Дмитро так збурнув ключі на полицю, що вони аж відлетіли від стіни й дзенькнули об підлогу, розсипавшись по паркету.
Металевий звук різонув тишу квартири. Катерина, яка саме витягувала з духовки пиріг з яблуками, обернулася різко, тримаючи деко в прихватках.
Аромат кориці й карамелізованих яблук миттю змішався з чимось важким, напруженим, що висіло в повітрі.
— Дімо, ти що? — тихо запитала вона, ставлячи гаряче деко на стільницю. — Знову щось на роботі?
Дмитро стояв у передпокої, не знімаючи куртки. Обличчя його було бліде, губи стиснуті в тонку лінію, а очі — темні, наче хмари перед грозою. Він не відповів одразу.
Просто нахилився, зібрав ключі, поклав їх акуратно на полицю — цього разу тихо — і лише тоді пройшов на кухню.
— Ні, не на роботі, — нарешті промовив він, сідаючи за стіл і ховаючи обличчя в долонях. — Гірше.
Катерина витерла руки об фартух і підійшла ближче. Вона знала цей тон. Останні пів року Дмитро часто повертався саме таким — закритим, наче ракушка.
Спочатку вона думала, що це через новий проєкт на фірмі: його призначили керівником відділу, відповідальність зросла, дедлайни тиснули. Але з часом зрозуміла — справа не тільки в роботі.
— Розкажи, — м’яко сказала вона, сідаючи навпроти. — Я ж бачу, що тебе щось гризе вже давно.
Дмитро підняв голову. У його очах блиснуло щось болісне.
— Катю… Я сьогодні зустрів Оксану.
Ім’я впало між ними, наче камінь у тиху воду. Катерина відчула, як серце на мить зупинилося. Оксана. Його перше кохання. Та, через яку десять років тому Дмитро мало не поїхав до Канади.
Та, з якою він розійшовся болісно, з криками й сльозами, і після якої довго не міг дивитися на жодну дівчину. Поки не зустрів Катерину.
— Де? Як? — тихо запитала Катерина, намагаючись тримати голос рівно.
— У центрі. Біля «Глобусу». Вона вийшла з кав’ярні, а я саме проходив повз. Ми… зупинилися. Поговорили. Пів години, мабуть.
— І що вона сказала?
Дмитро зітхнув важко.
— Що повернулася до Києва. Назавжди. Що розлучилася з тим канадцем. Що… шкодує про все. Що часто думає про мене. Що хотіла б… зустрітися ще. Просто поговорити.
Катерина відвела погляд у вікно. За склом уже сутеніло, грудневий Київ мерехтів вогнями, а в їхній квартирі на Подолі раптом стало холодно, ніби хтось відчинив вікно.
— І ти що їй відповів?
— Що я одружений. Щасливий. Що в мене є ти. І Машенька.
— І вона що?
— Посміхнулася. Сумно так. Сказала: «Розумію. Але якщо захочеш кави — дзвони». І дала номер.
Дмитро дістав з кишені маленький клаптик паперу — акуратно складений, з номером телефону, написаним акуратним почерком. Поклав його на стіл між ними.
Катерина подивилася на папірець, ніби на щось небезпечне.
— І ти взяв?
— Так. Не знаю чому. Мабуть… хотів довести собі, що мені байдуже.
— І що тепер відчуваєш?
Дмитро довго мовчав.
— Я не знаю, Катю. Чесно. Я думав, що все давно поховане. Десять років. Ми з тобою разом вісім. Маша появилася. Я люблю тебе. Люблю нашу сім’ю. Але коли я її побачив… ніби час повернувся назад. Ніби мені знову двадцять п’ять. І все попереду.
Катерина відчула, як сльози підступають до горла. Вона не хотіла плакати. Не зараз. Не перед ним.
— Тобто ти сумніваєшся? — запитала тихо.
— Ні! — Дмитро різко підвівся, пройшовся кухнею. — Ні, я не сумніваюся в нас. Але… я боюся. Боюся, що десь глибоко в мені ще живе той хлопець, який кохав її до нестями. І що якщо я зустрінуся з нею ще раз — він прокинеться.
Катерина встала, підійшла до нього, обняла ззаду.
— Дімо… То не зустрічайся. Вирви цей номер. Забудь.
Він повернувся, обійняв її міцно.
— Я хочу. Чесно хочу. Але чомусь не можу. Ніби якщо викину — зраджу себе того, молодого.
Вони стояли так довго, обіймаючись посеред кухні, поки пиріг повільно вистигав.
Тієї ночі Дмитро спав погано. Катерина чула, як він ворушиться, зітхає уві сні. А сама лежала з відкритими очима й думала: «А якщо він таки подзвонить? А якщо зустрінеться? А якщо… захоче повернутися в той час, коли все було просто й пристрасно?»
На ранок Дмитро встав рано, пішов на пробіжку, хоча зазвичай у вихідні спав до дев’ятої. Коли повернувся — рум’яний, з інеєм на вусах — Катерина вже готувала сніданок для Маші.
— Тату! — закричала семирічна донька, кидаючись до нього. — Ти вчора обіцяв пограти в «Монополію»!
Дмитро підхопив її, поцілував у щоку.
— Обіцяв — зіграємо. Після сніданку.
Катерина подивилася на нього уважно. Він усміхався, але в очах була тривога.
Після сніданку, поки Маша малювала в своїй кімнаті, Дмитро підійшов до Катерини, яка мила посуд.
— Катю… Я всю ніч думав. І вирішив. Я подзвоню їй.
Катерина завмерла з тарілкою в руках.
— Навіщо?
— Щоб поставити крапку. Щоб сказати особисто: все закінчено. Назавжди. І тоді викину номер.
