У цю суботню вечірку Лідія Миколаївна та її чоловік Михайло Антонович чекали сина з його нареченою Діною. Молоді люди давно зустрічалися, і батьки з нетерпінням чекали від них вирішального кроку. І в цей вечір вони припускали, що Діма і Діна, нарешті, вирішили зіграти весілля.
Батьки накрили святковий стіл і з нетерпінням чекали молодих людей. Пролунав дзвінок і по урочистим обличчям сина та його нареченої батьки зрозуміли, що рішення прийнято і можна готуватися до весілля.
Після бурхливих вітань і поздоровлень усі сіли за стіл, випили по келиху вина і, трохи заспокоївшись, завели важливу розмову.
— Ми думаємо, що не варто грати пишне весілля, краще зберегти гроші, — сказав Діма, — ми хочемо поїхати кудись удвох, відпочити, наприклад, в Туреччину чи в Єгипет, це не дуже дорого, але зате дуже приємно і пам’ять на все життя.
— Так, — щасливо видихнула Діна, — я ще ніколи не була на морі. Я так мрію поїхати в теплі країни, пожити пару тижнів у готелі, де все включено. А зареєструвати шлюб можна і без гостей, випити шампанського в банкетній залі і посидіти в кафе у вузькому колі. Це буде недорого, зате відпочинок прекрасний. Ми вже і про путівки дізнавалися, можна взяти гарячі тури зовсім недорого.
— Приємно чути, що ти, Дімо, став таким розумним і ощадливим, — лукаво сказала Лідія Миколаївна, — раніше ти не особливо парився про гроші, завжди знав, що можеш отримати матеріальну допомогу від нас.
— Ну, мамо, — зніяковівши протягнув Діма, — я ж чоловік, я вже дорослий, я хочу створити сім’ю, у нас і діти будуть. Я мушу думати, як забезпечувати свою жінку. У нас є трохи, грошей на путівки вистачить, але от…
— Ну, що там, — лагідно прожурчав батько, — ми допоможемо, звичайно, оплатимо вам і наряди, і кафе.
— Та ні, я не про це хотів поговорити, — трохи розгублено промовив молодий чоловік, — а про те, де ми будемо жити після весілля.
— Ну так, у нас дещо тіснувато, хоча, звичайно, можна пожити і в нас, твоя кімната, Дімочко, досить велика, це на поки. А потім можна взяти квартиру в іпотеку, — задумливо сказала мама. — У нас є деякі накопичення, їх вистачить на перший внесок. Мабуть, і Дінині батьки зможуть вам трохи допомогти.
Діна незграбно зігнулася і зніяковіло промовила:
— Ні, вони не зможуть, вони вже у поважному віці, я — пізня дитина, вони живуть на пенсію, їм і самим на життя не вистачає. Тому я не можу просити в них допомоги, це я повинна їм допомагати.
— Ну треба ж, я й не знала, що ти пізня дитина, — задумливо проговорила Лідія Миколаївна, — ну, нічого, ми вам дамо гроші на перший внесок, знайдемо невелику квартиру і ви заживете окремо.
— Так, у мене й старий друг є, — твердо сказав Михайло Антонович, — він працює ріелтором, він нам підшукає відмінний варіант, щоб і недалеко від нас було, і щоб квартира була хороша, краще у вторинному житлі, але не в старому будинку і щоб по грошах потягнути. Не хвилюйтеся, ми з матір’ю поки що ще на ногах, живі-здорові, працюємо, я через рік на пенсію вийду, але сподіваюся, що зможу ще попрацювати трохи, тому будемо допомагати. Не кинемо напризволяще.
Зворушений Дмитро сказав урочисто:
— Мамо, тату, спасибі велике. Я знав, що ви мені допоможете, я буду вам вічно вдячний за вашу підтримку. Ви в мене такі молодці і живіть вічно.
Діна, радісна і почервоніла, тільки кивала та посміхалася, усім своїм виглядом показуючи, як вона щаслива і вдячна батькам майбутнього чоловіка.
Молоді люди скоро розписалися і вирушили у весільну подорож до Туреччини, після повернення вони тимчасово оселилися у батьків Діми, а тим часом батька приятель знайшов відмінний варіант, і скоро квартиру було придбано.
І в Діми, і в Діни були невеликі зарплати, тому іпотеку на себе оформила Лідія Миколаївна, яка все життя пропрацювала в міському відділі освіти головним фахівцем. Щоб зробити ремонт у новому житлі, Михайло Антонович узяв великий кредит і сам стежив за ремонтом, покупкою будматеріалів, роботою майстрів. Грошей часто не вистачало, тому доводилося перезаймати, рефінансувати кредити, хотілося влаштувати затишне гніздечко для молодої сім’ї, як можна швидше.
