— Доки твоя родина не з’їде, за їжу та комуналку платиш ти, — заявила дружина. Проте чоловік не відразу зрозумів, чому Валерія поставила йому таку умову.
Валерія стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири й дивилася на вечірнє місто. Вогні ліхтарів відбивалися у шибці, створюючи затишну атмосферу. Цю квартиру Валерія купила сама, три роки тому, коли отримала підвищення у банку. Простора вітальня, дві спальні, кухня з великим вікном — усе було обставлене за її смаком. Світлі стіни, мінімум меблів, багато повітря й світла. Тут було тихо. Тут був лад. Тут Валерія почувалася вдома.
Замок клацнув, і в передпокій зайшов Максим з пакетами продуктів.
— Лєро, я купив усе, що ти просила! — чоловік пройшов на кухню й поставив пакети на стіл. — Ще взяв твій улюблений сир.
Валерія усміхнулася й підійшла допомогти розібрати покупки. Максим переїхав до дружини місяць тому, одразу після весілля. У самого чоловіка була тільки кімната у комуналці на околиці, і рішення жити у трикімнатній квартирі Валерії далося обом легко й природно.
— Дякую, Максиме, — Валерія дістала сир і поклала в холодильник. — Як справи на роботі?
— Та нормально, — Максим знизав плечима. — Знову Петрович з начальством посварився, але це звична річ.
Вони готували вечерю разом, Максим різав овочі для салату, Валерія смажила курку. За вікном опускалися сутінки, на кухні пахло часником і розмарином. Це був гарний час — спокійний, розмірений, домашній. Але спокій тривав недовго.
У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. Валерія розплющила очі й подивилася на годинник — половина дев’ятої. Максим встав і пішов відчиняти.
— Мамо! Владо! — голос чоловіка прозвучав радісно. — Заходьте, чого у дверях стоїте!
Валерія швидко натягла халат й вийшла в коридор. На порозі стояли мати Максима, Юлія Петрівна, та його молодша сестра Влада. Обидві з сумками, обидві у піднесеному настрої.
— Здоровенькі були, Валеріє! — Юлія Петрівна ступила вперед і розцілувала невістку. — Ми тут повз проїжджали, вирішили зазирнути. Давно вас не бачили!
— Вітаю, — Валерія стримано усміхнулася. — Проходьте.
Влада прошмигнула повз, зняла куртку й повісила на вішалку.
— У тебе тут красиво, — дівчина оглянула передпокій. — Просторо так.
— Мамо, Владо, сідайте, я чай поставлю! — Максим заметушився, вказуючи на кухню.
Валерія мовчки пройшла до спальні й переодяглася. Коли повернулася, гості вже сиділи за столом, а Максим діставав з шафи печиво й цукерки.
— Лєро, ти кави будеш? — запитав чоловік.
— Так, — коротко відповіла Валерія й сіла навпроти Юлії Петрівни.
— Валеріє, як робота? — свекруха прихльобувала чай з Валеріїної улюбленої чашки. — Максимко казав, у тебе підвищення було.
— Усе добре, дякую, — Валерія кивнула.
— Он яка молодець! — Юлія Петрівна поплескала невістку по руці. — А квартира у тебе яка чудова! Ми з Владою повз ішли, я й кажу — зайдімо, давно не бачилися!
Валерія промовчала. Минуло всього два тижні від останнього візиту.
Розмова перейшла на родичів, знайомих, сусідів. Валерія сиділа й мовчки пила каву, зрідка киваючи. Гості засиділися до обіду. Потім Юлія Петрівна натякнула, що не відмовилася б пообідати. Максим тут же запропонував замовити піцу.
Коли мати з сестрою нарешті пішли, була четверта година дня. Валерія прибралася на кухні, мовчки завантажуючи посудомийку.
— Лєро, ти чого така похмура? — Максим обійняв дружину ззаду. — Мама з Владою хороші, правда ж?
— Так, — Валерія кивнула. — Утомилася трохи.
