Вечеря в родині зазвичай проходила під акомпанемент дитячого плачу та нескінченних повчань невістки Олени. Але цього вечора запала тиша. Галина Іванівна, відставивши порожню чашку, випрямила спину.
— Діточки, я виходжу на роботу через три дні, — голос її тремтів, але в ньому відчувалася сталь, якої раніше ніхто не помічав.
Максим завмер із виделкою в руці. Олена повільно переглянулася з чоловіком, і її обличчя почало заливатися багрянцем.
— Мамо, що ти таке кажеш? — вигукнув Максим, ледь не впустивши прибори. — В тебе ж онучка! Поліні лише вісім місяців. З ким вона буде сидіти? Ти ж обіцяла!
— Я обіцяла допомогти на перших порах, Максиме, — лагідно, але твердо відповіла Галина Іванівна. — Минуло вісім місяців. Моє місце в бухгалтерії ще тримають, і я хочу повернутися до життя. Мені лише п’ятдесят п’ять, я ще не готова зачинити себе в чотирьох стінах між підгузками та кашами.
— До життя вона захотіла! — вибухнула Олена, зриваючись на крик. — А про нас ви подумали? Хто буде гуляти в парку по три години? Хто буде прасувати ці пелюшки? Я сподівалася вийти на підробіток, ми вже й гроші спланували! Ви просто егоїстка, Галино Іванівно!
— Олено, стеж за тоном, — тихо сказала свекруха. — Я вісім місяців не бачила вихідних. Я готую на всю родину, я прибираю, я встаю до дитини вночі, щоб ви могли виспатися. Але я теж людина. Мені потрібні мої колеги, моя зарплата і моє право на власне «я».
— Яке ще «я» у вашому віці? — Максим підхопився зі стільця. — Ваше «я» — це ми! Ми — ваша сім’я! Ви що, хочете, щоб ми чужу жінку в дім пустили? Няню найняли? Ви знаєте, скільки це коштує? Ви просто витягуєте гроші з нашої кишені своїм виходом на роботу!
— Сину, ти чуєш себе? — Галина Іванівна відчула, як до очей підступають сльози. — Ти докоряєш мені тим, що я не хочу бути безкоштовною прислугою? Я виростила тебе сама, без допомоги бабусь. Я працювала на двох роботах…
— Ой, почалося! Стара платівка! — перебила Олена, демонстративно схрестивши руки. — Тоді були інші часи. Зараз життя дороге. Ви просто хочете втекти від відповідальності. Мати — це назавжди, а бабуся — це посада. І ви з неї зараз звільняєтесь за власним бажанням?
— Я залишаюся бабусею, яка любить свою онучку, — Галина Іванівна витерла сльозу краєм хустки. — Я буду приходити вечорами, буду брати її на вихідні. Але з дев’ятої до шостої я буду бухгалтером. Крапка.
Максим почервонів так, що вени на шиї здулися. Він ударив кулаком по столу, від чого задзвенів посуд.
— Ну, якщо так, то вибирай, мамо! Або ти з нами, або ти сама по собі. Якщо ти зараз підеш на ту свою роботу, то забудь, що в тебе є онучка, син та невістка. Ми знайдемо няню, але ноги вашої в цьому домі не буде. І дитину ви бачити не будете. Ми викреслимо вас із життя, як зайвий рядок у звіті!
Галина Іванівна затулила обличчя руками й розридалася. Плечі її здригалися від несправедливості та болю.
— Як ти можеш таке казати… — прошепотіла вона крізь сльози. — Я ж вас люблю… Я ж усе для вас…
— Любов — це жертовність! — відрізала Олена, підходячи до дверей. — А ви виявилися звичайною егоїсткою. Збирайте свої речі, Галино Іванівно. Якщо робота вам дорожча за рідну кров, то нехай робота вас і гріє на старість. Максим, ходімо, нам треба шукати людину, яка нас не зрадить.
Вони вийшли, грюкнувши дверима так, що зі стіни ледь не впало сімейне фото. Галина Іванівна залишилася одна в тиші кухні. Сльози ще текли, але десь глибоко всередині з’явилося дивне відчуття — ніби величезна вага, яку вона несла роками, нарешті впала.
Вона підняла голову, подивилася на свої натруджені руки й раптом зрозуміла: той, хто справді любить, ніколи не виставить таку ціну за свою любов.
Вона встала, витерла очі й пішла збирати сумку. Через три дні на неї чекав новий звіт, свіжа кава в офісі та… воля.
Минув рівно тиждень з того дня, як за Галиною Іванівною зачинилися двері. Вона винайняла невелику затишну кімнатку ближче до центру і з головою пірнула в цифри.
Робота була для неї не просто джерелом грошей, а ковтком свіжого повітря.
Тим часом у квартирі Максима та Олени панував хаос, який неможливо було описати словами.
— Максиме! Де чисті повзунки?! — кричала Олена з ванної кімнати, намагаючись водночас переодягнути Полінку та втихомирити її плач.
— Звідки я знаю? Мама завжди знала, де вони! — відгукувався Максим, нервово гортаючи сайти з оголошеннями нянь.
— Ти бачила ціни? Ця «Мері Поппінс» хоче стільки, скільки я за пів місяця заробляю!
На кухні на плиті щось підгоріло. Олена вискочила з ванної, тримаючи на руках дитину.
— О Боже, моя каша! Максиме, ти не міг подивитися?
— Я шукаю няню! Ти сама сказала, що ми знайдемо когось кращого за маму! Ну от, шукаю. Тільки всі адекватні вже зайняті, а ті, що вільні, вимагають триразове харчування і таксі додому!
