Осінь у селі завжди пахла димом від печей і мокрим листям. Сонце вже ледь-ледь пробивалося крізь хмари, а вечори ставали холодними й довгими.
Саме в таку пору Таня, тридцятисемирічна донька Валентини Павлівни, зателефонувала матері.
— Мамо, привіт! Ми з дітьми хочемо на вихідні приїхати. У місті вже задихаємось, хочеться свіжого повітря, яблук з-під дерева нарвати, може, на річку сходити. Ти як?
Валентина Павлівна стояла біля вікна старої хати, тримаючи телефон біля вуха. За вікном гойдалася гілка старої груші, а на столі вже лежали три акуратно складені дитячі светри — рожеві, блакитні й зелений із маленьким ведмедиком.
Вона зітхнула. Тихо, майже нечутно.
— Танюсю… я б рада, ти ж знаєш. Але ці вихідні не дуже зручні. У мене… ремонт. Пічку перекладають, димить усе, пилюка, брудно. І води гарячої немає. Не хочу, щоб діти в такому бардаку сиділи.
— Та ну, мамо, що ти! Ми не боязкі, потерпимо. Діти так про бабусю скучили! Артемка постійно питає: «А коли поїдемо до баби Валі?»
— Таню, я розумію, але справді… наступними вихідними — будь ласка. А ці — не вийде. І поїздка довга, діти втомляться.
Таня мовчала в трубці секунду, потім тихо сказала:
— Добре, мамо. Як скажеш. Тільки не хворій там сама, гаразд? Я подзвоню в неділю ввечері, перевірю.
— Не хворітиму. Обіцяю. Цілую вас усіх.
Вона поклала слухавку й довго стояла, дивлячись у вікно. Потім підійшла до шафи, дістала ще один светрик — маленький, бордовий, з оленятами. Поклала до інших.
У п’ятницю ввечері, коли вже сутеніло, на подвір’я старого будинку тихо в’їхала сіра «Тойота» Тані. Діти вискочили першими: дев’ятирічний Артемко з рюкзаком, у якому щось дзвенить, семилітня Соня з лялькою в руках і трирічний Міша, якого Таня несла на руках, бо він уже засинав.
Таня вийшла з машини, потягнулася. Вона не подзвонила. Навмисне. Щось у маминому голосі тоді, у середу, було не так.
Занадто швидко вона відмовила. Занадто впевнено. І Таня вирішила: «Приїду й побачу».
Вона підійшла до хати, постукала. Тиша. Постукала ще раз — сильніше.
Двері відчинила не мати.
На порозі стояла молода жінка років тридцяти двох, у теплому светрі й джинсах, з довгим світлим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. У руках вона тримала трирічну дівчинку з двома косичками, яка сонно терла очі.
— Добрий вечір, — сказала жінка з легкою усмішкою. — Ви до Валентини Павлівни?
Таня відчула, як усередині щось важко перевернулося.
— Так… я її донька. Таня. А ви… хто?
Жінка поставила дівчинку на підлогу, та відразу побігла в куток до іграшок. З хати почулися голоси ще двох дітей — мабуть, старших.
— Я — Оксана. Зовиця вашої мами. Тобто… дружина її молодшого сина. Ми з дітьми приїхали на вихідні.
Таня повільно повернула голову до машини, де Артемко вже тягнув з багажника сумку.
— Мама не казала, що в неї є ще один син…
Оксана зніяковіла.
— Вона… не казала? Ой… пробачте. Мабуть, я не мала… Я думала, ви знаєте.
Таня відчула, як у горлі стає сухо.
— Де мама?
— У хаті, на кухні. Зараз покличу.
Вона повернулася й гукнула:
— Валентино Павлівно! До вас!
Мати вийшла з кухні, тримаючи в руках рушник. Побачила Таню — і завмерла. Обличчя стало білим, як крейда.
— Таню… ти ж казала, що не приїдеш…
— А ти казала, що ремонт, — тихо відповіла Таня. — І що води немає. І що не зручно.
Валентина Павлівна опустила очі.
— Заходьте, — сказала вона глухо. — Заходьте всі.
Діти Тані вбігли до хати, радісно вигукуючи «Бабусю!». Але радість швидко згасла, коли вони побачили незнайомих дітей. Артемко зупинився, Соня сховалася за маму, а Міша заплакав.
Оксана швидко зібрала своїх дітей — двох хлопчиків і дівчинку — і повела їх до іншої кімнати.
— Ходімо, малята, бабуся зараз чай заварить.
Коли двері за ними зачинилися, у хаті стало тихо. Тільки чути було, як потріскує вогонь у печі.