— Вони ж ненадовго приходили, — Максим поцілував дружину. — У нас у родині так заведено — навідувати одне одного. Хіба це не добре, коли рідні поруч?
Валерія нічого не відповіла. Вона тільки міцніше стиснула губку для посуду.
Наступного вечора приїхав брат Максима, Станіслав. Високий, гучний, зі звичкою поплескувати всіх по плечу.
— Максе, брате! Давно не бачилися! Валеріє, привіт, красуне!
— Вітаю, Станіславе, — Валерія кивнула.
— Стасе, проходь, сідай! — Максим провів брата на кухню. — Вечерятимеш?
— Та я вже поїв, — Станіслав плюхнувся на стілець. — Але від чаю не відмовлюся.
Чаювання плавно перейшло у розмови про роботу, футбол, політику. Станіслав залишився до одинадцятої вечора. Валерія лежала у спальні з книжкою, але читати не вдавалося — з вітальні доносився гучний сміх і голоси.
За кілька днів прийшли дядько Гриша з тіткою Світланою. Літня пара з тортом і пляшкою напою.
— Максиме! — тітка Світлана розцілувала племінника. — Як же ти виріс, подивися на тебе! А це твоя дружина? Валеріє, так? Яка вродлива дівчина!
Валерія ввічливо привіталася й запросила гостей за стіл. Дядько Гриша довго розповідав про свою дачу, тітка Світлана — про здоров’я та сусідів. Пішли вони тільки о десятій вечора, залишивши брудний посуд і крихти по всій кухні.
Валерія мила посуд і думала, що відбувається. Її квартира перетворилася на прохідний двір. Родичі Максима приїжджали без попередження, залишалися на години, їли, пили, шуміли. А потім їхали, лишаючи після себе безлад.
— Максе, — Валерія витерла руки й повернулася до чоловіка. — Нам треба поговорити.
— Про що? — Максим підвів погляд від телефону.
— Про твоїх родичів. Вони приїжджають занадто часто.
— Лєро, ну що ти, — чоловік знизав плечима. — Вони ж у гості заходять.
— Без попередження, — Валерія схрестила руки. — Кожного дня хтось новий.
— Ну й що? У нас у родині так зеведено, — Максим підвівся й підійшов до дружини. — Ми завжди були дружні, навідували одне одного. Хіба це не чудово!
— Чудово для тебе, — Валерія відійшла до вікна. — А я втомлююся від постійних гостей.
— Лєро, потерпи трохи, — Максим обійняв дружину за плечі. — Вони ж не щодня приїжджають.
Валерія хотіла заперечити, що приїжджають саме щодня. Але промовчала. Не хотілося сваритися. Може, це справді мине. Може, родичі заспокояться й стануть приїжджати рідше. Але не заспокоїлися.
За тиждень Юлія Петрівна та Влада з’явилися ввечері з валізами.
— Максие, синочку! — свекруха пройшла до квартири, тягнучи за собою сумку. — Ми до вас на кілька днів, можна?
— Звісно, мамо! — Максим узяв у матері валізу. — А що сталося?
— Сусіди зверху забули кран закрити, — Влада скинула куртку. — Поки розберуться, вирішили до вас з ночівлею.
Валерія стояла в коридорі й мовчки дивилася на гостей. Кілька днів. Добре. Можна потерпіти.
Але кілька днів перетворилися на тиждень. Юлія Петрівна поводилася як господиня — переставляла посуд у шафах, міняла місцями рушники, давала Валерії поради з приготування їжі. Влада займала ванну по півтори години, розклавши по всіх полицях свої косметичні засоби. Вечорами приїжджав Станіслав, умикав телевізор на повну гучність й дивився футбол.
Валерія поверталася з роботи й бачила гори брудного посуду, порожній холодильник і розкидані по дивану речі. Юлія Петрівна лежала у вітальні з журналом, Влада фарбувалася перед дзеркалом у спальні.
— Лєрочко, ти прийшла! — свекруха підвела голову. — Слухай, а в тебе кава закінчилася. Завтра купиш?
