— Добрий вечір, це кур’єр, який пів години тому привозив вам піцу. Ви мені занадто великі чайові залишили! — Та ну, п’ятдесят гривень — це ж цілком звичайна сума за швидку доставку. — Та ні, ці “чайові” зараз голосно нявкають у мене в сумці й вимагають випустити їх на волю!
У кожної людини є своя віддушина після насиченого робочого тижня. Для мене такою віддушиною став мій кіт — трирічний чорний пухнастик на ім’я Марсик. Історія його появи в моєму житті була досить простою: я взяла його зовсім маленьким кошеням у знайомих, і з того часу ми стали нерозлучними друзями. Марсик вирізнявся надзвичайно допитливим та допитливим характером. Якщо в квартирі з’являлася нова коробка, пакет, сумка чи відкривалася якась шафа — чорний ніс опинявся там першим. Його цікавило абсолютно все, що потрапляло до передпокою.
Того п’ятничного вечора я повернулася додому трохи пізніше зазвичай. Тиждень виявився насиченим, робочих завдань зібралося чимало, тож сил готувати складну вечерю просто не залишалося. Зайшовши до затишної вітальні, я зняла куртку й з радістю зустріла Марсика, який звичним тихим муркотінням потерся об мої ноги.
— Привіт, мій хороший, — посміхнулася я, гладячи його за вушком. — Ну що, влаштуємо собі вечір відпочинку?
Кіт підняв хвоста трубою й поважно попрямував за мною на кухню. Мені дуже хотілося чогось смачного й гарячого, тому я дістала телефон, відкрила додаток улюбленої піцерії та зробила замовлення. Велика ароматна піца з сиром та соковитими томатами мала прибути приблизно за сорок хвилин.
Поки замовлення готувалося, я ввімкнула спокійну музику, перевдяглася в домашній костюм та підготувала тарілки. Марсик увесь цей час уважно спостерігав за моїми пересуваннями зі свого улюбленого місця на підвіконні. Коли пролунав дзвінок у двері, я взяла банківську картку й пішла відчиняти.
На порозі стояв привітний молодий кур’єр у яскравій фірмовій куртці. У руках він тримав велику квадратну коробку із гарячою піцою, а на плечі в нього висіла містка термосумка.
— Добрий вечір! Ваше замовлення, — посміхнувся хлопець, передаючи мені коробку.
— Дякую велике! — відповіла я, беручи гарячу коробку. — Зачекайте секунду, я зараз занесу це на кухню й розрахуюся з вами.
Я розвернулася й швидким кроком попрямувала на кухню, щоб поставити піцу на стіл. У цей час кур’єр поставив свою велику термосумку просто на підлогу в передпокої, відкрив її зверху й дістав мобільний термінал, щоб увімкнути його й ввести необхідну суму для оплати карткою.
Поки я ставила коробку на столик і шукала серветки, у передпокої відбувалася прихована від моїх очей дрібна пригода. Мій чорний допитливий пухнастик, побачивши відкриту, теплу й велику сумочку, яка до того ж пахла смачною їжею, вирішив миттєво дослідити новий об’єкт.
Поки кур’єр дивився в екран термінала, налаштовуючи зв’язок і вписуючи цифри, Марсик абсолютно безшумно, наче справжній чорний шпигун, вислизнув із коридору й одним м’яким стрибком занурився на саме дно глибокої термосумки. Всередині було тепло, затишно й пахло чимось приємним. Хлопець, не помітивши нічого підозрілого, адже в сумці залишалося ще одне замовлення для іншої адреси, просто закрив верхню кришку на блискавку, щоб зберегти тепло.
Я повернулася до передпокою буквально за п’ятнадцять секунд.
— Так, термінал готовий, прикладайте картку, — мовив кур’єр, простягаючи мені пристрій.
Я приклала картку, пристрій тихо пікнув, сповіщаючи про успішну оплату.
— Все чудово, дякую вам за оперативність! — посміхнулася я й дістала з кишені купюру. — Ось це вам трохи на чай за швидку доставку.
— О, дякую велике! Гарного вам вечора й смачного! — щиро подякував хлопець, підхопив свою закриту термосумку, одягнув її на плече й вийшов на сходовий майданчик.
Я зачинила двері на замок, клацнула вимикачем і попрямувала на кухню. На столі чекала ароматна вечеря. Я відкрила коробку, відрізала собі перший шматочок і раптом зловила себе на думці, що в квартирі панує надто незвична тиша. Звичайно, коли в домі з’являлася якась їжа або відкривалася коробка, Марсик уже стояв поруч і вимагав своєї порції уваги або хоча б дозволу понюхати краї упаковки.
