Марина сиділа за кухонним столом, перебираючи рахунки за комунальні послуги, й відчувала знайому втому. Їй нещодавно виповнилося тридцять чотири роки. Десять років шлюбу за плечима, а відчуття все частіше таке, ніби життя минає повз. Робота бухгалтерки у невеликій фірмі давала стабільний, але скромний заробіток, а господарство трималося виключно на жіночих руках.
— Знову рахунки складаєш? — долинув із вітальні голос Михайла. — Краще б вечерю приготувала.
Чоловік не відривався від телевізора. Останніми роками кожне його слово до дружини звучало з роздратуванням або байдужістю.
— Уже готую, — тихо відгукнулася Марина, ховаючи папери у теку.
Колись Михайло був уважним, турботливим. Але за останні п’ять років у стосунках щось невідворотно змінилося. Спільні поїздки не рятували, розмови закінчувалися сварками, компроміси приносили лише нові образи.
Зазвучав дзвінок домофона. Марина здригнулася — це прийшла Світлана Петрівна. Свекруха мала звичку з’являтися без попередження й перетворювати кожен візит на випробування для невістки.
— Михайле, відкрий мамі, — гукнула жінка з кухні, не бажаючи зустрічатися зі свекрухою у передпокої.
— Синку! — пролунало енергійне вітання Світлани Петрівни. — Як справи? Сподіваюся, дружина тебе годує як слід?
Марина зітхнула про себе. Кожен прихід свекрухи починався з подібних натяків.
— Мамо, заходь, — Михайло радісно зустрів матір. — Марина саме вечерю готує.
Світлана Петрівна пройшла на кухню, кинула критичний погляд на плиту:
— Марина, що готуєш? Сподіваюся, не напівфабрикати знову? Синові потрібна справжня домашня їжа.
— Котлети роблю, — рівним тоном відповіла невістка.
— Подивимось, які вийдуть, — недовірливо протягнула свекруха. — Минулого разу пересолила.
Ще від самого початку шлюбу Світлана Петрівна вважала Марину невдалою партією для свого сина. Вона ніколи не приховувала думки, що невістка заробляє замало, господарює невправно і недостатньо піклується про чоловіка.
— А на роботі як справи? — продовжувала допит. — Підвищення все немає?
— Поки ні, — коротко відповіла Марина.
— Я ж казала Михайлу: потрібна була дружина з амбіціями! — зітхнула свекруха. — А ти так і сидиш на одному місці.
Михайло зазвичай погоджувався з матір’ю, підтакував, а Марина терпіла, сподіваючись на зміни. Але рік за роком тиск тільки зростав. Жінка відчувала себе чужою у власній сім’ї, наче постійно складала іспит, який ніколи не змогла б здати.
Одного вечора, коли Світлана Петрівна не була вдома, Марина, сидячи за столом навпроти чоловіка, усвідомила важливу річ: вона більше не відчувала ні тепла, ні прив’язаності до Михайла. Навіть дрібниці почали дратувати — критика їжі, байдужий погляд, механічні відповіді.
— Розведімося, — спокійно сказала Марина, здивувавшись власному голосу.
Михайло ледь не випустив виделку з рук:
— Що? Ти про що?
— Про розлучення, — повторила дружина. — Я більше не хочу жити у цьому шлюбі.
Михайло довго мовчав, не вірячи почутому. У середині Марини підіймалася буря — нарешті вона зробила крок, до якого йшла роками.
— Марина, ти серйозно? — нарешті видихнув Михайло. — Ми ж десять років разом!
— Саме тому я й розумію: далі немає сенсу, — твердо відповіла жінка.
Наступні дні Михайло намагався переконати її: говорив про спільне минуле, плани на майбутнє, про дітей, про яких час подумати.
— Так роблять усі — терплять заради сім’ї, — казав чоловік. — Невже хочеш зруйнувати те, що будувалося роками?
Марина відчувала: всередині щось остаточно зламалося. Ніякі вмовляння не могли повернути почуття, що згасли під тиском постійної критики.
