— Дочка твоя за кордон поїхала, там і залишиться. Нехай своє житло моїй сестрі відпише! — заявив чоловік.
— Уявляєш, Оленко, сестру знову з дому виставили! — Слава нервово ходив по кухні, розмахуючи руками. — Цей Данило прямо з порога заявив, що набридла вона йому. Пакети зібрав і на вулицю виставив!
Олена повільно помішувала чай у кухлі. Погляд ковзав по знайомих предметах на столі. Цукорниця, яку купили три роки тому. Серветки з квітковим малюнком.
— Що тепер робитиме? — тихо спитала вона.
— Отож бо! — В’ячеслав різко обернувся до дружини. — Знову до друзів проситися доведеться. То в одної переночує, то в другої. Це не життя!
Олена кивнула. У голові крутилися власні думки. Які ж різні бувають люди. Їй сорок сім, за плечима ціле життя. Донька Ліза вже доросла, двадцять два роки виповнилося нещодавно. Скоро заміж вийде за свого Антона і в Канаду поїде. У самої Олени двокімнатна квартира є, зароблена власною працею. Лізі на вісімнадцятиріччя квартиру подарувала, щоб дівчина самостійною була.
— Розумієш, Оленочко, їй же всього двадцять п’ять! — продовжував Слава, сідаючи навпроти дружини. — Мама з татом її пізно у світ привели, вона ще зовсім зелена. Роботу знайти не може, досвіду ніякого немає.
— Може, курси якісь закінчити? — запропонувала жінка, відпиваючи ковток чаю.
— Та які курси! На що вчитися-то? — В’ячеслав махнув рукою. — Гроші потрібні, а їх немає. От і доводиться від хлопця до хлопця перебиратися. Один квартиру надасть, Світлана в нього живе. Набридне — шукає наступного.
Олена мовчки кивала головою. У вухах звучав монотонний голос чоловіка, а думки були свої. Невже в двадцять п’ять років не можна себе саму забезпечити? Ліза в цьому віці вже заміж виходить, працює, плани будує. А тут…
— Уявляєш, як їй важко? — Слава встав і знову почав ходити по кухні. — Постійно на чужих людей розраховувати. То одна подруга прихистить, то друга. А потім починають натяки робити, що час з’їжджати.
Сонце пробивалося крізь фіранки. На підвіконні стояв горщик з геранню, яку жінка доглядала вже третій рік. Червоні квіточки радували око щоранку.
— Слухай, може, годі їй уже по чоловіках бігати? — несподівано для себе сказала жінка. — Час самій життя влаштовувати.
— Легко казати! — В’ячеслав зупинився і подивився на дружину. — Ти ж розумієш, без житла складно. А знімати дорого, зарплата маленька.
Олена поставила кухоль на стіл. Кераміка тихо брязнула об блюдце. За вікном проїхала машина, десь гавкнув собака. Звичайні звуки буденного дня.
Минуло кілька тижнів. Слава періодично повідомляв новини про сестру — то вона в однієї знайомої зупинилася, то в другої. Олена слухала краєм вуха, зайнята власними справами. Увечері задзвонив телефон. На екрані висвітилося фото Лізи — світловолоса дівчина з пустотливими очима.
— Мамо, у мене новини! — голос доньки звучав схвильовано. — Візу схвалили! Уявляєш? За три тижні буду на іншому материку жити!
Олена присіла на диван. Серце забилося швидше.
— Серйозно? Вже точно?
— Абсолютно! — радісно підтвердила Ліза. — Антон учора документи отримав, сьогодні мені прийшло повідомлення. Роботу я вже знайшла, все ідеально складається!
— Як швидко все вийшло, — тихо промовила жінка.
— Мамо, я така щаслива! Нова країна, нові можливості. Буду сумувати, звісно, але це ж шанс на справжнє життя! — голос Лізи дзвенів від захвату.
Олена поспішила у вітальню, де на дивані влаштувався Слава з газетою. Очі жінки світилися радістю.
— Слава, уявляєш! — вигукнула вона. — Лізі візу схвалили! За три тижні донька в Канаді буде!
