Віталій сидів за кухонним столом, дивлячись у вікно на осінній дощ, що барабанив по підвіконню. Йому було тридцять п’ять, і життя, здавалося, йшло своїм плином: робота інженером у фірмі з ремонту техніки, маленька двокімнатна квартира в центрі Києва, дружина Ірина – красуня з довгим волоссям і гострим язиком, і двоє дітей – п’ятирічний Максимко і трирічна Аліска.
Але сьогодні ввечері все мало змінитися. Подзвонила мама.
– Синку, привіт! – голос Галини Петрівни в трубці був бадьорий, як завжди. – Я вирішила: приїду до вас на тиждень. Давно не бачила онуків, скучила.
Автобусом, з Полтави, приїду в суботу. Підготуєте мені місце на дивані?
Віталій посміхнувся. Мама – жінка енергійна, сімдесят років, але як мотор. Завжди з варениками, з пирогами, з порадами.
– Звичайно, мамо. Діти зрадіють. Ірина теж.
– Ой, Ірина… – мама зробила паузу. – Вона ж не проти? Минулого разу сказала, що я “займаю простір”.
– То було жартом, мамо. Приїжджайте.
Він поклав трубку і повернувся до Ірини, яка мила посуд. Вона стояла спиною, але Віталій бачив, як напружилися її плечі.
– Хто дзвонив? – запитала вона, не обертаючись.
– Мама. Приїде в суботу на тиждень.
Ірина різко вимкнула воду, витерла руки рушником і повернулася. Очі горіли.
– Що? Знову? Віталіку, ми ж говорили про це! Твоя мама – це катастрофа для нашого дому. Вона приходить, переставляє все, критикує мою кухню, вчить дітей “правильно” жити. Минулого разу вона сказала, що мої котлети “як гума”!
– Ну, Ір, вона ж не зі зла. Просто звикла до свого.
– Звикла? – Ірина. – Вона звикла командувати! А я звикла до спокою. У нас двоє дітей, робота, я втомлююся. І тепер ще тиждень з тещею… ой, з свекрухою, яка думає, що я – погана господиня!
Віталій зітхнув. Конфлікт між Іриною і мамою тлів роками. Ірина – міська дівчина, з амбіціями, працює маркетологом, любить модні речі і спа-процедури. Мама – сільська, проста, з принципами “все роби сама”. Вони як вогонь і вода.
– Добре, Ір. Я подзвоню мамі, скажу, щоб не приїжджала.
– Ні! – Ірина хитро посміхнулася. – Не треба відмовляти. Просто… компенсуй мені це.
– Як компенсувати?
– Путівкою в санаторій. В . Дорогий, з басейном, масажами, процедурами. На тиждень. Я поїду, а ти з мамою і дітьми сам впораєшся. Побачимо, як ти витримаєш її “допомогу”.
Віталій закліпав.
– Ір, це ж дорого. Тисячі три-чотири гривень.
– А твоя мама – безцінна, правда? – саркастично сказала вона. – Або путівка, або дзвони мамі і кажи “ні”. Вибирай.
Віталій подумав. Відмовити мамі – це образити її до глибини душі. Вона одна,тому, і візити до сина – її радість. Але Ірина… Вона не відступить.
– Гаразд, Ір. Я погоджуюся. Куплю путівку.
Ірина радісно обійняла його.
– От і молодець! Ти найкращий чоловік. А тепер іди, дзвони мамі, підтверджуй приїзд.
Віталій взяв телефон, але не подзвонив. Він знав, що мама зрадіє, але як вона відреагує на путівку? “Ні, не треба їй знати”, – подумав він.
Наступні дні були напруженими. Віталій купив путівку онлайн – 4500 гривень, боляче вдарило по бюджету. Ірина пакувала валізу, співаючи під ніс.
– Уявляєш, Вітю, гарячі джерела, масажі, ніяких дітей, ніякої свекрухи! Рай!
– Радію за тебе, – буркнув він.
У суботу мама приїхала. З великою сумкою, повною домашніх консервів, пирогів і іграшок для онуків.
– Онучки мої! – вона обійняла Максимка і Аліску. – Бабуся приїхала!
Діти раділи, стрибали. Ірина стояла осторонь, з фальшивою посмішкою.
– Добрий день, Галино Петрівно. Проходьте.
– Добрий, Ірочко. А ти куди? – мама помітила валізу.
Ірина глянула на Віталія.
– Я… в санаторій. На тиждень. Віталій подарував путівку.
Мама завмерла.
– Путівку? За які гроші?
– За наші, мамо, – швидко сказав Віталій. – Ірина втомилася, їй треба відпочити.
Галина Петрівна сіла на стілець, обличчя спохмурніло.
