Підготовка до весілля Степана та його нареченої Марії нагадувала налагоджений механізм, аж поки в цей механізм не потрапила іржава гайка на ім’я Юля.
За тиждень до свята, коли в домі вже пахло свіжою випічкою, а на спинці крісла чекав випрасуваний смокінг, на порозі з’явилася вона — дівчина з його минулого, яку він намагався забути як страшний сон.
Непрохана гостя
Степан стояв у вітальні, перевіряючи списки гостей, коли двері відчинилися без стуку. Юля увійшла впевнено, наче й не було двох років мовчання. Її очі блищали від лихоманки, а на губах грала зухвала посмішка.
— Степане, ти справді думав, що я дозволю цьому статися? — почала вона з порогу, скидаючи плащ прямо на підлогу.
— Юля? Що ти тут робиш? — Степан випустив ручку з рук. — До весілля сім днів. Вийди, будь ласка. Нам немає про що говорити.
— О, навпаки! У нас є ціла вічність, про яку ми мріяли! — вона стрімко підійшла до нього. — Ти не кохаєш цю свою Марію. Вона ж прісна, як вчорашній хліб. Ти зібрався прожити з нею життя просто тому, що так правильно?
— Я кохаю її, Юлю. Піди геть, — голос Степана здригнувся, але не від пристрасті, а від люті.
Проте Юля не слухала. Вона зробила останній крок, скорочуючи дистанцію до мінімуму, і раптово закинула руки йому на шию, міцно сплітаючи пальці. Її обличчя опинилося в сантиметрі від його.
— Подивися мені в очі й скажи, що не згадуєш наші ночі, — прошепотіла вона, ігноруючи його спроби відсторонитися. — Ти ж мій, Степане. Ти не зможеш надіти каблучку іншій, поки я дихаю тобою.
Грім серед ясного неба
Саме в цей момент двері вітальні знову відчинилися. Увійшла Марія Іванівна, мати Степана, тримаючи в руках тацю з домашнім лимонадом.
Побачивши картину — сина в тісних обіймах колишньої, яка буквально висла на ньому, — жінка аж ахнула, і склянки на таці загрозливо задзвеніли.
— Це що за сором і гоморра в моїй хаті?! — вигукнула Марія Іванівна, ставлячи тацю на комод так гучно, що лимонад виплеснувся на серветку.
Юля навіть не поворухнулася, лише сильніше притислася до Степана, кинувши через плече:
— Доброго дня, мамо. А ми тут згадуємо старі добрі часи.
— Хто тобі мама?! — Марія Іванівна вмить опинилася поруч і буквально за лікоть відштовхнула дівчину від сина. — Ану прибери свої лапи від моєї дитини! Ти як сюди пролізла? Через димар?
— Мамо, я не… я намагався її виставити! — вигукнув Степан, обтріпуючи піджак, наче на ньому залишилася бруд.
— Виставити? Ти стояв як вкопаний, сину! — Марія Іванівна повернулася до Юлі, розгнівана, як левиця. — Ти, безсоромна дівчино! За тиждень до весілля приходиш руйнувати чуже щастя? Де твоя совість? Ти її в ломбард здала разом із залишками честі?
— Ваше «щастя» — це картковий будинок! — вигукнула Юля, випроставшись. — Степан мене кохає! Він просто боїться вам суперечити, бо ви ж тут головний командир у спідниці!
Словесна дуель
— Ах ти ж негіднице! — Марія Іванівна аж задихнулася від такої нахабності. — Я командир? Я мати, яка бачила, як мій син висихав від твоїх істерик і маніпуляцій два роки тому! Ти йому життя отруювала своїми ревнощами, а тепер прийшла на все готове? Коли Марійка його по шматочках збирала?
— Марійка — це сіра миша! — Юля зневажливо пирхнула. — З нею він закисне через місяць! Степану потрібен вогонь!
— Вогонь? — перепитала мати. — Ти не вогонь, ти — пожежа в сараї! Від тебе лише дим і згарище! Ти подивися на себе — прийшла в чужу хату, вішаєшся на чоловіка, який тебе знати не хоче. Тобі не соромно? Твої батьки знають, чим ти займаєшся?
— Мамо, заспокойтеся, я сам її виведу, — втрутився Степан, намагаючись взяти Юлю за руку.
— Не чіпай її! — гримнула мати. — Бо ще заразишся цією підступністю! Юлю, слухай мене уважно. Якщо я ще раз побачу твою тінь біля нашого паркану, я особисто викличу поліцію і заявлю про переслідування. Ти не просто колишня, ти — загроза спокою моєї родини!
— Ви не можете мені заборонити його любити! — Юля зірвалася на крик, і в її очах з’явилися злі сльози.
— Любити — це бажати щастя, а не пхати палиці в колеса весільного кортежу! — відрізала Марія Іванівна. — Твоя «любов» — це егоїзм чистої води.
А тепер — геть! Поки я не почала діяти методами моєї бабусі, яка таких, як ти, кропила свяченою водою і вимітала поганою мітлою!
Фінал шторму
Юля схопила свій плащ, з ненавистю глянула на Степана, який стояв поруч із матір’ю, і вибігла з хати, з силою гупнувши дверима. У вітальні запала дзвінка тиша.
