Суботній ранок перед Великоднем дихав ароматом свіжоспечених пасок та молодої трави, але Дмитрові було не до весняної магії. Величезний рюкзак служби доставки тиснув на плечі, а список адрес здавався нескінченним. Усі згадали про подарунки та делікатеси в останню хвилину.
— Останнє замовлення на сьогодні, і додому, до Оленки, — пробурмотів він собі під ніс, звіряючи маршрут у додатку. — Вулиця Садова, сорок два, квартира вісімнадцять. Дивне передмістя, ніколи тут не був.
Дмитро піднявся на третій поверх . У під’їзді пахло ваніллю та домашнім затишком. Він підійшов до вісімнадцятої квартири, заніс руку, щоб натиснути на дзвоник, і раптом завмер.
З-за масивних дубових дверей долинув сміх. Різкий, дзвінкий і такий знайомий, що в Дмитра всередині все похололо.
— Ну що ти робиш? Облиш, я ж не встигну все розставити до вечора! — пролунав жіночий голос.
Це була Олена. Його дружина, яка ще вранці цілувала його в щоку і казала, що проведе весь день у мами, допомагаючи фарбувати крашанки.
Дмитро відчув, як кров прилила до обличчя. Він не став дзвонити. Він просто штовхнув двері — вони виявилися незачиненими.
Картина, що постала перед його очима, була гідна дешевої мелодрами: затишна вітальня, накритий стіл і Олена в ошатному платті, яка тримала за руку незнайомого чоловіка в дорогому домашньому халаті.
— Дмитре?! — Олена випустила руку незнайомця, і її очі стали розміром з великодні писанки. — Що ти тут робиш? Ти ж мав бути на зміні до вечора!
— Якраз на зміні, Оленко. Доставляю «кошик радості» за адресою Садова, сорок два, — голос Дмитра тремтів від люті. — Бачу, тут і без мого кошика радості вистачає. Хто це?
Чоловік у халаті, на вигляд років сорока, здивовано підняв брови:
— Олено, це той самий кур’єр, про якого ти казала, що він постійно затримується? Тільки чому він називає тебе на ім’я?
— Кур’єр?! — вигукнув Дмитро, скидаючи важкий рюкзак на підлогу. — Я не просто кур’єр, шановний! Я її чоловік! Ми три роки в шлюбі!
Олена почервоніла, потім зблідла і раптом пішла в атаку:
— Як ти смієш вриватися в чужу квартиру і влаштовувати тут сцени? Ти мав бути на роботі! Чому ти вічно пхаєш свого носа туди, куди не просять?
— Куди не просять? — Дмитро мало не задихнувся від обурення. — Ти сказала, що ти в мами! Ти брехала мені в очі, поки я розвозив замовлення, щоб заробити нам на відпустку! Ти хоч розумієш, як це виглядає?
— Це виглядає так, що ти не маєш жодної довіри до власної дружини! — Олена схрестила руки. — Ти стежив за мною? Ти спеціально взяв це замовлення, щоб викрити мене? Яка ницість!
— Я не стежив! Це випадковість! — Дмитро вказав пальцем на чоловіка в халаті. — Хто цей добродій? Чому він почувається тут як удома?
— Я — Андрій, — спокійно втрутився чоловік. — І це моя квартира. Олена сказала, що вона вільна художниця, яка шукає натхнення… і спонсора для своєї виставки.
— Спонсора? — Дмитро розсміявся гірким сміхом. — Оленко, яке натхнення? Ти ж працюєш бухгалтером у ЖЕКу! Яка виставка? Виставка квартальних звітів?
— Ти ніколи не вірив у мій творчий потенціал! — вигукнула Олена, тупнувши ногою. — Ти бачиш у мені тільки кухарку та прачку! Андрій побачив у моїх ескізах душу! А ти бачиш тільки цінники на продуктах!
— Твій «творчий потенціал» зараз коштує мені залишків здорового глузду! — закричав Дмитро. — Ти вигадала цілу паралельну реальність! Навіщо було так підло брехати про маму? Мама теж у курсі твого «натхнення»?
— Не чіпай маму! — Олена перейшла на ультразвук. — Ти просто невдаха, який ревнує мене до успішніших людей! Замість того, щоб шукати нормальну роботу, ти бігаєш з цим баулом по місту, а потім ще й смієш мені дорікати!
— Цей «баул», як ти кажеш, годує тебе вже три роки! — Дмитро почав розстібати рюкзак. — Знаєш що? Ось ваше замовлення. Тут ікра, елітні сири та дорога пляшка. Все, як ви любите. Тільки я це не віддам.
Він дістав з рюкзака велику паску, яку замовив Андрій, і з силою поставив її на край столу.
— Смачного, «митці»! — Дмитро розвернувся до виходу.
— Дмитре, стій! — крикнула Олена, але в її голосі вже не було впевненості. — Ти куди? Нам треба поговорити!
