Це була б ідеальна вистава, якби Олена не забула одну маленьку деталь: Галина знала її надто добре.
Веранда потопала в пахощах розквітлої бузини, але повітря між двома свахами було таким густим від напруги, що його можна було різати ножем.
Галина повільно поставила чашку на стіл. Дзвін порцеляни пролунав як гонг перед початком фінального раунду.
— То кажеш, Олено, «витягли з сумки»? — голос Галини був неприродно спокійним. — Просто так, у потязі «Перемишль-Київ»? Саме ті три тисячі євро, що ти відкладала на ресторан для наших дітей?
Олена театрально приклала хустинку до очей. Її плечі здригалися так переконливо, що всі би аплодував стоячи.
— Ой, Галю, не сип сіль на рану! Серце ж вистрибує! Я їх у внутрішню кишеньку поклала, ще й шпилькою приколола. А приїхала — порожньо! Тільки дірка в підкладці. Як тепер дітям в очі дивитися? Тарас так мріяв про виїзну церемонію, про живі квіти… А тепер що? На городі під яблунею столи поставимо?
Галина примружилася.
— Цікава кишенька, — зауважила вона. — А головне — вибіркова. Квитки на місці, паспорт на місці, навіть твоя золота пудрениця не зникла. А євро — наче корова язиком злизала. Ти ж розумієш, що це означає?
— Що я нещасна жінка! — сплеснула руками Олена.
— Ні, люба. Це означає, що за банкет, за сукню Оксани і за тамаду тепер маю платити я. Бо «діти ж не винні», так? Ти ж на це розраховувала? Що я розімлію, витягну заначку, яку збирала на ремонт даху, і все оплачу, аби сорому перед селом не було?
Олена вмить перестала плакати. Погляд став гострим, як лезо.
— А ти, Галю, гроші рахувати завжди вміла, а от співчувати — ніяк! Тобі дах дорожчий за щастя єдиного сина? Я ж не кажу, що не віддам. Знайдуться гроші! Може, поліція розшукає, може, я в борг візьму… пізніше.
— «Пізніше» — це коли весілля пройде, гості розійдуться, а ти раптом «знайдеш» свій конверт між сторінками кулінарної книги?
— Галина піднялася зі стільця. — Яку ж ти схему вигадала, Олено! Благородна мати-героїня, у якої «вкрали останнє», і зла мачуха-сваха, яка пошкодувала грошей.
— Та як ти смієш! — вигукнула Олена, теж схопившись на ноги. — Я всю ніч не спала, валер’янку пила пляшками! Я до Іванівни ходила вранці, вона сказала — «близька людина заздрить, тому й біда сталася».
То це про тебе вона казала, Галю! Ти заздриш, що в мого Тараса вистачило розуму в Європі заробити, а твій Максим тільки тут, на місці, крутиться!
— Мій Максим «крутиться» так, що твій Тарас у нього позичав на обручку! — відрізала Галина. — І не смій мені Іванівнов тикати. Твоя Іванівна — це твоя жадібність. Ти ж хочеш і весілля «по-багатому», і щоб твої єврики цілими залишилися — на новий паркан чи на що ти там їх приховала?
— Ти називаєш мене злодійкою у власному домі? — Олена почала відступати до виходу, але голос її дрижав уже не від «горя», а від люті.
— Я називаю тебе артисткою великих і малих театрів! — Галина зробила крок вперед. — Знаєш, що я зроблю? Я зараз зателефоную Оксані й скажу: «Доню, весілля скасовується. Бо твоя майбутня свекруха втратила не гроші, а совість».
Олена на мить заціпеніла. Вона знала: Галина може.
— Не здумай… — просичала вона. — Ти дітям життя зламаєш.
— Це ти його ламаєш своїми вигадками! Хочеш весілля? Виймай свій «вкрадений» скарб. Даю тобі десять хвилин, щоб твій склероз пройшов і ти згадала, в яку саме вазу ти їх запхала, як тільки переступила поріг.
Олена довго мовчала, розглядаючи свої нігті. Потім важко зітхнула, розвернулася і, не сказавши жодного слова, пішла до хати. Через п’ять хвилин вона повернулася, тримаючи в руках конверт.
— Дивись, Галю… Яка дивина, — промовила вона крижаним тоном, кидаючи конверт на стіл. — Виявилося, вони за підкладку сумки завалилися. Якраз там, де дірка. Сама не розумію, як я їх раніше не намацала.
— Ой, яке диво, — сухо відповіла Галина, навіть не здивувавшись. — Святий Антоній допоміг, не інакше. Сідай, «потерпіла». Будемо меню складати. І не дай Боже тобі до кінця вечора ще щось «загубити» — я за себе не ручаю.