Вечеря складалася з напівсирих пельменів. На столі стояла гора немитого посуду. Раніше Галина Іванівна мила його непомітно, ніби за помахом чарівної палички. Тепер же кожен стакан став причиною для сварки.
— Знаєш що, — Олена кинула ложку на стіл. — Твоя мати це зробила спеціально. Вона знала, що ми загрузнемо в цьому болоті. Вона просто хотіла нас провчити!
— Вона просто пішла на роботу, Олено, — неочікувано для себе заступився Максим. У нього страшенно боліла голова, а в пам’яті досі стояв образ матері, що плаче. — Ми самі виставили її за двері. Ти сказала — або вона рабиня, або вона нам не мати.
— Ах, тепер я винна?! — Олена спалахнула. — Ти ж сам кричав про «викреслити з життя»!
Раптом у Максима задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Мама». Він завмер. Олена теж замовкла, затамувавши подих.
— Алло? — Максим намагався надати голосу суворості, але він зірвався.
— Максиме, сину, — голос Галини Іванівни був спокійним і навіть трішки бадьорим. — Я просто хотіла сказати, що отримала аванс.
Я купила Полінці теплий комбінезон на весну, він такий гарний, із вушками. Завтра після роботи я забіжу на хвилинку, залишу біля дверей на ручці, щоб вас не турбувати.
У Максима перехопило подих. Він подивився на завалену брудними речами кухню, на втомлену дружину з синяками під очима і на порожню каструлю.
— Мамо… — почав він, ковтаючи клубок у горлі. — Мамо, не треба біля дверей. Може… може, зайдеш на чай? Полінка за тобою скучила. І ми… ми, здається, перегнули палицю.
На тому кінці дроту запала довга мовчанка. Галина Іванівна тихо видихнула.
— Добре, сину. Зайду. Але майте на увазі: о шостій я виходжу з офісу, а о дев’ятій мені треба бути в ліжку, бо завтра складний звіт.
Олена, почувши це, не почала сперечатися. Вона лише мовчки почала прибирати зі столу брудні тарілки, вперше усвідомивши, що допомога — це не обов’язок, а великий дар, який треба цінувати.
Наступного вечора о 18:30 у двері подзвонили. Максим підскочив з дивана так швидко, ніби за дверима стояв президент. Олена, яка щойно встигла нашвидкуруч зібрати волосся в пучок і прибрати розкидані іграшки, застигла посеред кімнати.
На порозі стояла Галина Іванівна. На ній було нове елегантне пальто, легкий макіяж, а в руках — яскравий пакунок і невеликий букет квітів. Вона виглядала не як втомлена домашня робітниця, а як жінка, яка знає собі ціну.
— Добрий вечір, — спокійно сказала вона, проходячи до коридору.
— Привіт, мамо… — Максим невміло простягнув руку, щоб взяти пакет. — Заходь. Ми якраз чайник поставили.
На кухні панувала незвична ввічливість. Олена поставила на стіл печиво, уникаючи прямого погляду свекрухи. Полінка, побачивши бабусю, весело заґугукала і потягнула рученята. Галина Іванівна взяла онучку, притиснула до себе, і на мить її очі зволожилися, але вона швидко опанувала себе.
— Отже, діти, — почала вона, посадивши дитину на коліна. — Я прийшла не сваритися, а домовлятися. Якщо ви ще раз дозволите собі тон, яким розмовляли зі мною минулого тижня, цей візит буде останнім.
— Мамо, ми гарячкували, — почав був Максим, але Галина Іванівна підняла руку, зупиняючи його.
— Ні, Максиме, ви не гарячкували. Ви вважали, що моє життя належить вам. Тож тепер правила будуть такими. По-перше, я працюю. Моя робота — це мій пріоритет у будні.
По-друге, я можу заходити до вас у вівторок та четвер після шостої на дві години. Це мій час з онучкою, а не час для вашого прибирання чи прасування.
— Але як же ми? — тихо запитала Олена. — Ми ж не встигаємо…
— А для цього, Олено, є третій пункт, — твердо відповіла свекруха. — Частину своєї нової зарплати я готова віддавати вам — як внесок у оплату приходящої няні чи помічниці на кілька годин на день.
Але сидіти з дитиною 24/7 я більше не буду. Я — бабуся для радості, а не для експлуатації.
Олена з Максимом перезирнулися. Це було зовсім не те, чого вони очікували. Вони чекали, що мама повернеться, покається і знову візьме на себе весь побут. А натомість перед ними була ділова жінка, яка пропонувала партнерство замість жертовності.
— Це… це чесно, — нарешті вимовив Максим. — Вибач нам, мамо. Ми справді… ми просто звикли, що ти завжди поруч і все робиш.
— Звичка — це не привід для неповаги, — Галина Іванівна всміхнулася і дістала з пакунка комбінезон із кумедними вушками. — Дивіться, яка краса. Полінці буде дуже личити.
Вечір пройшов напрочуд спокійно. Вперше за довгий час вони говорили не про проблеми, а про новини на роботі, про плани на весну. Коли Галина Іванівна пішла, Максим і Олена ще довго сиділи на кухні.
— Знаєш, — сказала Олена, дивлячись на комбінезон. — Вона ніби помолодшала. І… я, здається, вперше побачила в ній людину, а не просто “бабусю”.
— Головне, що ми її не втратили, — зітхнув Максим. — Бо без неї в цьому домі не було не лише чистоти, а й душі.
Галина Іванівна йшла до метро, вдихаючи прохолодне нічне повітря.
В її сумочці лежав телефон, де колеги вже обговорювали завтрашню нараду, а в серці було відчуття перемоги.
Вона змогла захистити себе, не втративши сім’ю. А це, мабуть, і є найскладніший і найважливіший баланс у житті.
Віра Лісова
