Лідія Степанівна прокинулася рано вранці, відчуваючи легке хвилювання. Сьогодні їй виповнювалося 60 років – солідний ювілей, який вона планувала відзначити з розмахом.
Квартира на п’ятому поверсі старого будинку в центрі вже була прибрана до блиску: підлога виблискувала, вікна були вимиті, а на столі у вітальні чекав накритий святковий стіл.
Вона витратила цілий день учора на приготування: салат “Олів’є” з домашнім майонезом, холодець з курки, фаршировані перці, пиріг з яблуками та вишнями, і, звісно, торт – триярусний, прикрашений кремовими трояндами, який вона замовила в кондитерській.
Були й закуски: канапки з червоною ікрою, сирні палички, мариновані гриби. Все це мало вистачити на дюжину гостей – родичів, подруг і сусідів.
“Ну от, Лідіє, ти готова,” – сказала вона собі в дзеркало, поправляючи сиве волосся, зібране в акуратну зачіску. Вона одягла нову сукню – синю, з вишитими квітами, яку купила спеціально для цього дня. “Шістдесят – це не кінець, це новий початок. Як казала моя мама: “Життя починається після п’ятдесяти.”
Раптом пролунав дзвінок у двері. Лідія Степанівна подивилася на годинник – ще тільки дев’ята ранку. Гості мали прийти о третій пополудні.
“Хто це так рано?” – подумала вона, підходячи до дверей. Заглянувши в вічко, вона побачила сусідку Ольгу – молоду жінку років тридцяти п’яти, з трьома дітьми, що тулилися до неї. Ольга жила поверхом нижче і часто забігала “на хвилинку” – то за сіллю, то за порадою.
“Добрий ранок, Лідіє Степанівно!” – вигукнула Ольга, коли двері відчинилися. Вона тримала за руку найменшого сина, п’ятирічного Петрика, а позаду стояли близнюки – восьмирічні Катя і Ваня, з цікавими очима.
“Вітаю з ювілеєм! Я тільки на хвилинку, чесно. Діти хотіли вас привітати, а я – передати подарунок. Ось, квіти!” Вона простягнула букетик польових ромашок, зібраних, мабуть, у парку.
Лідія Степанівна посміхнулася, запрошуючи їх усередину. “Ой, Ольго, дякую! Які милі квіти. Заходьте, заходьте. Але справді, тільки на хвилинку, бо я ще маю дещо доробити до приходу гостей.”
Діти відразу побігли до вітальні, де стояв накритий стіл. Петрик вигукнув: “Вау, тітко Лідіє, скільки їжі! Це все для нас?”
Ольга засміялася, сідаючи на стілець. “Ні, Петрику, це для ювілею. Ми тільки привітаємося і підемо. Лідіє Степанівно, ви така господиня! Від цього запаху в мене слинки течуть. Може, чаю?”
Лідія Степанівна, не бажаючи бути негостинною, кивнула. “Звісно, чаю. І дітям дам по цукерці.” Вона пішла на кухню, заварюючи чай, а тим часом чула, як діти шепотіли в вітальні.
“Дивися, Катю, це пиріг! З вишнями!” – сказав Ваня.
“А це канапки з ікрою. Я таке тільки на Новий рік бачила,” – відповіла Катя.
Коли Лідія Степанівна повернулася з чаєм, вона побачила, що діти вже взяли по канапці. “Ой, тітко, можна?” – спитав Петрик з повним ротом.
“Звісно, діти, їжте,” – сказала вона лагідно. “Але не все, бо гості прийдуть.”
Ольга сьорбнула чай. “Лідіє Степанівно, розкажіть, як ви готували все це? Я от ніяк не можу холодець зробити – завжди розвалюється.”
Лідія Степанівна сіла, починаючи розповідь. “О, то секрет у желатині. Треба додати трішки більше, і варити на повільному вогні. Я ще додаю моркву для смаку…”
Але поки вона говорила, діти не сиділи на місці. Ваня потягнувся за салатом: “Мамо, можна спробувати ‘Олів’є’? Воно таке смачне виглядає!”
Ольга махнула рукою: “Ну, трішечки, але не багато. Ми ж на хвилинку.”
