Маргарита прокинулася о шостій ранку, хоча будильник був поставлений на восьму. Голова гуділа, ніби всередині хтось бив у барабан, горло дерло.
П’ятдесят років. Ювілей. Вона мала прокинутися в шовковій піжамі, з букетом троянд на тумбочці й ароматом свіжозвареної кави, яку Олег завжди готував у такі дні. Натомість — термометр показував 38,7, а в дзеркалі відображалася бліда жінка з червоними очима.
— Олечку, — прохрипіла вона в телефон, коли чоловік зайшов на кухню, — здається, святкування доведеться скасувати. Я не встану.
Олег, високий, із сивиною на скронях, підійшов і поклав долоню їй на лоб.
— Риточко, ти палаєш. Лікаря викличу. І свято… ну що поробиш. Здоров’я важливіше.
Він говорив спокійно, але Маргарита почула в голосі нотку полегшення. Чи здалося їй? Вона заплющила очі. Ресторан заброньовано, сукня від кутюр’є висить у шафі, гості запрошені — колеги, подруги, навіть двоюрідна сестра з Канади прилетіла.
А тепер усе скасувати. Через застуду. Через слабкість. Через те, що в п’ятдесят організм уже не той.
До обіду лікар підтвердив: грип. Тиждень постільного режиму. Олег розіслав повідомлення: «Вибачте, святкування переноситься на невизначений термін».
Маргарита лежала під ковдрою, слухаючи, як він телефонує. Голос його був чемним, але байдужим. Вона заплющила очі.
«Мабуть, я справді старію», — подумала.
Наступного дня температура спала, але слабкість залишилася. Олег приносив чай із малиною, годував бульйоном, цілував у лоб. Усе як завжди. Але щось було не так.
Він надто часто виходив на балкон «подихати повітрям». Надто довго говорив по телефону шепотом. Маргарита лежала й слухала. Не тому що підозрювала — просто нудьга.
Третього дня, коли вона вже могла сидіти в ліжку, Олег вийшов на балкон із телефоном. Двері були зачинені нещільно — щілина в п’ять сантиметрів. Маргарита почула голос.
— …Так, усе скасовано. Вона захворіла. Ідеально, правда? — сміх Олега був чужим, низьким, ніби він говорив із кимось, кого Маргарита не знала. — Ні, не підозрює. Думає, що просто грип. А ми… ми влаштуємо їй сюрприз. Ти все підготувала?
Пауза. Маргарита завмерла. Серце заколотилося.
— Добре. Ресторан я перебронював на п’ятницю. Гості в курсі. Сукня… так, я її забрав із шафи, поки вона спала. Перешив на розмір менший — каже, схудла на три кіло. Хоча… — знову сміх, — знаєш, у п’ятдесят уже не ті форми.
Маргарита відчула, як кров відливає від обличчя. Перешив сукню? Забрав із шафи? Хто «ти»? І чому «ідеально, що захворіла»?
— …Ні, не хвилюйся. Вона нічого не знає. Я сказав, що свято скасовано. А насправді… — голос Олега став ніжним, — насправді це буде найкращий день у її житті. Ти геній, Любочко.
Любочка. Маргарита знала лише одну Любу — подругу дитинства, яка жила в Києві й працювала організатором свят. Але чому Олег говорить із нею таким тоном? І чому «її форми»?
Вона відкинула ковдру й тихо встала. Ноги тремтіли. Підійшла до дверей балкона. Олег стояв спиною, тримаючи телефон біля вуха.
— …Так, торт із фотографією — ідеально. І феєрверк. І… ти впевнена, що вона не здогадається? — пауза. — Добре. Цілую. До п’ятниці.
Він вимкнув телефон і повернувся. Маргарита встигла відскочити до ліжка й прикинутися сплячою. Олег зайшов, поправив їй ковдру.
— Спи, люба, — прошепотів і вийшов.
Маргарита лежала з відкритими очима. У голові крутилися думки. Сюрприз? Чи зрада? Олег ніколи не приховував нічого. Чи приховував? Вона згадала, як останнім часом він пізно повертався «з роботи», як телефон завжди був на беззвучному, як одного разу вона знайшла в його кишені квитанцію з ювелірного — на каблучку.
Він сказав: «Тобі на ювілей». Але каблучки не було.
Вона встала, підійшла до шафи. Сукня зникла. На вішаку висіла лише стара домашня кофта. Маргарита сіла на підлогу.
Сльози котилися по щоках. П’ятдесят років. Ювілей. І чоловік… із кимось планує свято за її спиною?
Але потім подумала: «Любочка». Подруга. Організатор. Може, це справді сюрприз? Але чому «ідеально, що захворіла»? І чому перешив сукню?
Вона взяла телефон і набрала Любу.
— Привіт, Риточко! — голос подруги був радісним. — Як ти? Олег казав, ти захворіла.
— Так, трохи, — Маргарита постаралася звучати слабко. — А ти… з ним часто спілкуєшся?
— Останнім часом — так. Він просив допомоги з одним… проектом. Але це секрет!
— Секрет? — серце Маргарити заколотилося.
— Так! Не питай. Скоро все дізнаєшся. Одужуй!
Вимкнула. Маргарита сиділа, тримаючи телефон. Проект. Секрет. І Олег цілує Любу по телефону?
Вона вирішила перевірити. Ввечері, коли Олег прийшов із роботи, вона прикинулася ще слабшою.