— А якщо вона знову… зачепить?
— Не зачепить. Я не дозволю.
Катерина кивнула повільно.
— Гаразд. Але я хочу бути поруч. Коли дзвонитимеш.
Дмитро здивувався.
— Навіщо?
— Бо я твоя дружина. І хочу чути все.
Він погодився.
Вони сіли у вітальні. Маша гралася в сусідній кімнаті. Дмитро набрав номер. Гудки. Потім — м’який голос:
— Алло?
— Оксано, привіт. Це Дмитро.
Пауза.
— Дімо… Я знала, що подзвониш.
— Я подзвонив, щоб сказати: не треба більше зустрічатися. Ні кави, ні розмов. Я щасливий у шлюбі. В мене чудова дружина й донька. Того, що було між нами — давно немає. Прощавай.
Тиша. Потім тихий сміх.
— Ти повторюєш слово в слово те, що, напевно, репетирував всю ніч, так?
Дмитро почервонів.
— Можливо.
— Дімо… Я не прошу повернутися в минуле. Я просто хочу дружби. Ми ж були друзями колись. Перш ніж закохалися.
— Не вийде, Оксано. Не з нами.
— Чому?
— Бо я кохав тебе занадто сильно. І ти мене. Дружби не буде. Тільки біль.
Знову тиша.
— Ти досі кохаєш? — тихо запитала вона.
Дмитро подивився на Катерину. Вона сиділа поруч, тримаючи його руку.
— Ні. Я кохаю свою дружину.
— Тоді… добре. Прощавай, Дімо. Будь щасливий.
Він поклав трубку. Довго сидів, дивлячись у вікно.
Катерина обняла його.
— Все?
— Все.
Він дістав клаптик паперу, розірвав на дрібні шматочки й викинув у смітник.
Але історія на тому не закінчилася.
Через тиждень Оксана написала. Просто: «Вибач, що турбую. Знайшла старе фото — ми на Дніпрі, пам’ятаєш? Хочу віддати».
Дмитро показав повідомлення Катерині.
— Видали, — сказала вона.
Він видалив. Заблокував номер.
Ще через два тижні — лист у поштовій скриньці. Без зворотної адреси. Всередині — те саме фото: молоді вони вдвох, сміються, обіймаються на пляжі в Гідропарку. На звороті — напис: «Пам’ятай, як було добре».
Катерина побачила, як Дмитро довго тримає фото в руках.
— Вирви, — сказала вона.
Він розірвав. Але вона бачила: йому боляче.
А потім почалося найгірше.
Дмитро став відстороненим. Часто дивився у вікно. Мовчав за вечерею. Ночами вставав, ходив по квартирі. Катерина питала — він відмахувався: «Все добре».
Одного вечора вона не витримала.
— Дімо, ти мене лякаєш. Ти весь час думаєш про неї?
Він сів навпроти.
— Катю… Я намагаюся не думати. Але вона ніби повернулася в мою голову. Не як кохана. А як… символ. Символ того, ким я міг би бути. Без відповідальності. Без іпотеки. Без «треба». Просто — вільний.
— Ти шкодуєш, що одружився? Що в нас Маша?
— Ні! Боже, ні! Я люблю вас обох більше за життя. Але… я боюся, що десь всередині я заздрю тому собі, молодому. І це мене гризе.
Катерина заплакала.
— То що мені робити? Як мені боротися з привидом?
Дмитро обійняв її.
— Не боротися. Допомогти мені його поховати. Раз і назавжди.
Вони вирішили поїхати на вихідні — удвох, без Маші. Залишили доньку бабусі й вирушили в Карпати. Маленький будиночок біля річки. Сніг. Тиша.
Там, біля каміна, Дмитро нарешті розговорився.
— Знаєш, коли я побачив Оксану — я зрозумів: вона не змінилася. Зовні — так, гарніша стала. Але всередині — та сама дівчина, яка хотіла всього й одразу. Я ж змінився.
Я вже не можу жити так, як тоді. І не хочу. Я хочу нашого життя. З тобою. З Машою. З пирогами по неділях. З тим, як ти смієшся, коли я розповідаю дурний анекдот. З тим, як Маша малює мені «татуся-героя».
Катерина слухала й плакала тихо.
— Але чому тобі так боляче було розірвати той клаптик паперу?
— Бо то було прощання не з нею. А з частиною себе. З тим хлопцем, який думав, що кохання — це вогонь і пристрасть. А я тепер знаю: кохання — це коли ти миєш посуд, а я витираю. Коли ти хворієш, а я ночами сиджу з Машою. Коли ми разом платимо за комуналку й радіємо, що вистачило до зарплати.
Вони просиділи біля каміна до ранку. Говорили. Плакали. Сміялися.
А коли повернулися до Києва — Дмитро сам знайшов те розірване фото в смітнику, склеїв його й поклав у коробку зі старими речами. Не викинув. Зберіг. Але вже не як рану. А як урок.
Через місяць Оксана написала з нового номера: «Бачила тебе в парку з донькою. Вона дуже схожа на тебе. Щаслива за вас».
Дмитро показав повідомлення Катерині.
— Видалити?
— Ні, — сказала вона. — Відповідай.
Він написав: «Дякую. І тобі щастя».
І заблокував другий номер.
З того часу в їхньому домі знову запахло яблучним пирогом по неділях. Дмитро знову жартував за вечерею. А коли одного вечора Катерина запитала:
— А ти досі думаєш про неї?
Він усміхнувся, обійняв її.
— Інколи. Як про старий фільм, який колись дуже любив. Але зараз я дивлюся новий. І він мені подобається значно більше.
Катерина поцілувала його.
— І мені.
А ключі відтепер він клав на полицю обережно. Без дзенькоту.
Олеся Срібна
