І тоді йому прийшло усвідомлення: одна давала йому берег, інша — бурю.
Але берег без бурі — пітьма, буря без берега — шторм, який руйнує. Максим завжди вважав себе людиною раціональною.
Архітектор за фахом, він знав: щоб конструкція була стійкою, їй потрібні опори.
У його житті таких опор було дві, і він щиро не розумів, чому світ наполягає лише на одній.
Олена була юристом. Її світ складався з параграфів, чітких термінів та логічних висновків. Вона ніколи не влаштовувала сцен.
Навіть коли Максим затримувався на об’єктах до півночі, вона просто залишала на плиті теплу вечерю і йшла спати, знаючи, що він прийде. Вона була його «домом».
Тиха, пахуча свіжою випічкою та чистою постіллю, вона знала, як він п’є каву без цукру, але з дрібкою кориці і як заспокоїти його після важкого дня.
Вони прожили разом вісім років. Їхній побут був відшліфований, як морська галька. А була Карина. Карина була його «стихією». Дівчина прийшла замовити дизайн для своєї невеликої галереї. Вона запізнилася на годину, прийшла з розкуйовдженим волоссям і запахом фарби, який миттєво перебив стерильний аромат парфумів у його офісі. — Мені не потрібні ваші скляні коробки, — заявила вона замість привітання. — Я хочу простір, який дихає. Де стіни не тиснуть. Вона з’явилася в його житті півтора року тому — яскравий спалах.
Максим, який звик до чітких технічних завдань, спочатку розгубився, а потім… захопився. Вперше за довгі роки він почав не просто креслити, а творити. Карина була хаосом.
Вона могла зателефонувати о другій ночі, щоб обговорити відтінок фарби, або витягнути його з офісу посеред дня, щоб подивитися на «неймовірні тіні» на старому будинку.
«Хіба це злочин?» — питав він себе, дивлячись у дзеркало у ванній готелю, поки Карина ще спала. —
«Я ж не забираю нічого в Олени. Я просто даю собі те, чого вона не може дати. І навпаки».
Робочий день майнув швидко , а потім знову солодкі обійми Карини.
Того вечора Максим повернувся додому до Олени. Вона готувала запечену качку — запах стояв неймовірний.
— Ти затримався, Максе, — спокійно сказала вона, витираючи руки об фартух.
— Все добре на роботі? — Так, сонечко. Просто новий об’єкт у передмісті, дорога жахлива, — він підійшов і поцілував її у скроню.
Йому не було соромно. Навпаки, він відчув приплив ніжності. Саме тому, що в нього була Карина, він міг бути таким терплячим і люблячим з Оленою. Вона не дратувала його своєю «домашністю», бо він мав де реалізувати свій драйв.
— Ти сьогодні якийсь… піднесений, — Олена уважно подивилася на нього. — повечеряємо разом ? — Давай. Вони сиділи за столом, і
Максим розповідав про проєкт. Він брехав майстерно, вплітаючи реальні деталі в вигадки. Але всередині нього цокав годинник. Опівночі він мав «зателефонувати замовнику», а насправді — написати Карині «на добраніч», бо вона не засинала без його повідомлення.
Проблеми почалися тоді, коли «додатковий елемент» почав вимагати статусу «основного». Карина дедалі частіше ініціювала розмови про майбутнє.
— Я не хочу бути лише твоїм вечірнім гостем, — сказала вона одного разу, відставляючи келих.
— Мені подобається наш ритм, але я хочу знати, куди веде ця лінія у твоєму житті. Максим намагався маневрувати.
Він використовував складні конструкції, обіцяв «розібратися з обставинами» та просив часу. Він став майстром нейтральних відповідей.
Проте вдома Олена теж почала щось відчувати. Вона не влаштовувала сцен, але її мовчання стало важчим. Чоловік навчився жити у двох часових поясах. В одному — він був солідним чоловіком Олени, який обговорював покупку нової пральної машини та плани на відпустку в Карпатах.
В іншому — він був «Максом», вільним художником, який пив дешеві напої на підлозі студії Карини і відчував, що нарешті знайшов свою «справжню» половинку.
Брехня стала його другою натурою. Вона була як ізоляційний шар — тонка, але надійна. Одного разу він забув у кишені піджака чек з магазину де купив для Карини авторську прикрасу.
Олена знайшла його. Вона просто поклала його на стіл перед вечерею. — Це не для мене, — спокійно констатувала вона. — Це подарунок колезі на ювілей, — швидко зорієнтувався Максим. — Зрозуміло. Дуже вишуканий вибір для колеги.
Цей короткий діалог став першою видимою тріщиною. Максим зрозумів, що його «ідеальний замок» починає тріщати по швах під навантаженням власної неправди. Той день почався з дрібного дощу. Максим мав везти Олену до лікаря на плановий огляд, але Карина влаштувала істерику телефоном: «Якщо ти не приїдеш зараз і не подивишся на цей колір стін, я все пофарбую в чорний і закрию проєкт!».
Він викрутився. Сказав Олені, що машина зламалася, і він викличе їй таксі, а сам побіжить на «екстрену нараду». Він стояв з Кариною біля входу в будівельний центр, обговорюючи ті самі стіни. Карина була в яскраво-червоному плащі, вона голосно сміялася і тримала його за руку, переплітаючи пальці з його пальцями.
