Софія сиділа за кухонним столом у своїй маленькій квартирі на околиці Львова, тримаючи телефон біля вуха. Голос у слухавці був роздратованим, високим, майже криком. Це була її найкраща подруга Марта.
– Софійко, я тобі серйозно кажу: Дмитрові, я б радила до спеціаліста звернутися, він перевірив би, чи в тебе взагалі серце є. Мені здається, що в тебе його зовсім немає. Хіба можна було так з рідною сестрою вчинити? Витягнути з неї скільки грошей, та ще й перед самими Різдвяними святами!
Софія зітхнула важко, дивлячись у вікно, де сніг повільно падав на засніжені дахи.
– Марто, ти не знаєш усієї історії. Це не так просто.
– А що тут знати? Ти мені сама розповідала! Приїжджає він напередодні Різдва, плаче, каже, що бізнес горить, що кредитори дзвонять, що якщо не віддасть – то кінець.
Ти йому останні заощадження віддаєш – двадцять п’ять тисяч гривень, які на операцію мамі відкладала. А потім що? Він зникає на місяць, телефонує раз – і то каже «потім віддам». А тепер уже середина грудня, свята на носі, а він навіть не дзвонить!
Софія закрила очі. Вона пам’ятала той вечір чітко, ніби вчора було.
Це було 20 грудня минулого року. Софія саме прикрашала ялинку з дітьми – десятирічним Назарчиком і семирічною Соломійкою.
Двері задзвонили. На порозі стояв Дмитро – її старший брат, у дорогому, але трохи поношеному пальто, з валізою в руках.
– Сестричко… – сказав він тихим, надломленим голосом. – Можна до тебе? Я… в біді.
Софія одразу впустила. Діти зраділи дядькові – він завжди привозив подарунки. Але цього разу рук пусті.
Вони сіли на кухні. Дмитро тримав голову в долонях.
– Софо, я все програв. Бізнес… партнер кинув, борги… Якщо до Нового року не віддам п’ятдесят тисяч – мене просто… знищать. Я вже двадцять п’ять зібрав, але бракує. Ти… можеш позичити? Останні? Я віддам, клянусь. Навесні великий контракт, все поверну з відсотками.
Софія дивилася на нього. Дмитро завжди був таким – харизматичним, впевненим, тим, хто «робить гроші». Він рано пішов з дому, поїхав до Києва, обіцяв батькам золоті гори.
Спочатку справді надсилав гроші, купив мамі квартиру, Софії допоміг з навчанням. Але потім почалося: то ігри, то «інвестиції», то «стартап». І кожного разу – борги.
Але того вечора в його очах був справжній страх.
– Дмитре… в мене якраз двадцять п’ять тисяч. Я мамі на операцію відкладала. Коліна в неї болять страшенно, лікар сказав – треба замінити суглоби.
– Софо, я розумію… Але в мами ж пенсія, держава якось допоможе. А мені – кінець. Буквально. Вони вже дзвонили, погрожували.
Софія мовчала довго. Діти спали. За вікном сніг.
– Гаразд, – сказала нарешті. – Бери. Але обіцяй – навесні віддаси. І мамі ні слова.
Дмитро обійняв її, плакав.
– Ти мене врятувала, сестричко. Я ніколи не забуду.
Він узяв гроші й поїхав того ж вечора – «треба терміново віддати».
А потім – тиша.
Спочатку Софія не хвилювалася. Думала – зайнятий. Потім дзвонила – не брав трубку. Надіслала повідомлення – прочитав, не відповів. У лютому подзвонив раз – веселий, трохи п’яний.
– Софо, все добре! Контракт підписали! Навесні віддам усе, з відсотками! Цілую!
І знову тиша.
Мама чекала на операцію – але грошей не було. Софія взяла кредит, щоб оплатити. Сама ледве виживала – чоловік її пішов п’ять років тому, залишивши з дітьми. Працювала на двох роботах – бухгалтером у школі й вечорами фрілансила.
А Дмитро… Дмитро, за чутками від спільних знайомих, купив нову машину. Їздив на море. Відкрив сторінку в Інстаграмі – фото з ресторанів, з дівчатами, з пляжів.
І ось уже грудень знову. Різдво наближається.
Софія вирішила подзвонити.
Набрала номер. Довго гудки. Нарешті – взяв.
– Алло? Софійко? Привіт! – веселий голос.
– Дмитре… привіт. Як ти?
– Чудово! У Дубаї зараз, відпочиваю. А ти як?
– Нормально… Дмитре, ти пам’ятаєш, що обіцяв?
Тиша.
– Що саме?
– Гроші. Ті двадцять п’ять тисяч. Я мамі на операцію віддала свої, взяла кредит. А ти…
– Ой, Софо, ну ти що? Я ж сказав – навесні! Зараз сезон, гроші в обороті. Потерпи трошки.