Петрик уже жував сирну паличку, а Катя взяла шматок пирога. “Ой, як смачно! Тітко Лідіє, ви найкраща кухарка в світі!”
Лідія Степанівна посміхнулася, але всередині відчула легке занепокоєння. Стіл виглядав все менш повним. “Діти, повільніше, бо нічого не лишиться.”
Ольга засміялася: “Вони в мене як вовченята – завжди голодні. Чоловік на роботі, я з ними цілий день, от і не встигаю готувати. А у вас тут рай!”
Минуло п’ять хвилин, потім десять. Діти їли все підряд: канапки зникли першими, потім половина салату, шматки холодцю. Петрик навіть умудрився намастити крем з торта на обличчя. “Мамо, це найкращий торт!” – вигукнув він.
“Петрику, не чіпай торт!” – сказала Ольга, але сама взяла шматок. “Ой, Лідіє Степанівно, пробачте, але це ж ювілей – треба скуштувати!”
Лідія Степанівна дивилася, як стіл спустошується. “Ольго, може, вже йдіть? Гості скоро…”
“Ще хвилиночку! Діти, доїдайте і йдемо,” – відповіла Ольга, жуючи пиріг.
Але “хвилинка” розтягнулася на півгодини. Коли Ольга нарешті встала, стіл був майже порожній: лишилося кілька маринованих грибів, половина пирога і торт з великою дірою. Діти були щасливі, з повними животами.
“Дякуємо, Лідіє Степанівно! З ювілеєм!” – сказала Ольга, цілуючи її в щоку. “Ми пішли, не хочемо заважати.”
Двері зачинилися, і Лідія Степанівна стояла вражена. “Боже мій, що тепер? Гості прийдуть, а стіл голий!” Вона сіла, тримаючись за голову. “Як це сталося? Я ж тільки чаю запропонувала…”
Минув час. О третій годині пролунав дзвінок – перші гості. Це були її сестра Марія з чоловіком Іваном і їхньою донькою Оленкою.
“З ювілеєм, сестричко!” – вигукнула Марія, обіймаючи Лідію. “Ми принесли шоколад і квіти!”
“Дякую, дорогі,” – сказала Лідія, намагаючись посміхнутися. Вони зайшли до вітальні, і Марія зупинилася.
“Лідіє, а де їжа? Ти ж казала, стіл накритий?”
Лідія Степанівна зітхнула. “Ой, сестро, така історія… Зайшла сусідка Ольга з дітьми ‘на хвилинку’, а вони все з’їли!”
Іван розсміявся: “Що? Все? Як це можливо?”
Оленка подивилася на стіл: “Тітко, справді, тільки гриби лишилися. А торт – ніби миші погризли!”
Лідія розповіла все в деталях: “Вона сказала ‘на хвилинку’, а діти як саранча – канапки, салат, пиріг… Я не встигла й оком моргнути!”
Марія похитала головою: “Типова Ольга! Вона завжди така – забіжить і все з’їсть. Пам’ятаєш, на моїй весіллі вона з дітьми прийшла ‘привітати’ і половини тортів не стало?”
Тим часом прибули інші гості: подруга дитинства Галина, сусіди Петро і Наталя, племінник Андрій з дружиною Софією. Всі вітали, дарували подарунки – парфуми, шарф, книгу спогадів.
Але коли зайшли до вітальні, реакція була однакова. “Лідіє, де святковий стіл?” – спитала Галина.
“Ольга з дітьми спустошила,” – пояснила Лідія.
Петро фиркнув: “Та Ольга? Вона в нас теж ‘на хвилинку’ заходить. Минулого тижня мої пиріжки з’їла!”
Наталя додала: “Діти в неї невиховані. Але що робити – молода мати, сама справляється.”
Андрій подивився на тітку: “Тітко Лідіє, не переживай. Свято не в їжі. Але давай щось придумаємо!”
Софія кивнула: “Точно! Хто піде до магазину – купимо ковбасу, сир, фрукти.”
Марія відразу взяла ініціативу: “Я піду! Іване, пішли зі мною. Візьмемо салати готові, канапки, може, піцу.”
Іван погодився: “Добре, Лідіє, що тобі купити?”