– Ага… Втомилася. А я, значить, приїхала, щоб ви її відправили? Це що, така гостинність?
Ірина не витримала.
– Галино Петрівно, це не про вас. Просто я маю право на відпочинок. А ви з Віталієм і дітьми чудово впораєтеся.
– Звичайно, впораємося! – мама пирхнула. – Без твоїх “модних” страв. Я зварю борщ, як годиться, а не ту супову воду, яку ти вариш.
– Мій суп – дієтичний! – обурилася Ірина.
– Дієтичний? Для кого? Для кроликів? Діти мають їсти нормально!
Віталій втрутився.
– Досить, дівчата! Ір, їдь, відпочивай. Мамо, давайте розпаковуватися.
Ірина поцілувала Віталія, помахала дітям і пішла. Двері грюкнули.
Галина Петрівна повернулася до сина.
– Синку, ти що, з глузду з’їхав? Навіщо ти погодився на цю путівку? Вона тебе шантажувала?
Віталій зітхнув.
– Мамо, ну… Вона була проти вашого приїзду. Сказала, або путівка, або ти не приїжджаєш.
Мама спалахнула.
– Знавісніла! Як це “проти мого приїзду”? Я – мати! Я маю право бачити онуків! А вона – як цариця, вимагає санаторій? І ти погодився?
– То що, мамо, треба було відмовити? – Віталій розвів руками. – Ірина – моя дружина. Треба балансувати.
– Балансувати? – мама підскочила. – Це не баланс, це капітуляція! Вона тебе під каблук загнала! Пам’ятаєш, як я тобі казала:
“Синку, дивися, щоб жінка не верховодила”. А ти: “Мамо, Ірина добра”. Добра? Вона тебе як цуценя дресирує!
Віталій сів поруч.
– Мамо, не перебільшуйте. .
Галина Петрівна ходила по кухні. – Вона мене не терпить, бо я їй правду кажу. Минулого разу я сказала, що діти брудні бігають – так вона образилася. А тепер – путівка! За моїм коштом, по суті.
– Не за вашим.
– За вашим спільним! А хто заробляє? Ти! Вона ж на роботі “маркетолог”, сидить у офісі, каву п’є. А ти – інженер, руки в мазуті.
Віталій посміхнувся.
– Мамо, Ірина теж заробляє. І діти – наші спільні.
Але мама не вгамовувалася. Вона розпакувала сумку, поставила банки з огірками, варенням.
– Добре, синку. Я приїхала – і допоможу. Але ти подумай: чому вона так? Бо ревнує. Я – твоя мама, а вона хоче бути єдиною.
Віталій кивнув, але в душі знав: конфлікт глибший. Ірина виросла в родині, де мати була м’яка, а батько – строгий. Вона хотіла незалежності. Мама ж – з села, де свекруха – закон.
Тиждень почався бурхливо. Мама взялася за господарство.
– Онучки, бабуся зварить кашу! Не ту, з пакета, а справжню, на молоці!
Діти раділи. Максимко: “Бабусю, а пироги?”
– Звичайно! З вишнями!
Віталій працював, приходив ввечері. Дім сяяв чистотою, вечеря – на столі.
Але Ірина дзвонила щовечора.
– Вітю, як там? Мама не з’їла вас?
– Нормально, Ір. Відпочивай.
– А вона не критикує мої речі? Не переставляє?
– Ні.
Але мама критикувала. Тихо, сину.
– Дивись, синку, її шафа – повна суконь, а діти в старих штанцях. Егоїстка!
Віталій мовчав.
На третій день стався інцидент. Мама мила підлогу, знайшла під диваном Іринину косметику.
– Ой, що це? Крем за тисячу гривень? А в холодильнику – порожньо!
Віталій: “Мамо, не чіпайте її речі.”
– Я не чіпаю! Просто дивуюся. Ти на неї витрачаєш, а вона тебе – в санаторій жене.
Ввечері Ірина подзвонила.
– Вітю, я чую, як твоя мама бурчить на фоні. Що вона каже?
– Нічого.
– Брешеш! Вона мене ненавидить!
– Ір, заспокойся.
Але мама почула.
– Ненавиджу? Ні, Ірочко, я тебе жалію. Бідна, в санаторії одна, без сім’ї.
Ірина в трубці: “Галино Петрівно, це моя справа!”
– Твоя? А сім’я – не твоя? Діти без мами!
Віталій забрав телефон.
– Досить!
Але насіння конфлікту посіяне.
На четвертий день мама спекла пиріг. Діти їли, хвалили.
Віталій: “Смачно, мамо.”
– Звичайно. Не те що Іринині “дієтичні” салати. Від них діти худі, як тріски.