– Дмитре, Різдво ж! Мама досі кульгає. Я ледве кредити плачу. Ти ж обіцяв…
– Слухай, не дави на мене, гаразд? У мене свої проблеми. Я тобі колись допомагав, між іншим! Чи забула?
– Ти мені допомагав, коли в тебе були гроші. А коли в мене були – я тобі дала все. Останнє.
– Ну то вибач, життя таке. Я віддам. Коли зможу.
І скинув трубку.
Софія сиділа, тримаючи телефон, і сльози котилися по щоках.
Того ж вечора вона розповіла все Марті. І Марта сказала ті слова – про серце.
Але історія на тому не закінчилася.
Через два дні, 23 грудня, двері задзвонили. Софія відкрила – на порозі стояв Дмитро. У новому дорогому пальто. З валізою. І з посмішкою.
– Привіт, сестричко! Пусти брата на свята?
Діти закричали від радості, побігли обіймати дядька.
Софія стояла, як укопана.
– Ти… що тут робиш?
– Як що? Різдво ж сімейне! Я вирішив приїхати до вас. Мама теж буде завтра. Я її заберу з села.
– Ти… серйозно?
– Звичайно! А що не так?
Вони зайшли на кухню. Дмитро роздягнувся, сів, почав розповідати, як у Дубаї було класно.
Софія не витримала.
– Дмитре. Ми маємо поговорити.
– Про що?
– Про гроші. Ти мені досі не віддав.
Дмитро зітхнув.
– Софо, ну знову ти за своє. Я ж сказав – віддам. Зараз не сезон. Бізнес стоїть.
– А машина нова? А поїздки?
– То для іміджу! Без іміджу клієнтів не буде!
– А мамине здоров’я – не імідж?
– Не драматизуй. Мама й так ходить.
– Кульгає! І плаче вночі від болю!
Дмитро встав.
– Знаєш що, Софо? Ти завжди була така – правильна, свята. А я життя живу. Не подобається – не спілкуйся.
Він пішов до кімнати, де діти вже розпаковували його подарунки – дорогі гаджети, іграшки.
Софія пішла за ним.
– Ні. Так не буде. Ти або зараз віддаєш гроші – хоч частину – або забирай свої подарунки й їдь геть. Перед Різдвом я тебе не пущу до мами.
Дмитро розсміявся.
– Ти мені погрожуєш? У моїй родині?
– Це моя квартира. Я тут господиня.
Вони кричали довго. Діти злякано пішли до своєї кімнати.
Нарешті Дмитро сказав:
– Гаразд. Я поїду. Але маму все одно заберу – вона зі мною поїде до Києва, там краще.
– Мама нікуди не поїде. Вона в селі, у своїй хаті.
– Побачимо.
Він узяв валізу й пішов, грюкнувши дверима.
Софія сіла й заплакала.
Наступного дня – Святвечір.
Мама приїхала сама – автобусом. Кульгаючи, з кошиком, повним домашніх смаколиків.
– Доню… що в вас сталося? Дмитро дзвонив, кричав, що ти його вигнала.
Софія все розповіла.
Мама слухала мовчки. Потім зітхнула.
– Він завжди такий був. З дитинства. Брав моє, обіцяв, не повертав. Але він же син…
– А я дочка. І я страждаю через нього.
Вони сиділи за столом – Софія, мама, діти. Тихо. Сумно.
Дванадцять страв стояли, але радості не було.
І тоді задзвонив телефон.
Дмитро.
– Мамо? Ти в Софії?
– Так, сину.
– Забери речі й приїжджай до мене. Я за тобою машину пришлю. У Софії тобі погано буде – вона зла на мене.
Мама подивилася на Софію.
– Ні, Дмитре. Я залишуся тут. З дочкою. І з онуками.
– Мамо, ти що? Я ж тобі квартиру купив!
– Купив. Але серце не купив.
Тиша.
– Ви… проти мене обидві?
– Ми не проти тебе. Ми за правду.
Дмитро скинув трубку.
Але через годину – дзвінок у двері.
Софія відкрила – Дмитро. Блідий. Без валізи.
– Можна… ввійти?
Він сів за стіл. Мовчав.
Потім витягнув конверт.
– Тут… п’ятдесят тисяч. Ті двадцять п’ять – і ще двадцять п’ять відсотків, як обіцяв.
Софія дивилася, не вірячи.
– Звідки?
– Продав машину. Нову. І ще дещо… Я зрозумів. Коли мама сказала… що серце не купив. Я справді… без серця був.
Він заплакав.
– Пробачте мене. Я боявся бідності. Думав – гроші все вирішать. А насправді… я вас втрачав.
Мама обійняла його.
– Сину… головне, що ти повернувся.
Софія теж обійняла.
– З Різдвом, брате.
– З Різдвом, сестричко.
Вони сіли за стіл усі разом.
Діти сміялися.
Кутя була солодкою.
Вареники – смачними.
А в серці – мир.
Бо Різдво – це час, коли навіть найтвердіші серця можуть розтанути.
Як сніг під сонцем.
Олеся Срібна