— Михайле, наш шлюб перетворився на звичку, — пояснювала вона. — Між нами немає ні любові, ні підтримки, ні поваги.
Кілька днів потому, коли чоловік був на роботі, у квартиру прийшла Світлана Петрівна. Вона увійшла без запрошення й одразу почала сварити невістку:
— Що ти собі дозволяєш! — кричала. — Руйнуєш життя моєму синові!
— Світлана Петрівно, це наше сімейне діло, — спокійно відповіла Марина.
— Яке сімейне? — обурилася свекруха. — Ти ніколи не любила Михайла! Тільки користувалася ним!
Цього разу Марина не стала мовчати:
— Знаєте що? Саме ви — одна з головних причин нашого розлучення.
— Що?! — ошелешила свекруха.
— Ви десять років псували мені життя критикою, — продовжувала Марина. — А Михайло замість того, щоб захистити мене, завжди підтакував матері.
Світлана Петрівна обурилася:
— Як ти смієш! Я хотіла зробити з тебе гідну дружину!
— Ви хотіли зробити з мене служницю, — випалила Марина. — Але часи змінилися.
Слова свекрухи більше не чіпляли Марину. Вона нарешті відчула свободу.
Процедура розлучення затягнулася на кілька місяців. Михайло намагався зберегти майно, але Марина не претендувала ні на що — їй потрібна була лише свобода.
Минув рік після розлучення. Життя Марини змінилося кардинально. І тут несподівано прийшла звістка: далека тітка, з якою вона майже не спілкувалася, залишила їй у спадок простору трикімнатну квартиру у гарному районі.
— Оце так! — вражено вигукнула Марина, розглядаючи документи від нотаріуса.
Квартира була в чудовому стані, але Марина вирішила облаштувати її на свій смак. Вибирала шпалери, продумувала, як розставити меблі, деталі інтер’єру. Вперше ніхто не критикував її рішення.
Подруги захоплювалися:
— Яка краса! Справжнє дизайнерське диво!
У житті Марини з’явилися нові люди, нові знайомства, підвищення на роботі. І нарешті — нові стосунки з Андрієм, колегою, який цінував її як особистість, не ображав і не контролював. Марина відчула, що нарешті живе для себе, а не для чужих очікувань.
Одного вечора, коли Марина готувала вечерю на своїй новій кухні, пролунав дзвінок у двері. Жінка поглянула у вічко й завмерла — на порозі стояли Михайло та Світлана Петрівна.
— Що вам потрібно? — спитала Марина через двері.
— Відчини, треба поговорити, — відповів колишній чоловік.
Марина неохоче відчинила двері. Михайло та свекруха зайшли всередину, не чекаючи запрошення, й почали оглядати квартиру.
— Ого, як шикарно! — протягнула Світлана Петрівна, розглядаючи вітальню.
— Дякую, — сухо відповіла Марина. — Що вам потрібно?
Світлана Петрівна повільно пройшла кімнатами, оцінюючи кожну деталь, а потім зупинилася посеред вітальні й з посмішкою випалила:
— Добре влаштувалася, нічого не скажеш! Але пора і нам тут обжитися, достатньо тобі самій царювати!
Марина остовпіла від цих слів:
— Що ви сказали?
— Те, що сказала, — продовжила свекруха. — Квартиру отримала після розлучення, ти все спланувала, недооцінила я тебе, але нам теж щось належить. А ми думали, що ти пішла без претензій. Думаєш, добре вчинила?
— Що ви маєте на увазі? — не повірила своїм вухам Марина. — Це моє спадкове майно!
— Яке спадкове? — встав Михайло. — Родичів у тебе багатих немає, ми ж десять років разом жили! Маю право на частку! Ховала від мене гроші!
Світлана Петрівна важливо розходилася по кімнатах, наче вважала себе господинею:
— Ось тут буде моя спальня, а в тій кімнаті…
— Геть! — сказала Марина, й розчинила двері. — Як ви смієте!