Ввечері – дзвінок від Ірини.
– Вітю, я чую запах пирогів через телефон! Вона мене спеціально провокує!
– Ір, ні.
– Вона хоче, щоб я почувалася погано! Скажи їй, що я повернуся і все перероблю по-своєму!
Мама, почувши: “Переробить? Нехай спробує! Я тут порядок навела!”
Віталій зітхнув.
На п’ятий день мама вирішила поговорити серйозно.
– Синку, сядь. Чому ти їй потакаєш? Вона вимагає путівку – ти даєш. А якщо завтра скаже “розлучаємося”?
– Мамо, не перебільшуйте.
– Не перебільшую! Вона тебе маніпулює. Пам’ятаєш, як ви одружувалися? Я казала: “Вона міська, примхлива”. А ти: “Люблю”.
– І люблю.
– Любиш? Тоді захищай маму! Вона мене виживає!
Віталій: “Мамо, Ірина не виживає. Просто… їй важко з вами.”
– Важко? Мені з нею теж! Вона думає, я – пережиток минулого. А я – досвід!
Розмова затягнулася. Мама плакала.
– Я приїхала допомогти, а вона – в санаторій. Це образа!
Віталій обійняв її.
– Мамо, вибач. Я не подумав.
– Ні, синку. Ти подумав про неї. А про мене – ні.
Того вечора Віталій подзвонив Ірині.
– Ір, може, повернешся раніше?
– Ні! Я заслужила відпочинок!
– Але мама ображається.
– Нехай! Вона завжди ображається!
Мама почула, знавісніла ще більше.
– Ображаюся? Я – ображаюся? Вона мене вигнала, а я – ображаюся!
На шостий день – кульмінація. Діти захворіли. Максимко чхав, Аліска – температура.
Мама: “Бачиш? Без Ірини – хаос!”
Віталій: “Мамо, допоможіть.”
Вона варила чай з малиною, співала колискові.
Ірина подзвонила.
– Що з дітьми?
– Захворіли.
– Ой, бідненькі! А твоя мама їх не заразила?
Мама вирвала трубку.
– Я? Заразила? Я їх лікую! А ти там в басейні плаваєш!
– Галино Петрівно, віддайте трубку!
– Ні! Слухай: ти – погана мати! Залишила дітей!
Ірина: “Ви – погана свекруха! Лізете в наше життя!”
Віталій: “Досить!”
Але пізно. Ірина кинула трубку.
Мама сіла, заплакала.
– Синку, навіщо ти погодився на цю путівку? Я б не приїхала, якби знала.
– То що, мамо, треба було відмовити Ірині? Вона – дружина.
– Дружина? Вона! Ти її боїшся!
Віталій: “Не боюся. Просто хочу миру.”
– Миру? З нею – не буде. Вона мене ненавидить.
Віталій подумав. “Може, мама права?”
На сьомий день Ірина повернулася. Бадьора, засмагла.
– Привіт, родино! Як справи?
Діти кинулися до неї.
Мама стояла осторонь.
– Добрий день, Ірочко. Відпочила?
– Так! Дякую Віталію.
Мама: “Дякуй. А тепер – мій черга говорити.”
Ірина: “Що ще?”
Мама: “Ти мене образила. Путівка – це хабар, щоб я не приїжджала. Але я приїхала. І побачила: без тебе – дім стоїть.”
Ірина: “Без мене? Ви все переставили!”
– Переставила? Навела порядок!
Віталій: “Дівчата, стоп!”
Але вони не зупинилися.
Ірина: “Ви – інтриганка! Хочете, щоб син розлучився!”
Мама: “Я? Ні! Хочу, щоб він відкрив очі!”
Віталій: “Досить! Мамо, їдьте додому. Ір, вибачся.”
Ірина: “Вибачитися? Ні!”
Мама: “Я поїду. Але запам’ятай, Ірочко: сім’я – не санаторій. Тут треба працювати.”
Вона зібрала речі, поцілувала онуків.
На вокзалі Віталій: “Мамо, вибач.”
– Синку, думай головою. Не серцем.
Вдома Ірина: “Нарешті спокій!”
Але Віталій: “Ір, це було жорстоко.”
– Жорстоко? Вона мене дратує!
– Вона – мама.
Конфлікт не вщух. Віталій почав думати про баланс. Може, розлучення? Ні. Але зміни потрібні.
Місяць по тому мама подзвонила.
– Синку, як?
– Нормально. Ір вибачається.
– Вибачається? Ха!
Але поволі все вляглося. Ірина запросила маму на Різдво. Без путівок.
Мама: “Приїду. Але без інтриг.”
Олеся Срібна