— Марсику! — гукнула я. — Ти де приховався? Іди їсти, я тобі теж ласощі насипала!
Відповіді не було. Я пройшла до вітальні — під диваном порожньо. Заозирнулася в спальні — на ліжку кота немає. Перевірила підвіконня, занавіски й навіть шафу — пухнастого ніде не було.
— Дивно… Куди ж ти міг подітися? — пробурмотіла я, починаючи оглядати кожний затишний куточок нашої двокімнатної квартири.
Минуло близько п’ятнадцяти хвилин. Я вже обстежила всі можливі й неможливі схованки, починаючи від балкона й закінчуючи кошиком для білизни. Тривога потроху зростала, адже двері на вулицю були зачинені, а вікна в холодну пору ми завжди тримали закритими. Кот просто випарувався в повітрі.
Аж раптом на моєму робочому столі голосно заспівав мобільний телефон. На екрані висвітлився незнайомий номер. Я швидко взяла слухавку, сподіваючись, що це, можливо, якийсь робочий момент, але пролунав знайомий молодий голос.
— Добрий вечір! Це знову кур’єр, який вам піцу привозив сьогодні, — мовив хлопець, і в його голосі відчувалися виразні нотки здивування та легкої ніяковості.
— Добрий вечір, — здивовано відповіла я, зупинившись посеред коридору. — Щось сталося? Забули щось у мене?
— Та ні… Ви розумієте, ви мені чайові занадто великі залишили.
Я посміхнулася, згадавши купюру, яку віддала йому біля дверей:
— Та ну, п’ятдесят гривень — це ж не така вже й велика сума. Ви швидко приїхали, їжа гаряча, тож усе в порядку, залишайте собі!
— Та ні, ви не зрозуміли… — кур’єр зробив паузу, і на задньому плані в слухавці пролунало дуже знайоме, голосне й обурене «Няв!». — Ці чайові зараз голосно нявкають у мене в сумці й вимагають випустити їх на волю!
Я на секунду заніміла від подиву, а потім відчула, як хвиля щирого сміху підступає до горла.
— У вас мій кіт?! — вигукнула я, не вірячи власним вухам.
— Так, у мене ваш кіт! — зітхнув хлопець. — Я під’їхав до наступного клієнта, відкриваю термосумку, щоб дістати наступну піцу, а звідти на мене дивляться два великих жовтих ока! Він, мабуть, застрибнув у сумку, поки я термінал налаштовував, а я його й не помітив, бо в сумці ще пакунки лежали. Закрив і поїхав далі. А цей чорний шпигун почім знати, що його кудись везуть, розкричався тільки тоді, коли машина на світлофорі зупинилася!
— Ой, боже мій! — сміючись, мовила я. — Ви вибачте його, він у мене надто допитливий, всюди свій ніс устромити мусить! Ви зараз де?
— Та я вже розвертаюся, за п’ять хвилин буду під вашим під’їздом, виходьте зустрічати мандрівника!
Я швидко вдягнула куртку й вийшла на ганок під’їзду. За кілька хвилин до будинку під’їхало брендоване авто доставки. З пасажирського сидіння вийшов кур’єр, тримаючи в руках свою велику сумку. Звідти все ще лунало періодичне, але вже менш упевнене «няв».
Хлопець обережно розстебнув блискавку й дістав із теплих надр сумки мого чорного бешкетника. Марсик мав трохи спантеличений вигляд, але, побачивши мене, одразу притиснувся до моєї куртки й голосно замоторчав.
— Тримайте вашого мандрівника, — посміхнувся кур’єр. — Добре, що він далеко не уїхав, а то довелося б його в нашій службі доставки оформлювати!
— Дякую вам величезне за пильність і за те, що так швидко повернули! — щиро мовила я, беручи кота на руки. — Вибачте ще раз за такий несподіваний пасажирський рейс.
— Та нічого, це, мабуть, найкумедніший випадок за всю мою роботу! Гарного вам вечора й смачної піци!
Повернувшись до затишної квартири, я опустила Марсика на підлогу. Кіт першим ділом обійшов увесь передпокій, перевірив свої миски й тільки після цього поважно попрямував до кухні, де все ще чекала напіввершкова піца. Він сів біля мого стільця й подивувався на мене своїми великими очима, ніби нічого й не сталося.