— Олечку, — прохрипіла, — можеш принести мій старий щоденник? Він у шухляді в кабінеті.
Він пішов. Маргарита тихенько встала й пішла за ним. Кабінет був напівтемний. Олег відкрив шухляду, дістав щоденник… і ще щось. Коробочку. Червону, оксамитову. Він відкрив її — блиснула каблучка. З діамантом.
— Олечку, — прошепотіла Маргарита з дверей.
Він здригнувся, заховав коробочку.
— Рито, ти ж спиш!
— Не сплю. Що це?
Він зітхнув.
— Добре. Все одно скоро. Це тобі. На ювілей. Я хотів сюрприз… але ти захворіла, і я подумав… перенести.
— А Люба? — запитала Маргарита, голос тремтів.
— Люба допомагає. Вона організатор. Я не вмію в ці феєрверки й торти.
— А сукня?
— Перешив. Ти ж казала, що хочеш виглядати на 40, а не на 50. Я подумав… ну, щоб ти себе впевненіше почувала.
Маргарита дивилася на нього. Очі в очі. Він не відводив погляду.
— А чому «ідеально, що захворіла»?
Олег почервонів.
— Я… я не те мав на увазі. Просто… коли ти захворіла, я подумав, що можу підготувати все ідеально. Без поспіху. Ти б не помітила, як я бігаю, як Люба дзвонить. Я не хотів, щоб ти хвилювалася.
Маргарита мовчала. Потім підійшла й обняла його.
— Коханий ти мій. Я думала… думала, ти зрадиш.
— Я? Тобі? — він розсміявся, але в голосі було здивування. — Риточко, ти ж знаєш, я без тебе нікуди.
Вона відсторонилася.
— Але свято скасовано. Гості роз’їхалися.
— Ні, — усміхнувся Олег. — Я всім сказав: переносимо на п’ятницю. І додав: «Приходьте в масках — сюрприз». Вони думають, це тематична вечірка.
Маргарита розсміялася. Вперше за тиждень.
— Тобто… свято буде?
— Помпезніше, ніж ти мріяла. Я навіть оркестр замовив. І феєрверк із твоїм ім’ям у небі.
Вона подивилася на нього. П’ятдесят років. І чоловік, який усе ще вміє дивувати.
— Але я хвора, — сказала вона.
— Уже ні. Лікар сказав: завтра будеш як нова.
— А сукня?
— У Люби. Вона завтра принесе. І макіяж зробить. І зачіску.
Маргарита сіла на диван.
— Олечку… а якщо я скажу, що хочу ще помпезніше?
Він підняв брову.
Олег розсміявся.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Він дістав телефон.
— Любочко, — сказав у трубку, — план Б. Рито хоче помпезніше. Так, я знаю, що ти казала «максимум». Але це її 50.
Зробимо.
Маргарита слухала, як він говорить. Як Люба сміється. Як вони обговорюють палац на Подолі, яхту на Дніпрі, феєрверк із дронів. Вона відчула, як у грудях розливається тепло. Не просто ювілей. А свято, яке вона заслужила.
Наступні дні були вихором. Маргарита одужала миттєво — ніби грип зрозумів, що його послуги більше не потрібні. Вона з Олегом і Любою бігала по салонах, вибирала сукню — не просто перешиту, а нову, від українського дизайнера, із вишивкою й перлами.
Замовили торт у три метри заввишки. Запросили співака, якого Маргарита любила в юності. І — головне — Олег знайшов її перше кохання, Андрія, який тепер жив у Канаді й був відомим фотографом.
— Ти що, з глузду з’їхав? — запитала Маргарита, коли побачила запрошення.
— Ні, — усміхнувся Олег. — Хочу, щоб ти побачила: я не боюся минулого. І щоб ти зрозуміла: ти для мене — єдина.
П’ятниця настала сонячною. Маргариту забрали о четвертій — у лімузині,з трояндами. Вона їхала й сміялася. У палаці на Подолі вже були гості — понад сто людей. Усі в масках, як і просив Олег. Музика грала тихо, але коли Маргарита зайшла — оркестр вибухнув увертюрою.
— З ювілеєм, королево! — гукнув Олег із сцени.
Він був у смокінгу, з мікрофоном. Поруч — Люба, у червоній сукні, з посмішкою.
— Це все для тебе, — сказав Олег. — Бо ти захворіла — і я зрозумів, як сильно тебе люблю. Бо ти подумала, що я зраджую — і я зрозумів, що мушу довести: ні. Бо ти в п’ятдесят краща, ніж у двадцять п’ять.
Гості аплодували. Маргарита плакала. Потім — танці, тости, феєрверк. Андрій фотографував. Сестра з Канади обіймала її й шепотіла: «Ти щаслива».
Опівночі Олег вивів її на яхту. Дніпро блищав вогнями. На палубі — лише вони двоє.
— Риточко, — сказав він, дістаючи каблучку, — одружишся зі мною… вдруге?
Вона розсміялася.
— Ну ти даєш. Ми вже двадцять п’ять років одружені.
— Але я хочу ще раз. Щоб ти знала: я обираю тебе щодня.
Вона кивнула. Каблучка сяяла.
— Так, — сказала. — Ще раз. І ще тисячу разів.
Вони поцілувалися під зірками. Яхта пливла. А внизу, на березі, гості кричали «Гірко!».
П’ятдесят років. Не кінець. А початок, гучний, щасливий.
Юлія Хмара