Марія Іванівна важко зітхнула і повернулася до сина.
— І що це було, Степане? Чому я повинна вчити тебе відшивати таких «гостей»?
— Я розгубився, мамо… Вона з’явилася так раптово.
— Розгубився він! — мати суворо глянула на нього, але потім пом’якшала і поклала руку йому на плече. — Запам’ятай: Марійка — твоє золото.
А це… це була імітація. Щоб я більше цієї особи тут не бачила. І не дай Боже, вона з’явиться в церкві! Я особисто навчу її правил гарного тону за допомогою парасольки.
Степан лише кивнув, розуміючи, що справжня буря пройшла повз нього лише завдяки залізній витримці матері.
День весілля обіцяв бути ідеальним: сонце м’яко підсвічувало золоті бані церкви, а Марійка у білій сукні виглядала так, наче щойно зійшла з картини.
Проте Марія Іванівна, мати Степана, не розслаблялася ні на мить. Вона одягла святковий костюм, але в руках тримала свою головну зброю — масивну парасольку-тростину з елегантною, але важкою ручкою.
Засада біля входу
Гості вже почали заходити до храму, коли біля воріт загальмувало червоне таксі. З нього випурхнула Юля. Вона була вдягнена зовсім не для вінчання: яскраво-червона сукня з розрізом до стегна та чорні окуляри.
Вона виглядала як виклик всьому святому.
Марія Іванівна, яка якраз «контролювала периметр», рушила на перехоплення.
— Стояти! — голос матері Степана пролунав як постріл. — Куди це ми так поспішаємо, юна леді?
— Маріє Іванівно, відійдіть, — Юля спробувала обійти жінку. — Я маю сказати Степану щось дуже важливе, поки не пізно. Ви ж знаєте, священик запитує: «Чи є хтось, хто проти цього союзу?». Оце буду я!
— Ти проти? — Марія Іванівна перегородила дорогу парасолькою, вперши її в землю перед носком туфлі Юлі. — А ти хто така, щоб бути проти? Ти — випадковий пасажир, який запізнився на свій поїзд ще два роки тому.
— Ви не маєте права мене не впускати! Це громадське місце! — вигукнула Юля, намагаючись прорватися.
— Це дім Божий, а ти прийшла сюди з чортом у кишені! — Марія Іванівна звузила очі. — Подивися на сина. Він щасливий. Подивися на Марійку. Якщо ти зараз зробиш бодай крок до тих дверей, я забуду, що я вихована жінка.
Сварка під церковними дзвонами
— Ви просто боїтеся, що він кине її прямо біля вівтаря, варто йому побачити мене! — Юля зухвало підняла підборіддя.
— Боюся? — Марія Іванівна коротко засміялася. — Дівчинко, ти переоцінюєш свій вплив. Степан зараз дивиться на Марійку так, ніби вона — єдине джерело світла у світі.
А на тебе він дивиться як на апендицит: боляче, непотрібно і треба терміново вирізати.
— Це ви його накрутили! Ви завжди мене ненавиділи!
— Я тебе не ненавиділа, Юлю. Ти мені була байдужа, поки не почала псувати життя моїй дитині. Ти ж не кохати його прийшла, а перемагати. Тобі треба, щоб він належав тобі, як трофей. Але Степан — не кубок на полиці. Він людина. І він обрав спокій.
— Я зірву цю церемонію! Я закричу на весь храм! — Юля зробила ривок, але Марія Іванівна спритним рухом зачепила ручкою парасольки край її сукні, зупиняючи.
— Тільки спробуй, — просичала мати. — Я зараз покличу твого батька. Так-так, Юлечко, я взяла номер у знайомих. Твій тато, поважний вчитель, дуже здивується, дізнавшись, що його донька влаштовує дешеві вистави в церкві замість того, щоб займатися власним життям.
Телефон уже в моїй руці. Один дзвінок — і він забере тебе звідси під конвоєм.
Юля завмерла. Згадка про суворого батька подіяла краще за будь-які вмовляння. Її обличчя пішло червоними плямами від люті та безсилля.
— Ви… ви просто зла стара жінка! — вигукнула вона, тупнувши ногою.
— Я — жінка, яка захищає своє гніздо, — спокійно відповіла Марія Іванівна, поправляючи капелюшок. — А ти — просто дівчинка, яка не вміє програвати. Іди геть, Юлю. Знайди собі когось, кого ти не захочеш ламати. Бо Степана ти вже втратила. Остаточно.
Юля ще хвилину стояла, дивлячись на зачинені двері церкви, з-за яких почулися звуки органа. Весілля почалося. Без неї.
Вона різко розвернулася, мало не зламавши підбори на бруківці, і попрямувала назад до таксі. Марія Іванівна провела її поглядом, переконалася, що машина поїхала, і лише тоді важко видихнула.
Коли через годину Степан і Марійка вийшли з храму під дощ із пелюсток троянд, Марія Іванівна підійшла до них з найдобрішою посмішкою.
— Все добре, мамо? — запитав Степан, помітивши, як міцно вона стискає свою парасольку.
— Краще не буває, синку, — відповіла вона, підморгнувши. — Просто сонце сьогодні таке яскраве, що довелося тримати оборону. Живіть щасливо.
Світлана Малосвітна