— Ну що, мандрівник, наїзджувався? — посміхнулася я, чухаючи його за вушком. — Відтепер жоден кур’єр більше не ступить на наш поріг без мого пильного нагляду за тобою!
Цей випадок став нашою улюбленою сімейною історією, яку ми з друзями досі згадуємо з посмішкою. А Марсик, хоч і залишився таким же допитливим пухнастиком, більше не робить спроб поїхати в мандрівку в чужих термосумках.
Наступного вечора до мене завітали мої найкращі подруги — Оксана та Катря. Ми збиралися вже традиційно за великим кухонним столом, пліткували про роботу, ділилися новинами та чаювали зі свіжим яблучним пирогом. Марсик, який після вчорашніх пригод почувався справжньою зіркою, поважно крутився біля наших ніг, чекаючи на свою порцію уваги та погладжувань.
— Дівчата, ви просто не уявляєте, що в мене вчора відбулося! — мовила я, насипаючи в чашки запашний чай із м’ятою. — Я ж кур’єру ледь свиню.. .тобто кота не підклала!
Оксана аж чашку опустила від несподіванки, а Катря здивовано підняла брови:
— У сенсі?! Наталко, ти про що взагалі? Якого кота, кому підклала?
— Та от цього самого! — я вказала рукою на чорного бешкетника, який якраз умостився на вільному стільці. — Замовила вечерю, приїхав хлопець із термосумкою. Поки він термінал налаштовував, а я на хвильку на кухню відійшла, цей чорний шпигун тихо заліз прямо на дно його сумки! Хлопець сумку закрив і поїхав далі на наступну адресу.
Подруги на мить заніміли, а потім вибухнули щирим, гучним сміхом.
— Та ти що?! — сміючись, вигукнула Оксана. — І як же хлопець це виявив?!
— Уявляєте його обличчя? — продовжила я. — Телефонує мені за п’ятнадцять хвилин і каже: «Ви мені надто великі чайові залишили, вони у мене в сумці голосно нявкають!». Добре, що хлопець виявився з почуттям гумору, одразу повернувся й віддав мені цього мандрівника.
— Оце так пригода! — похитала головою Катря, чухаючи Марсика за вухом. — Тобі, Наталко, щастить на кумедні історії. Але, повертаючи тему до вусатих бешкетників, вони всі час від часу щось подібне витворяють. Мій смугастий Васько торік теж відзначився!
— Розповідай вже, не томи! — підхопила Оксана, вмощуючись зручніше.
— Та що розповідати… Робили ми вдома ремонт, — заговорила Катря. — Приїхав майстер, усякі інструменти розклав, валики, великі валізи з перфораторами. Васько весь день ходив довкола тих чемоданів, як лис довкола курника. А коли майстер зібрався йти й закрив свою найбільшу валізу на засувки, ми й не помітили, що кіт уже вмостився між дрилем та набором викруток!
— Ого! І як швидко ви це помітили? — здивовано запитала я.
— Та дякувати богові, майстер не встиг далеко від’їхати! Вийшов до машини, ставить валізу у багажник, а звідти починається ритмічний стукіт і тихе «мрау». Він перелякався, відкриває — а там Васько лежить на проводах із таким виглядом, ніби це його особиста кобура! Добре, що все закінчилося затишним поверненням додому.
— Оце так коти-мандрівники! — засміялася Оксана. — А от у моєї свекрухи кіт Мурчик — це взагалі окрема тема. Він не по сумках майстрів, він по шафах спеціалізується. Одно разу до неї прийшла газова служба з перевіркою. Майстер відкрив лічильник у коридорі, щось там записував. Мурчик миттєво прослизнув у шафку за лічильником і причаївся. Чоловік дверцята зачинив, печатку поставив і пішов.
— І що, так і сидів там? — розпитувала я.
— Три години шукали! — розводила руками Оксана. — Усі сусіди кликали, по подвір’ю ходили. А потім свекруха чує — з-за газової труби хтось вимогливо шкрябається! Довелося знову майстра викликати, щоб той дверцята відкривав і діставав «заручника».
Ми довго сиділи того вечора, згадуючи кумедні звички наших улюбленців, їхню неймовірну допитливість та вміння опинятися в найнесподіваніших місцях.
Марсик тим часом мирно заснув у мене на колінах, згорнувшись м’яким чорним бубликом. Дивлячись на нього, я розуміла, що всі ці дрібні пригоди та кумедні моменти роблять наше життя набагато теплішим, веселішим та затишнішим.