В’ячеслав повільно опустив газету. Погляд чоловіка став якимось напруженим, брови нахмурилися. Олена не помітила зміни в його виразі обличчя, захоплена розповіддю.
— Роботу вони вже знайшли, квартиру знімуть, — продовжувала жінка, присідаючи поруч. — Молодці які! Самі все влаштували, нікого не просили допомогти.
— Зрозуміло, — коротко відгукнувся Слава, знову втупившись у газету.
Наступні тижні промайнули непомітно. Олена металася між роботою та допомогою доньці. То документи треба було оформити, то валізи зібрати. Ліза з Антоном щодня щось планували, обговорювали, готувалися до переїзду.
— Мамо, ось ключі від квартири, — сказала донька за день до від’їзду, простягаючи зв’язку. — Здавай, поки нас немає. Ми повертатися не плануємо, але хай житло буде. А гроші собі бери.
Олена взяла теплі від доньчиних рук ключі. Метал приємно холодив долоню.
— Дякую, сонечко. Буду сумувати без тебе, — тихо промовила жінка.
— І я без тебе буду сумувати, матусю, — обняла донька матір. — Але це правильне рішення. Треба жити своїм життям.
Наступного дня жінка проводжала молодих на вокзал. Ліза плакала, прощаючись із матір’ю. Антон міцно потис руку тещі й пообіцяв піклуватися про дружину. Спочатку їхали автобусом через кордон, потім летіли літаком у нове життя.
Удома ставало дедалі важче. Слава постійно повертався до однієї теми.
— Бачиш, яка донька твоя! — казав чоловік за вечерею. — Полетіла з чоловіком невідомо куди, матір залишила. І не хвилює її нічого!
— Славо, не треба так, — зупинила його Олена. — Я рада за доньку. Ліза щаслива буде, це головне.
— Щаслива! — обурився В’ячеслав. — А ти сама залишаєшся. Гарна донька, нічого не скажеш!
Олена мовчки прибирала зі столу. Чоловікові не поясниш, що материнське щастя — це коли діти будують власне життя.
За місяць після від’їзду Лізи сталося чергове розставання зовиці. Слава прийшов додому похмуріший за хмару.
— Знову Світлану виставили! — заявив він, жбурляючи куртку на стілець. — Цей Максим сказав, що знайшов іншу. Тепер де Світлана житиме?
— Може, нарешті роботу знайде? — обережно запропонувала Олена. — Або кімнату зніме невелику?
— На що знімати-то? — обурився чоловік. — У неї грошей немає! Ти що, не розумієш?
Повітря в кімнаті згустилося. Слава розхажував по кухні, розмахуючи руками.
— Завжди одне й те саме! — продовжував він кричати. — Світлана мається, по кутах ховається, а ти поради даєш!
— Я просто думаю, що час їй самостійності вчитися, — спокійно відповіла жінка.
— Самостійності! — В’ячеслав різко обернувся до дружини. — Легко казати, коли в тебе все є! А в неї що? Нічого!
Олена встала з-за столу. Руки тремтіли від стримуваного роздратування.
— Славо, твоїй сестрі двадцять п’ять років! — сказала вона твердо. — У цьому віці люди сім’ї створюють, дітей виховують!
— А де їй взяти гроші на житло? — підвищив голос чоловік. — Де роботу знайти без досвіду?
Олена застигла. Вона здригнулася від тону чоловіка.
— Чому ти так зі мною розмовляєш? Яке я маю відношення до проблем твоєї сестри?
— Пряме! Дочка твоя за кордон поїхала, там і залишиться! — крикнув Слава в запалі сварки. — Нехай своє житло моїй сестрі відпише!
Олена завмерла. Руки опустилися вздовж тіла, дихання перехопило. Світ навколо ніби зупинився на кілька секунд.
— Що ти зараз сказав? — тихо спитала жінка.
— Те, що думаю! — В’ячеслав не збирався відступати. — Світлані ніде жити, а у твоєї Лізки квартира пустує!