— Нічого не сміємо! — обурилася свекруха. — Маємо права! Будемо судитися!
— Марина, будь розсудливою, — тихо заговорив Михайло. — Квартира велика, місця всім вистачить. Навіщо тобі самій така розкіш?
Марина зрозуміла — колишній чоловік і свекруха серйозно розраховують поселитися у її квартирі. Поведінка цих людей вражала.
— Геть! — повторила жінка ще раз.
— Ми ще повернемося! — кричала Світлана Петрівна, виходячи. — Через суд доведемо свої права!
— Марина, ти ще на вулиці залишишся! — додав Михайло. — Могли б по-хорошому домовитися!
Двері стукнули. Марина притислася до них, важко дихаючи. Поведінка колишньої сім’ї перевершила всі її очікування. Ще не зрозуміло було звідки вони адресу дізналися і про спадок. Втім, що тут думати, місто невелике, плітки швидко розходяться.
Жінка відразу зателефонувала юристу:
— Скажіть, можуть колишній чоловік і свекруха претендувала на квартиру, отриману у спадок після розлучення?
— Ні в якому разі, — заспокоїв спеціаліст. — Спадок — особиста власність. Ніхто на нього не має прав.
Марина зітхнула з полегшенням. Розмови Світлани Петрівни та Михайла виявилися порожніми.
Наступного дня колишній чоловік дійсно подав до суду, але справа швидко закінчилася. Суддя навіть не став розглядати претензії по суті — правових підстав не було.
— Позивачу в позові відмовити, — оголосив суддя. — Спадок, отриманий після розлучення, не підлягає поділу.
Михайло і Світлана Петрівна покинули зал суду з похмурими обличчями. Марина ж відчула остаточне звільнення від минулого. Вона знову відчула себе господинею власного життя — вільною, незалежною й спокійною.
Ввечері Марина сиділа у своїй затишній вітальні з чашкою чаю, обмірковуючи все, що сталося. Візит колишньої сім’ї став фінальною крапкою у довгій історії її звільнення від минулих стосунків.
— Уявляєш, що вони вчинили? — розповідала Марина подрузі телефоном. — Думали, що можуть просто оселитися у моїй квартирі!
— Марина, добре, що ти їх відправила, — відповіла подруга. — Ці люди ніколи б не дали тобі спокій.
Марина лише кивнула, погоджуючись. Розлучення виявилося найкращим рішенням у її житті.
Того ж вечора Андрій прийшов до Марини з букетом свіжих квітів:
— Як справи? Розв’язала проблему з колишніми?
— Вирішила, — усміхнулася Марина. — Суд відмовив їм у всіх претензіях.
— Я радий, — обійняв її чоловік. — Тепер нічого не завадить нам будувати наші стосунки.
Марина притулилася до Андрія, відчуваючи вдячність долі. Нарешті в її житті з’явилася людина, яка цінує й поважає її.
Минуло ще пів року. Марина повністю облаштувалася у новій квартирі, Андрій став частим гостем. Стосунки розвивалися гармонійно, без контролю.
— Знаєш, — сказала Марина за вечерею, — я ніколи не думала, що розлучення може принести стільки щастя.
— Просто ти нарешті зустріла достойну людину, — відповів Андрій, ніжно цілуючи її руку.
Марина усміхнулася. Життя без постійної критики й докорів стало набагато яскравішим і цікавішим. Вона більше нікому не дозволяла порушувати свої межі.
Іноді, проходячи повз будинок, де жила з Михайлом, Марина згадувала минуле. Ті роки навчили її цінувати свободу і повагу до себе. Це був важливий урок.
Світлана Петрівна ще кілька разів намагалася зв’язатися з колишньою невісткою, але Марина не відповідала на дзвінки. Минуле залишилося у минулому. Нове життя, нова квартира, нові стосунки — усе було саме таким, як хотіла Марина. Без чужого контролю, критики й втручання. І це було прекрасно.