І тут він побачив Олену. Вона виходила з аптеки навпроти. Вона не мала там бути. Вона мала бути вже вдома. Вона зупинилася. Відстань була метрів десять — занадто близько, щоб зробити вигляд, що це не вони. Максим відчув, як асфальт під ногами став рідким. Олена не почала кричати. Вона просто повільно підійшла. Її погляд ковзнув по їхніх зчеплених руках, потім по обличчю Карини, і нарешті зупинився на Максимові.
— Значить, ось як виглядає твоя «екстрена нарада», — тихо сказала вона. В її голосі не було гніву. Тільки нескінченна, крижана втома. Карина не розгубилася. Навпаки, вона випросталася, міцніше стиснувши руку Максима. — Добрий день. Я Карина. А ви, мабуть, та сама дружина, яка «не повинна була дізнатися»?
— Карино, замовкни! — вигукнув Максим, але було пізно. Олена подивилася на дівчину з таким щирим жалем, що та на мить замовкла. — Ви знаєте, — звернулася Олена до Карини, — він завжди так робить. Коли в нього щось не виходить на кресленні, він просто бере новий аркуш. Він не вміє виправляти помилки.
Він вміє тільки починати спочатку. Бажаю вам успіху, бо скоро він почне шукати «непередбачуваність» уже десь інде. Вона розвернулася і пішла. Максим хотів побігти за нею, але рука Карини тримала його, як кайдани. — Пусти! — крикнув він. — Нікуди ти не підеш, — Карина дивилася на нього з викликом.
— Все одно це мало статися. Тепер ти мій. Офіційно. І до речі… — вона зробила паузу, яка здалася йому вічністю. — Тобі доведеться знайти квартиру побільше. У нас буде дитина. Минуло два тижні.
Максим переїхав до Карини. Олена подала на розлучення через адвокатів, відмовившись від будь-яких особистих зустрічей. Квартира, яку вони разом облаштовували вісім років, була виставлена на продаж. Життя з Кариною в реальності виявилося далеким від богемних мрій.
— Ти знову замовив піцу? Я ж сказала, мені треба свіжі овочі, у мене токсикоз! — кричала вона з кухні. — Карино, я працюю по дванадцять годин, щоб оплатити твої борги по галереї! У мене немає часу ходити по ринках!
— Ти став такий самий нудний, як твоя Олена! — вона штовхнула тарілку, і та розбилася об підлогу. — Ти думав, що я буду твоєю вічною музою? Я жива жінка!
І я ношу дитину від чоловіка, який навіть не може знайти сили посміхнутися мені зранку!
Максим сів на підлогу серед уламків. Він згадав тихий голос Олени: «Він не вміє виправляти помилки». Одного вечора, коли Карина пішла на чергову виставку, Максим випадково натрапив на її медичну карту, що лежала на столі. Він не хотів бути шпигуном, але дата останнього візиту до лікаря впала йому в очі. Він почав читати «вагітність не підтверджена».
Унього потемніло в очах. Він дочекався її повернення. — Це що? — він кинув картку на стіл. Карина навіть не знітилася. Вона зняла плащ і повільно підійшла до нього. — Це був єдиний спосіб витягти тебе з того болота, Максе. Ти ж сам не міг піти.
Я врятувала тебе від сірості. Ти мав бути вдячний. — Ти збрехала про дитину, щоб я зруйнував своє життя? — Я збрехала, щоб ми мали спільне життя! Хіба це не одне й те саме? Ми ж кохаємо одне одного! — Ні, — Максим підвівся. — Ти кохаєш свої ідеї. А я… я взагалі не знаю, кого я кохаю. Бо тієї людини, якою я був з Оленою, більше немає.
А того, ким я став з тобою, я ненавиджу. Він зібрав валізу за десять хвилин. Карина кричала, кидала в нього всім, що трапилось під руку , обіцяла знищити його репутацію. Він не чув. Він просто йшов до виходу. Він стояв на вулиці. Ніч була холодною і тихою. Він дістав телефон і набрав номер Олени. «Цей номер більше не обслуговується», — відповів механічний голос.
Він поїхав до їхнього колишнього будинку. У вікнах горіло світло, але там уже жили інші люди. Він бачив силует чоловіка, який вішав штори, і жінку, яка щось йому підказувала. Це було чуже щастя, збудоване на руїнах його власного. Максим поїхав у свій офіс. Він ліг на диван у кабінеті, дивлячись у стелю. У нього було дві жінки.
Він залишився один. Архітектор, який спробував збудувати дім на двох фундаментах одночасно, і в результаті залишився просто неба. Він заплющив. очі. І тоді йому прийшло усвідомлення: одна давала йому берег, інша — бурю.
Але берег без бурі — пітьма, буря без берега — шторм, який руйнує. В тиші кабінету йому почулося шипіння кавоварки і тихий голос Олени: «Хіба ідеальність — це погано?». Тепер він знав відповідь. Ідеальність — це коли тобі є куди повернутися.
А йому повертатися було нікуди. На чиєму боці ваше співчуття?
Чи вважаєте ви Максима заручником власної слабкості, чи він — холоднокровний егоїст, який отримав по заслугах?
Автор: Люда