Через рік молоді люди перебралися у власне житло, квартиру. За іпотеку платили батьки сина, проте розмова велася, щоб після погашення боргу, квартиру переписати на Діму. Дізнавшись про це, Діна сильно образилася, сказала, що подібні вчинки вже руйнують стосунки між людьми, адже таким чином батьки Дмитра натякають, що їхній шлюб може розпастися.
Лідія Миколаївна, як людина тактовна і розсудлива, спробувала переконати невістку в протилежному.
— Діночко, дорога, але ж це ми віддали повністю всі свої заощадження на перший внесок, а потім тато Діми взяв кредит на ремонт, і зараз я ще виплачую вашу іпотеку…
— Ми теж платимо по трохи, коли можемо, — уражено сказала Діна.
— Та ви платили всього два рази…
— Ось ви спеціально рахуєте, щоб докоряти неплатоспроможностю, — мало не заплакала Діна, — а ви знали, що мої батьки допомагати не зможуть і ми з Дімкою ще не маємо своїх накопичень і зарплати у нас маленькі. А в нас навіть і меблів толком немає, стоїть якийсь старий мотлох, а нам хочеться добре жити.
— Ну й чого ти засмучуєшся? Все поступово придбаєте. Ремонт такий шикарний зробили, краса! І меблі поступово купимо. У Михайла Антоновича кредит закінчується через два місяці, він ще один візьме, і ми купимо меблі у вітальню, а потім вже ви самі поступово назбираєте або в кредит купите собі спальню. Все буде добре.
І справді через три місяці було знову взято кредит і куплено відмінні меблі у вітальню. Молоді люди знову посипалися в подяках батькам і запевняли їх у вічній любові та відданості.
АЛЕ через деякий час Михайла Антоновича стало підводити здоров’я. Він, раніше ніколи не хворіючий, раптом став, повертаючись з роботи, відразу ж лягати на диван, відмовлявся від вечері, а вночі довго не міг заснути, крутвся і вранці, звичайно, вставав зім’ятим. Лідія Миколаївна, знаючи крутий характер чоловіка, довго терпіла, але нарешті не витримала і сказала:
— Міш, тобі необхідно, по-перше, звернутися до лікаря і пройти обстеження, а, по-друге, піти з роботи. Ти вже три роки як пенсіонер і все працюєш, не жаліючи себе, а в нашому віці потрібно жаліти і берегти себе.
— Лідо, я знаю, але в нас же ці кредити. Я й так уже думав, щоб перейти на легку працю, але мені відмовили. Сказали або працюєш, як раніше, або поступаєшся місцем молодим. Ну, я і залишився. Начальство теж зрозуміти можна, їм потрібні міцні робочі руки, а не старі.
— Боже, Міш, знаючи тебе, можна зробити висновок, що ти справді серйозно хворий, завтра ж ми йдемо в поліклініку.
Вердикти лікарів були невтішні, у Михайла Антоновича визнали передінфарктний стан і відразу ж поклали в лікарню. З роботи довелося піти, а ліки коштували дорого. Лідія Миколаївна прийшла до сина з серйозною розмовою.
— Дім, я плачу твою іпотеку вже п’ять років, плачу набагато більше, ніж потрібно за договором і скоро вже цей кредит закінчиться. Буквально через рік-півтора. Але на татові ще один досить великий кредит, який він узяв три місяці тому на велику суму, щоб купити ваші меблі. Зараз йому доведеться піти з роботи…
— Та що ти, мамо? Чому? У тата так погано зі здоров’ям? Він же ніколи не скаржився, був таким здоровим чоловіком.
— Дім, у тата передінфарктний стан. Він зараз у лікарні. А потім йому доведеться довго проходити реабілітацію. Йому потрібні дорогі ліки та процедури, а можливо і санаторне лікування. Я прийшла тебе просити, щоб ти сам виплачував цей кредит.
За зніяковілим і розгубленим виглядом сина мати зрозуміла, що ця розмова йому неприємна.
— Мамо, я не знаю, що робити. Моя Діна дитину чекає, їй довелося перейти на половину ставки, бо самопочуття не дуже добре. Але вона терпить, адже треба ж буде отримати декретні. А ще ми купили ліжко і шафу у спальню і зараз у нас так важко з грішми.