— Ми вже поговорили, Олено. Ти знайшла свого спонсора, а я знайшов правду. Це був чудовий великодній подарунок. До речі, Андрію, — Дмитро зупинився в дверях, — будьте обережні. Її «ескізи» зазвичай закінчуються проханням купити нову шубу для «пошуку нових образів».
Дмитро вийшов з під’їзду, вдихнувши на повні груди свіже повітря. Серце ще калатало, а в голові панував хаос. На душі було порожньо, але водночас дивно легко. Він дістав телефон і видалив додаток доставки.
Наступного дня був Великдень. Дмитро сидів на лавці в парку, сонце гріло обличчя. Повз проходили люди з кошиками, віталися, усміхалися. Він знав, що попереду важка розмова про розлучення і поділ майна, але вперше за довгий час він відчував себе не кур’єром чужого щастя, а господарем власного життя.
Після тієї суботи світ Дмитра нагадував розбиту вщент великодню писанку: яскраво, але докупи вже не склеїти. Перші кілька днів він жив у режимі автопілота, поки телефон розривався від дзвінків Олени.
Вона перейшла від тактики нападу («Ти зіпсував мені життя своїм шпигунством!») до тактики жертви («Дімо, я просто заплуталася, Андрій — це лише проект!»).
Дмитро не відповідав. Він орендував крихітну кімнату на околиці, забравши з колишнього дому лише ноутбук, зміну одягу та старий батьківський годинник.
У понеділок після свят Дмитро сидів у парку, спостерігаючи за голубами. Його колишній рюкзак тепер лежав у кутку комірчини як нагадування про минуле.
— Вибачте, ви не підкажете, де тут вулиця Зелена? — почувся тихий голос.
Дмитро підвів голову. Перед ним стояла дівчина з величезним мольбертом і розгубленим виглядом. Вона була пофарбована в синю фарбу — буквально: плями на щоці, на пальцях, на світлому пальті.
— Зелена? Це в інший бік, через два квартали. Але вам з цим «багажем» буде важко, — Дмитро мимоволі всміхнувся.
— Я художниця, — зітхнула вона. — Переїжджаю в нову майстерню, а таксі висадило не там. Кажуть, на Зеленій найкраще світло для натюрмортів.
Слово «художниця» різануло Дмитра по живому. Він згадав Олену та її вигадані «ескізи».
— Натхнення шукаєте? Або, може, спонсора? — з відтінком гіркоти запитав він.
Дівчина зупинилася і серйозно подивилася на нього:
— Я шукаю розчинник для олійних фарб і тишу. А спонсор у мене один — моя робота ілюстратором на фрілансі. Чому ви такий сердитий на мистецтво?
Дмитро відчув, як йому стало соромно. Він підвівся і взяв у неї важкий край мольберта.
— Вибачте. Просто остання «мисткиня», яку я знав, виявилася професійною ошуканкою. Давайте допоможу, мені все одно нікуди поспішати.
Дорогою вони розговорилися. Дівчину звали Катерина. Вона не обіцяла золотих гір і не вигадувала драм. Вона розповідала про те, як важко передати відтінок вечірнього неба і як вона три роки збирала гроші на власну студію.
— Знаєте, — сказав Дмитро, коли вони нарешті дісталися потрібного будинку. — Я теж три роки дещо робив. Доставляв людям їжу, поки моя дружина «шукала себе» в чужих халатах. Я думав, що це і є кохання — тягнути все на собі.
Катя поставила мольберт і витерла синю пляму з лоба:
— Кохання — це коли двоє дивляться в один бік, а не коли один працює, а інший розважається за його спиною. Ви вчинили правильно, що пішли. Смак правди гіркий, але він не отруює, на відміну від брехні.
Коли Дмитро повертався додому, йому знову зателефонувала Олена. Цього разу він підняв слухавку.
— Дімо, Андрій виставив мене за двері! Він сказав, що йому не потрібні мої проблеми з тобою! Де ти? Приїдь, забери мене, мені ніде ночувати! — вона майже кричала.
Дмитро зупинився посеред тротуару. Він відчув не злість, а дивний спокій.
— Олено, зателефонуй мамі. Ти ж казала, що вона дуже чекає на тебе з крашанками. Будь дорослою, навчися нарешті відповідати за свої «ескізи» сама.
Він натиснув «відбій» і заблокував номер. Назавжди.
У кишені завібрувало нове повідомлення. Це була Катя.
«Дякую за допомогу з мольбертом. Якщо захочете побачити, як виглядає справжнє натхнення без брехні — приходьте завтра на каву. Майстерня на Зеленій, код 123».
Дмитро посміхнувся. Великдень закінчився, але його власне воскресіння тільки починалося. Він зайшов у найближче кафе, замовив найміцнішу каву і вперше за довгий час відчув, що життя — це не тільки вчасна доставка за адресою, а й вміння вчасно змінити свій маршрут.
Віра Лісова
