржа сама відпаде разом із ціною?
— Виставив, — буркнув Дмитро. — Тільки не розраховуй на мільйони. За неї дадуть стільки, що нам ледь на нормальні зимові колеса для чогось іншого вистачить, не те що на твої “три частини”.
— О, знову пісня про бідного кобзаря! — Люба відклала кастрюлю. — Дмитре, ти мені зуби не заговорюй. Я бачила в інтернеті, скільки коштують машини такого класу. Нам вистачить і на неї”, і на мої потреби, і сину на нормальний розвиваючий центр. Просто ти жадібний. Визнай це.
— Я не жадібний, я раціональний! — Дмитро нарешті підвів голову. Його очі горіли від роздратування. — Ти хочеш розтринькати капітал, який ми збирали роками. Це не просто гроші, це наша мобільність. Якщо я зараз роздам їх по кишенях, ми залишимося з діркою від бублика.
— Капітал? — Люба засміялася, але в цьому сміху не було ні краплі радості. — Це залізяка, яка гниє під під’їздом! Капітал — це здоров’я твоєї дружини, яка вже забула, коли востаннє була в перукарні чи просто купувала собі нову сукню без почуття провини! Ти хоч знаєш, скільки коштує приватний садочок? Чи ти думаєш, що дитина сама по собі росте, як бур’ян на городі?
— Не треба перекручувати! Я даю гроші на все необхідне! — вигукнув він, ледь не перекинувши чай.
— На “необхідне” за твоїми мірками! — відрізала вона. — Картопля, памперси і мило — це твій список. А я хочу жити, Дмитре! Я хочу мати свої власні гроші, якими мені не треба буде звітувати перед тобою за кожен чек. Продаж машини — це мій шанс вийти з цієї фінансової прірви, де ти — начальник!
— “Начальник ? — Дмитро аж підхопився зі стільця. — То я тепер тиран, бо намагаюся втримати нас на плаву? Та якби не я, ми б уже давно на сухарях сиділи з твоїми апетитами на “красиве життя”!
— Мої апетити? — Люба теж підвелася, впершись руками в стіл. — Я два роки не бачила нових речей! Я доношую джинси, які купила ще до дитини! Ти вважаєш це розкошами? Ти купуєш собі запчастини, які коштують як мій гардероб за три роки, і називаєш це “необхідністю для авто”. А коли я прошу свою частку — це вже злочин проти сім’ї?
— Бо машина працює на сім’ю! Вона возить нас усіх! — Дмитро перейшов на крик, але вчасно згадав, що в сусідній кімнаті спить син, і збавив тон до шипіння. — Ти егоїстка, Любо. Тобі аби зараз урвати шматок, а що буде завтра — байдуже. Ти ж перша прийдеш і скажеш: “Дімо, нам треба на дачу до мами, виклич таксі”. А ти знаєш, скільки зараз коштує таксі за місто?
— Значить, поїдемо автобусом! — холодно відповіла Люба. — Як усі нормальні люди. Зате я буду в нормальних туфлях і з посмішкою на обличчі, а не з вічним відчуттям, що я твоя приживалка. Поділ на три, Дмитре. Це моє останнє слово. Або я забираю дитину, їду до мами, і тоді ти будеш ділити не машину, а майно через суд. Подивимося, скільки тобі тоді залишиться після аліментів і судових витрат.
Дмитро завмер. Такої погрози він не очікував. Він дивився на свою дружину і не впізнавав у цій рішучій жінці ту лагідну дівчину, з якою колись мріяв про спільне майбутнє.
— Ти серйозно? Ти готова зруйнувати все через залізну коробку? — тихо запитав він.
— Це ти руйнуєш усе своєю впертістю, — Люба взяла порожню чашку і поставила її в раковину. — Подумай над цим. Покупець приїде завтра, я чула твою розмову по телефону. Гроші принесеш додому і покладеш на стіл. Усі. А далі будемо рахувати разом.
Вона вийшла, залишивши Дмитра в задусі власної люті. Він розумів, що програв цей раунд, але в голові вже визрівав новий план — як зробити так, щоб ці “три частини” все одно залишилися в його руках.
Наступного дня покупець забрав ключі, залишивши на столі пачку купюр. Дмитро довго дивився на гроші, а потім розклав їх на три рівні купки. Люба зайшла на кухню, готова до останнього бою, але заціпила, побачивши спокійне обличчя чоловіка.
— Ось, як ти й хотіла, — тихо сказав Дмитро. — Твоя частина, моя… і дитяча.
Люба тріумфально простягнула руку до своєї частки, але Дмитро накрив “дитячу” купку долонею.
— Тільки є одна умова, Любо. Оскільки це гроші сина, я сьогодні відкрив на його ім’я накопичувальний рахунок. Зняти їх він зможе лише у вісімнадцять років. А свою частину я витрачу на ремонт у дитячій, про який ти просила пів року.
Люба завмерла з грошима в руках. Її “тріумфальна” частка раптом здалася зовсім мізерною на фоні порожнього гаража та відсутності коліс. Вона зрозуміла: гроші вона отримала, але тепер кожен похід до магазину з важкими пакетами або поїздка до мами в переповненому автобусі будуть нагадувати їй про цю “справедливість”.
Дмитро мовчки вдягнув куртку й пішов на зупинку, залишивши дружину наодинці з її перемогою, яка на смак виявилася гіршою за поразку.
Юлія Хмара