— Дім, я все розумію, але ми й так вам дуже добре допомогли, а на кону життя твого батька.
— Я розумію, мамочко, я щось придумаю.
Лідія Миколаївна йшла додому, розуміючи, що ці кредити доведеться виплачувати їй самій, що навряд чи син і його дружина зможуть знайти гроші.
І все так і вийшло. Хвороба Михайла Антоновича стрімко розвивалася, лікування йому не допомогло, і через кілька тижнів його не стало. На похорон довелося збирати гроші з родичів. Потім Лідії Миколаївні було ще важче, вона, як і раніше, виплачувала іпотеку і кредит, грошей на життя майже не залишалося, але вона тішилася тим, що у Діни народився здоровий хлопчик, її онучок, якого назвали Михайлом на честь діда. Це була єдина втіха в житті нещасної вдови.
Нарешті всі борги були погашені, правда для цього Лідія Миколаївна продала майже всі цінні речі, які в неї були, і вона благополучно пішла на заслужений відпочинок. Квартиру жінка таки переписала на сина. Зробила йому дарчу.
— Тепер я зможу присвятити своє життя онукові, — думала щаслива бабуся, — я буду з ним гуляти, грати, вчити віршики та пісні. Я буду розповідати йому про дідуся, який, бідний, так і не дочекався його народження. Але він дізнається про дідуся з моїх слів і полюбить його.
Вона зачастила до сина в гості, щоб якомога більше часу проводити з онуком, але раптом зрозуміла, що невістка не так уже й рада її приходу. Відчиняючи їй двері, вона завжди виглядала роздратованою і сердито піджимала губи, а через якийсь час вигадувала різні приводи, щоб піти з дому разом з дитиною.
А коли Лідія Миколаївна телефонувала і запитувала, що вони збираються робити і чи можна їх навідати, невістка завжди відмовлялася терміновими справами чи поїздками.
Нещасна жінка не могла зрозуміти, в чому річ, адже вони ніколи нічого не шкодували для сина і невістки, віддали все, що змогли, щоб влаштувати їм щасливе життя, чому ж зараз вона стикається з чорною невдячністю.
І одного разу вона стала свідком дуже неприємної розмови, яка розставила всі крапки над і.
Лідія Миколаївна сиділа у кімнаті і колисала маленького Мішу, а до Діни прийшла її подруга, і вони пішли на кухню випити кави і побалакати.
Міша заснув, а бабуся пішла у ванну кімнату помити руки, і там вона почула через двері, як Діна обговорює з подругою її візити.
— До чого ж мені набридла моя свекруха, — роздратовано говорила Діна, — ходить і ходить, наче своїх справ немає.
— Ну, звичайно, немає, які в пенсіонерів справи, — усміхнулася подруга. — Тобі ж краще, буде Мішу няньчити, ти зможеш на роботу вийти.
— Та не хочу я на роботу виходити. Я й так змучилася, як собака на цій роботі. Що хорошого? Чоловіки повинні жінок забезпечувати! У мене чоловік є, він нехай і працює. А свекруха ходить, ниє, все про покійного чоловіка розповідає, набридла вже.
— Ну, вони ж вам багато допомагали, — вступилася за родичів Дмитра подруга, — квартиру купили, меблі, ремонт шикарний зробили.
— Ну, купили, і що тепер ми до кінця життя повинні бути їм вдячні? Я взагалі-то хотіла трикімнатну квартиру, а вони купили цю.
— Ну квартира дуже хороша, кімнати просто величезні і передпокій великий, наче ще одна кімната.
— Ой, да перестань, вони — батьки і зобов’язані допомагати дітям! А чому тепер я повинна терпіти її присутність у своєму домі?
— Ну вона ж мати твого чоловіка. Він же хоче її бачити, сумує.
— Ага, сумує він! Він і сам мені вчора сказав, що мати набридла зі своїм ниттям і вічними повчаннями. Ну, купили вони нам квартиру, до речі, ми теж іноді платили іпотеку. Ну, допомогли меблі купити, а тепер-то що? Ми тепер повинні її на утримання взяти?
— Ну навряд чи про утримання хтось говорив, — обережно вставила подруга, — але як Діма може про свою маму так говорити?
— Та він же дорослий чоловік, давно вийшов із пелюшок, він не хоче, щоб вона постійно всюди лізла. Уявляєш, був його день народження, прийшли друзі з роботи, всі сіли за стіл, а вона давай розповідати, яким Діма був маленьким, і як його любив покійний тато, а потім і розплакалася. Дімі було соромно!
