Я ніколи не була з тих жінок, які сидять склавши руки. Завжди тримала велике господарство. Мені приємно мати все своє, а залишки, я продавала на ринку. Гроші зайвими ніколи не були.
Коли у єдиного сина почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, у мене майже опустилися руки. Але, рішення було очевидним. Я вирішила залишити його на чоловіка, а сама знайшла роботу в Італії, щоб зібрати необхідну суму на лікування.
Що мене здивувало, це величезне несхвалення майже всіх родичів та друзів. “Мати-зозуля” — це саме “приємне” що я почула. Багато хто мене відмовляв їхати, але гроші жоден з них не дав.
Сестра пропонувала тільки в борг, у свекра зі свекрухою заощаджень немає, вони на пенсію живуть. З іншими родичами за гроші не можна розмовляти, стільки заздрощів та критики на свою адресу я почула, як тільки натякала на цю тему.
— Софіє, дитино, як ти це собі уявляєш? Ти ж хвора сама! – Сварила мене мати. Якщо тобі клімат не підійде чи занедужаєш, хто тебе звідти привезе?
— А хто ж про нас подбає? – Плакала свекруха.
Навіть мій чоловік, хоч і підтримував мене весь час, все одно хвилювався. Але я була тверда як камінь. Не хотіла нікого обтяжувати. Хотіла, щоб мій син отримав найкраще лікування, а я сама заробила на нього.
Перші місяці були справжнім випробуванням. Тяжка фізична праця, туга за домом, постійні дзвінки сину. Але з кожним повідомленням, з кожним телефонним дзвінком я набиралася сил. Гроші передавала стабільно, хоч собі у всього відмовляла. Я бачила, як мій син одужує і розуміла, що працюю недарма.
Пам’ятаю той вечір, коли сумніви вперше закралися в мою душу. Сидячи біля вікна в тісній кімнаті, я дивилася у темне небо і відчувала себе такою самотньою. Тоді я набрала номер чоловіка.
— Привіт, коханий. – Прошепотіла я, намагаючись стримати сльози. – Мені так важко на душі. Може, права була мама? Якось би викрутилися і вдома? І син би відчував, що я завжди поруч. Мабуть, це не менш важливо, ніж кращі ліки та дорога клініка.
— Софіє, моя люба. – Голос чоловіка звучав спокійно і впевнено. – Я знаю, що тобі нелегко. Але пам’ятаєш, чому ми все це робимо?
Я заплющила очі. Звичайно, пам’ятала. Я взяла у руки фото сина, яке у рамці стояло на комоді і сльози покотилися самі. Найбільше я хотіла, щоб він був здоровим.
— Пам’ятаю. – Тихо відповіла я.
— Тоді тримайся, кохана. Ми скоро будемо разом. І все буде добре.
Ці слова стали для мене справжнім поштовхом. Я знову відчула в собі сили йти далі. Я уявила, як обіймаю сина, як ми разом гуляємо парком, як він сміється. І знову готова була на все, щоб повернути його здоров’я.
Лікування сина було тривалим, але я відчула, що всі основні виплати ми зробили. І ось, його виписали із лікарні. Я повернулася додому.
Син зустрів мене квітами й обіймами. Тоді я відчула справжнє щастя. Я зрозуміла, що мала рацію. Я не тільки врятувала сина, але й довела собі, що здатна на все.
Тільки було не все так просто у стосунках з родичами. Ті, хто відмовляв мене їхати, тепер були такими друзями. Все розпитували, як там робота, яке житло та скільки платять. А тітка якось взагалі сказала прямим текстом:
— Якщо поїдеш знов, візьми мою Маринку. Нехай з тобою буде.
Я не хотіла їхати й всі про це знали. Але тітка не вгамовувалась, такі сварки влаштовувала:
— Ти просто не хочеш Маринку з собою брати. Всі гроші, щоб тобі були. От яка ти підступна…
Я ще від неї наслухалась багато образливих слів. І не тільки від неї. Маринка теж наговорила.
Як тільки побачу, як мій син усміхається та радіє життю, то впевнена, що все зробила правильно, хоч і нажила собі ворогів: заздрісних родичів та сусідів.