Олена повільно підійшла ближче. Очі жінки потемніли від обурення.
— Поясни мені, чому моя донька повинна віддавати свою квартиру твоїй сестрі? — голос Олени звучав спокійно.
— Бо Світлана в ній потребує! — закричав Слава. — А твоя принцеса в Канаді влаштувалася!
— Ліза до Світлани не має жодного стосунку! — заперечила Олена. — І це я їй подарувала квартиру на повноліття!
— І що з того? — В’ячеслав розмахував руками. — Зараз вона там не живе!
Олена похитала головою. Чоловік перетворювався на чужу людину просто на очах.
— Славо, ти чуєш себе? — спитала жінка. — Ти вимагаєш чужу власність для своєї сестри!
— Чужу? — схопився чоловік. — Ми сім’я! Повинні одне одному допомагати!
— Допомагати — це одне, а віддавати квартиру — зовсім інше! — Олена підвищила голос. — Твоя сестра може працювати, знімати житло!
— На які гроші знімати? — Слава підійшов упритул до дружини. — У неї копійки зарплата!
— Тоді нехай шукає роботу кращу! — не відступала Олена. — Або вчиться, підвищує кваліфікацію!
— Легко казати! — процідив В’ячеслав крізь зуби. — А Лізка прилаштована, чоловік багатий знайшовся!
Ці слова переповнили чашу терпіння. Олена випрямилася на весь зріст.
— Прилаштована? — перепитала жінка крижаним тоном. — Моя донька вийшла заміж за коханням!
— За коханням до шикарної зарплати чоловіка! — злобно всміхнувся Слава.
Олена відступила на крок. У серці щось обірвалося. Чоловік дивився на дружину з якоюсь неповагою, а жінка була й не рада, що погодилася на другий шлюб п’ять років тому.
— Зрозуміло, — тихо промовила жінка. — Тепер усе стало ясно.
— Що тобі ясно? — В’ячеслав нахмурився.
— Те, що ти мене не любиш, — спокійно сказала Олена. — Тобі потрібна тільки доньчина квартира.
— Не вигадуй! — спробував заперечити чоловік.
— Ні, все правильно, — жінка похитала головою. — Ти ж одружився на мені заради вигоди. А тепер хочеш заволодіти і Лізиним житлом.
Слава мовчав. Обличчя чоловіка говорило саме за себе.
— Я подаю на розлучення, — твердо заявила Олена.
— Як хочеш! — огризнувся В’ячеслав. — Тільки квартиру доньки все одно Світлані віддаси!
— Ніколи! — відрізала жінка. — Забирайся з мого дому!
Наступні два дні Слава неохоче збирав речі. Чоловік то й діло кидав дружині колкості.
— Пошкодуєш ще, — бурчав він, складаючи сорочки. — Сама залишишся, нікому не потрібна.
— Краще сама, ніж з тобою, — спокійно відповідала Олена.
— Думаєш, донька до тебе приїде? — отруйно спитав В’ячеслав. — Забуде про матір за місяць!
Олена не відповідала. Жінка допомагала чоловікові пакувати валізи, підганяючи його вихід.
Нарешті Слава грюкнув дверима. Олена залишилася сама в тиші квартири. За вікном шуміли дерева, десь грали діти. Задзвонив телефон. На екрані з’явилося фото Лізи.
— Мамо, як справи? — радісно спитала донька. — У нас все чудово! Робота подобається, Антон задоволений!
— Все добре, сонечко, — усміхнулася Олена.
— Мамо, а ти не хочеш до нас у гості приїхати? — запропонувала Ліза. — Подивишся, як ми влаштувалися!
— Обов’язково приїду, — пообіцяла жінка.
Олена поклала слухавку й пройшла на кухню. Поставила чайник, дістала улюблений кухоль із трояндами. У квартирі стояла приємна тиша. Ніхто не бурчав, не вимагав, не дорікав. Жінка сіла біля вікна з чашкою гарячого чаю. Сонце освітлювало знайомий двір, де росли старі берези. І без чоловіка її життя було наповнене щастям.