“Ой, що завгодно – аби гості не голодні були,” – сказала Лідія.
Тим часом Галина дістала телефон: “А я подзвоню в службу доставки– замовлю суші, піцу, салати. Що скажете?”
Петро ентузіастично: “Суші – супер! Я люблю з лососем.”
Наталя: “І мені овочеві роли. А для Лідії – щось особливе, може, торт новий?”
Андрій: “Я теж допоможу. Маю знижку – замовлю піцу з м’ясом і овочами.”
Софія: “А я фрукти з ринку візьму – яблука, виноград, банани. І соки для дітей, якщо хтось приведе.”
Лідія Степанівна дивилася на все це з подивом. “Дорогі мої, ви такі хороші! Я думала, свято зіпсовано, а ви…”
Марія обійняла її: “Сестричко, ми родина і друзі. Свято в людях, не в столі. Пішли, Іване!”
Вони пішли, а Галина вже говорила по телефону: “Добрий день, доставка? Замовляю на адресу… Так, суші сет на 10 осіб, піцу
‘Маргарита’ дві, салат ‘Цезар’. Доставте якнайшвидше!”
Андрій теж замовляв: “Привіт, Три піци: одну з пепероні, одну вегетаріанську, одну з грибами. Адреса…”
За півгодини стіл почав наповнюватися. Марія з Іваном повернулися з пакетами: “Ось, ковбаса, сир, оливки, хліб, готові салати – ‘Олів’є’ і ‘Шуба’. І торт маленький, шоколадний!”
Оленка розкладала: “Тітко, дивися, як гарно!”
Потім приїхала доставка. Кур’єр приніс коробки: “Ваше замовлення – суші, роли, соус.”
Галина заплатила: “Дякую! Тепер у нас фуршет!”
Петро відкрив бутилочку: “За ювілярку! Лідіє Степанівно, з днем народження!”
Всі підняли келихи: “Ура! Здоров’я, щастя!”
Лідія посміхнулася, сльози радості на очах. “Дякую вам усім. Я думала, все пропало, а ви врятували свято!”
Свято розгорілося. Гості сідали, їли, розмовляли. Марія розповідала спогади: “Пам’ятаєш, Лідіє, як ми в дитинстві в селі ювілей бабусі святкували? Тоді теж стіл спустошили – сусідські кури забігли!”
Лідія засміялася: “Ой, так! Бабуся кричала: ‘Геть, пернаті злодії!’ А ми сміялися.”
Галина додала: “А в мене на 50-річчі дощ пішов, і пікнік скасували. Але ми в хаті танцювали до ранку!”
Петро розповів анекдот: “Чоловік каже дружині: ‘Дорога, на ювілей запроси сусідів.’ А вона: ‘Яких? Ті, що їдять усе?’ – ‘Ні, тих, що приносять!'”
Всі реготали. Андрій увімкнув музику: “Давайте танцювати! Лідіє, ти з нами?”
“Ой, хлопче, я вже не молода,” – сказала Лідія, але встала, кружляючи з сестрою.
Софія фотографувала: “Усміхніться! Це для альбому спогадів.”
Наталя спитала: “Лідіє, а Ольга не образиться, що ми про неї говоримо?”
“Та ні, вона добра, просто… імпульсивна,” – відповіла Лідія.
Раптом дзвінок у двері. Це була Ольга з дітьми знову! “Лідіє Степанівно, вибачте, ми забули Петрикову іграшку!”
Діти побачили новий стіл: “Вау, ще їжа!”
Але Ольга побачила гостей: “Ой, ми завадили. Пішли, діти!”
Марія запросила: “Заходьте, Ольго! Приєднуйтеся. Їжі вистачить.”
Ольга почервоніла: “Вибачте за ранок… Діти голодні були.”
Лідія обійняла її: “Нічого, все добре. Сідайте, їжте суші!”
Діти раділи: “Суші? Клас!”
Свято тривало до пізньої ночі. Тости, пісні, спогади. Лідія думала: “Яке щастя – мати таких друзів!”
Коли гості розійшлися, вона сіла, дивлячись на порожні тарілки. “Свято не зіпсувалося – воно стало кращим!”
Наталія Веселка