Весілля обіцяло бути «бенкетом століття», принаймні за мірками їхнього району. Але Галина знала: якщо Олена затихла і стала занадто люб’язною, значить, у її голові вже зріє новий план «мінімізації витрат».
День вінчання видався спекотним. Коли молодята, сяючи від щастя, закружляли у першому танці, гості почали діставати конверти. Саме в цей момент Галина помітила, як Олена, наче випадковий метелик, кружляє біля столика з подарунками
— Ой, Галюню, — підлетіла Олена, обмахуючись віялом, — бачиш, скільки людей! Я так хвилююся, щоб ці конверти не переплуталися, не зникли… Знаєш, які зараз часи? Давай я їх буду в свою сумку складати, вона в мене з замочком, надійна!
Галина ледь не поперхнулася фірмовим холодцем.
— В ту саму сумку, Олено, де минулого тижня євро крізь підкладку провалилися? — Галина примружилася. — Ні, дорога свахо. У нас буде демократія. Скринька стоїть на видноті, ключ — у дружби, а після весілля рахуємо разом. При свідках.
— Та що ти таке кажеш! — Олена ображено підтиснула губи. — Я ж як краще хотіла. Дітям на перший внесок за квартиру, щоб копійка до копійки. А ти мені не довіряєш? Ми ж тепер одна сім’я!
— Саме тому, що ми сім’я, я хочу, щоб ми залишилися в добрих стосунках, — відрізала Галина. — Іди краще перевір, чому гаряче не несуть, а до грошей і пальцем не торкайся.
Застілля було в самому розпалі, коли прийшов час «дарування». Гості підходили, виголошували тости і клали конверти у прозору скриньку. Олена стояла поруч, і кожна купюра, що падала всередину, відбивалася блиском у її очах.
Коли черга дійшла до хрещеного батька Тараса, заможного фермера з сусіднього села, він виніс величезний коровай.
— Тут, дітки, не просто хліб, — підмигнув він. — Тут солодке життя заховане!
Він розламав верхівку, і всі побачили, що всередині короваю, дбайливо замотані в плівку, лежать кілька товстих пачок гривень. Гості ахнули. Олена мало не впустила келих.
— Ой, — раптом скрикнула вона, кидаючись до короваю. — Ой, крихти посипалися! Треба негайно це в комору віднести, щоб не зачерствіло! Я сама, сама донесу!
Вона вже простягнула руки до грошей, але рука Галини хваткою вчепилася в її лікоть.
— Куди це ти, свахо? — прошипіла Галина. — Коровай — на стіл молодим. А «солодке життя» — у скриньку.
— Та ти подивись, скільки тут місця! — зашипіла у відповідь Олена, намагаючись вирватися. — Скринька вже повна, воно ж випаде! Я просто приберу в безпечне місце. Що ти мене за руку тримаєш, наче я злодійка якась? Люди дивляться!
— Нехай дивляться, — спокійно сказала Галина. — Люди бачать, як дбайлива мати допомагає дітям. А я бачу, як у когось сверблять долоні. Олено, якщо я зараз покличу тамаду і попрошу його оголосити суму з короваю при всіх, ти дуже засмутишся?
Олена зів’яла, як зрізана півонія. Вона зрозуміла: Галя стоятиме до ранку, як прикордонник на посту.
— Ну і стій тут, як цербер! — кинула вона. — Тобі б тільки про гроші думати, а в мене душа за свято болить. Піду краще перевірю, чи музиканти не забагато перекурили.
Коли в кінці вечора скриньку нарешті відкрили, Олена сиділа з таким виглядом, ніби в неї щойно відібрали лотерейний білет з джекпотом.
— Ой, — раптом вигукнула вона, коли Галина почала записувати суми в блокнот. — А де конверт від моєї тітки з Канади? Вона казала, що там п’ятсот доларів! Не бачу! Напевно, хтось із офіціантів… або твої родичі…
Галина повільно дістала з-під столу сумку Олени, яка стояла там весь вечір.
— Олено, люба, — лагідно промовила вона. — А чого це з твоєї сумочки кутик конверта виглядає? Такий біленький, з канадською маркою?
За столом запала тиша. Навіть музиканти припинили грати.
— Ой… — Олена кліпнула очима, а потім видала геніальне: — То це я, мабуть, переплутала! Своє дзеркальце шукала і випадково зачепила! Я ж кажу — перевтома, нерви… Весілля — це такий стрес!
Галина лише посміхнулася, поплескала сваху по плечу і забрала конверт.
— Головне, Олено, що ми його «знайшли». Як і твої євро. Яка ж ти в нас везуча жінка!
Віра Лісова