Таня стояла посеред сіней, все ще в куртці, і дивилася на матір.
— Чому ти збрехала?
Валентина Павлівна сіла на лавку. Руки в неї тремтіли.
— Сідай, Таню. Я розповім. Тільки не кричи на мене, добре? Я й так себе караю щодня.
Таня не сіла. Стояла.
— Я слухаю.
Мати довго мовчала. Потім заговорила — тихо, ніби боялася, що слова розіб’ють щось у ній самій.
— Двадцять два роки тому… коли твій батько ще був живий… у мене був роман. Короткий. Дуже короткий.. Я тоді працювала в райцентрі, в бібліотеці. Він — молодий інженер, приїжджав на кілька місяців будувати міст. Я знала, що він одружений. Знала, що нічого доброго з цього не буде. Але… я закохалася.
Вона зітхнула.
— Коли він поїхав, я зрозуміла, що чекаю на дитину. Твій батько вже тоді хворів, ти була маленька… Я не могла йому сказати. Не могла зруйнувати йому життя. Я поїхала до Львова, до сестри. Там привела в світ хлопчика. Віддала його в пологовий будинок. Написала заяву на відмову. Думала — так буде краще. Для всіх.
Таня відчула, як підлога під ногами хитається.
— Ти… відмовилася від дитини?
— Так. І все життя себе за це ненавиділа.
Вона підняла очі — повні сліз.
— Але я ніколи не забувала. Кожного року 15 березня — день його народження — я ходила до церкви, ставила свічку. Молилася. Просила, щоб він був щасливий. Щоб у нього була мама, яка його любить.
Таня сіла. Ноги більше не тримали.
— І що… він знайшов тебе?
— Ні. Це я його знайшла. Три роки тому. Через інтернет. Знаєш, ці сайти для пошуку родичів… Я написала. Він відповів. Його звати Андрій. Він виріс у хорошій родині, у нього є мама й тато, які його люблять. Але коли він дізнався правду… він не відвернувся.
Він сказав: «Я хочу знати, хто ти». Ми зустрілися. Спочатку — в кафе в Києві. Потім — тут. Він приїжджав з дружиною, з дітьми. Вони хороші. Оксана — золота дівчина. Діти — чудові. Але я просила його не говорити тобі. Я боялася, що ти мене зненавидиш.
Таня мовчала довго. Потім спитала:
— Чому ти думала, що я зненавиджу?
— Бо я тебе зрадила. Я мала одну доньку — тебе. І я її любила. Але я зробила так, що в тебе міг бути брат. А я його віддала.
Я боялася, що ти скажеш: «Ти мене не любила достатньо, щоб бути чесною».
Таня підвелася. Підійшла до матері. Обійняла її — міцно, як не обіймала вже давно.
— Мамо… ти ж не знаєш, що я відчувала все життя. Я завжди думала: чому ти мене так бережеш? Чому ти ніколи не відпускаєш? Тепер я розумію. Ти боялася втратити ще одну дитину.
Валентина Павлівна заплакала — тихо, без голосу.
— Я боялася. Кожного дня.
Таня відпустила її, витерла сльози рукавом.
— А тепер слухай мене. Я не зненавиджу тебе. Ніколи. І я хочу познайомитися з братом. І з його дітьми. І з Оксанкою. Вони ж — моя родина теж.
Вона посміхнулася — крізь сльози.
— І наступного разу, коли я захочу приїхати на вихідні, ти більше не смій казати, що «пічку перекладають». Зрозуміла?
Мати засміялася — вперше за весь вечір.
— Зрозуміла. Обіцяю.
З сусідньої кімнати почувся дитячий сміх — хтось із дітей Тані вже знайшов спільну мову з дітьми Андрія. Потім вибіг Артемко:
— Мамо! Там є старший хлопчик, Даня, він має конструктор! І він сказав, що завтра підемо на ставок, ловити жаб!
Таня подивилася на матір.
— Ну що, бабо Валю? Готова до повного будинку онуків?
Валентина Павлівна встала. Підійшла до печі, поставила великий чайник.
— Готова. І навіть дуже.
Вона повернулася до Тані.
— Дякую, що приїхала. Без дзвінка.
Таня обійняла її ще раз.
— Я завжди буду приїжджати. Навіть коли ти казатимеш, що «не зручно».
За вікном уже зовсім стемніло. Але в хаті було тепло — від печі, від дітей, від слів, які нарешті були сказані.
І вперше за багато років Валентина Павлівна відчула, що її серце трохи розмерзлося.
Віра Лісова