— А чого тут соромного? Тато у нього недавно помер, мама засмучується — чого соромитись-то?
— Ой, ти нічого не розумієш, у тебе свекруха нормальна, до вас не лізе взагалі.
— Та не лізе, її й попросити не можна ні про що. Одного разу попросила посидіти з дитиною, так вона такий скандал зробила, що не для того на пенсію пішла, щоб нянькою стати. Вони зі свекром нам на весілля сервіз подарували і сказали, щоб ми на їхню допомогу не розраховували, а у вас…
— Ой, перестань, якби ти її кислу пику кожен день бачила, то не так би заспівала. Кажу тобі, замучила своїми приходами. І ніколи не поцікавиться, чи хочу я, щоб вона приходила.
Лідія Миколаївна тихо вийшла з ванної кімнати, гіркий ком образи стояв у горлі.
— Виходить, я їм заважаю жити. Ось до чого дожила… Міш, Міш, де ти? Чому мене зовсім одну залишив?
Вона швидко наділа плащ і гукнула з передпокою:
— Діно, я йду, я зовсім забула, мені потрібно в поліклініку.
І швидко вийшла, щоб не бачити неприємного обличчя невістки і щоб ніхто не побачив сліз, що струменіли по її обличчю.
Лідія Миколаївна йшла вулицею, не розбираючи дороги. Осінній вітер зривав із дерев листя, кидав його під ноги, але вона цього не помічала. У голові дзвеніли почуті слова, кожне — наче ляпас.
«Заважаю… Ходжу і ходжу… Нию… Кисла пика… Обов’язані допомагати…» Отже, ось як. Виявляється, усе, що вони з Михайлом Антоновичем робили роками — було не любов’ю, не турботою, не жертовністю. А обов’язком, який давно виконано і який тепер заважає жити.
Вдома вона довго сиділа в темряві, не вмикаючи світло. На столі стояла фотографія чоловіка — ще молода, з тих часів, коли вони тільки-но починали спільне життя.
— Міш… — тихо сказала вона, дивлячись у знайоме обличчя. — Ми, виходить, усе не так зробили… Треба було не віддавати все. Треба було залишити хоч щось для себе. Хоч трохи…
Вперше за багато років вона дозволила собі заплакати — не стримано, не тихо, а по-справжньому, з болем, який накопичувався роками. Наступні дні вона не телефонувала синові. Не приходила. Не нагадувала про себе. Із квартири майже не виходила. Дмитро подзвонив сам лише через тиждень.
— Мамо, ти чого зникла? — у голосі була розгубленість. — Ти образилась, чи що?
— Ні, сину, — спокійно відповіла вона. — Просто зрозуміла, що вам без мене краще. Я не хочу заважати.
— Та хто тобі таке сказав? — нервово засміявся він. — Діна просто втомлюється з дитиною, ти ж розумієш…
— Я все розумію, — тихо сказала Лідія Миколаївна. — Більше, ніж ти думаєш.
Вона почала жити інакше. Без очікувань. Без надії на вдячність. Записалася в бібліотеку, почала читати вечорами. Стала ходити в парк, де колись гуляла з Михайлом Антоновичем. Навіть записалася в групу скандинавської ходьби для пенсіонерів — не для здоров’я, а щоб не сидіти в чотирьох стінах.
Онука вона бачила рідко. Лише тоді, коли Дмитро приводив його сам — без Діни. Хлопчик тягнув до неї ручки, усміхався, і в ці хвилини серце Лідії Миколаївни стискалося від болю й любові водночас.
— Бабусю, — якось сказав Дмитро, — ти стала якась… далека.
— Ні, сину, — відповіла вона. — Я просто перестала бути зручною.
Вона більше не нав’язувалася. Не телефонувала щодня. Не пропонувала допомоги. І з подивом помітила: до неї теж перестали звертатися. Ніби без її ресурсів, без її грошей, без її постійної готовності жертвувати — вона втратила цінність.
І тоді вона остаточно все зрозуміла. Любов, яка тримається лише на жертві, — не любов. Допомога, яку сприймають як належне, — стає тягарем. А вдячність, якщо вона не народжується в серці, — ніколи не з’явиться з часом.
Одного разу, дивлячись у дзеркало, Лідія Миколаївна вперше за багато років усміхнулася сама собі.
— Тепер я житиму для себе, — сказала вона вголос. — Я це заслужила.
І в цій простій думці було більше спокою, ніж у всіх роках самопожертви.