— Куплю, — коротко відповіла Валерія й пройшла на кухню.
Холодильник справді був майже порожній. Валерія зранку поклала туди курку, овочі, йогурти. Тепер не лишилося нічого. Тільки порожні упаковки у відрі для сміття.
Валерія відчинила морозилку — порожньо. Дістала телефон і замовила доставлення продуктів. Коли кур’єр привіз замовлення, Юлія Петрівна пройшла на кухню й прийнялася розбирати пакети.
— Ой, Валеріє, а ти морозиво купила? — свекруха дістала коробку. — Владо, йди сюди, морозиво!
Валерія мовчки пішла до спальні й зачинила двері. Сіла на ліжко й подивилася на рахунки за комунальні послуги. За електроенергію цього місяця вийшло на тисячу гривень більше, ніж зазвичай. За воду — на півтори. Газ теж підскочив.
Максим зайшов до спальні й сів поруч.
— Лєро, не сумуй так, — чоловік узяв дружину за руку. — Мама з Владою скоро поїдуть.
— Коли скоро? — Валерія подивилася на чоловіка. — Минув тиждень.
— Ну, ремонт же триває, — Максим знизав плечима. — Треба зачекати.
— Скільки чекати?
— Не знаю, Лєро. Кілька тижнів, мабуть.
Валерія вирвала руку й встала.
— Кілька тижнів? Максиме, вони їдять усе підряд, займають ванну, шумлять, переставляють мої речі!
— Лєро, це моя мати. Вона звикла так. Потерпи трохи, гаразд?
Валерія розвернулася й вийшла зі спальні. Безглуздо. Максим не чує. Для чоловіка важливіше догодити матері, ніж вислухати дружину.
Минув ще тиждень. Юлія Петрівна й Влада не збиралися їхати. Одного вечора свекруха оголосила за вечерею:
— Валеріє, Максиме, ми тут із Владою порадилися. Ремонт у нас затягнувся, схоже, ще місяців на два. Можна ми у вас побудемо?
Валерія завмерла з виделкою в руці. Два місяці. Два місяці жити з ними в одній квартирі.
— Юліє Петрівно й Владо, ви ж розумієте… — почала була Валерія, але Максим перебив:
— Звісно можна, мамо! Правда, Лєро?
Валерія подивилася на чоловіка. Максим усміхався, дивлячись на матір. Юлія Петрівна теж усміхалася, але в очах свекрухи читалося очікування — чи погодиться невістка?
— Гаразд, — витиснула з себе Валерія. — Залишайтеся.
— Ой, Лєро, дякую тобі величезне! — Юлія Петрівна схопилася й обійняла невістку. — Ти така добра дівчина!
Валерія сиділа нерухомо, відчуваючи, як усередині все стискається. Вона здалася. Знову.
Життя перетворилося на суцільне випробування. Валерія прокидалася о шостій ранку й виявляла, що ванна зайнята. Влада могла провести там годину, роблячи макіяж та укладку. Валерія запізнювалася на роботу. Поверталася ввечері й бачила на кухні гору брудного посуду — Юлія Петрівна готувала обід для всієї родини, але мити за собою не вважала за потрібне.
Вечорами приїжджав Станіслав, іноді з друзями. Умикали телевізор, відкривали напої, кричали, коли їхня команда забивала гол. Валерія сиділа у спальні з навушниками, намагаючись зосередитися на роботі.
Холодильник спустошувався з великою швидкістю. Валерія купувала продукти на тиждень — до середини тижня не лишалося нічого. Рахунки за комуналку зростали. Електроенергія, вода, газ — усе підскочило в півтора раза.
Валерія рахувала. Раніше вона витрачала на продукти й комуналку близько двадцяти тисяч гривень на місяць. Тепер виходило під сорок. А Максим не пропонував допомогти. Чоловік працював менеджером з продажів, отримував близько двадцяти тисяч гривень. Третина йшла на його особисті потреби, решту Максим відкладав.
— Максе, — якось увечері Валерія підійшла до чоловіка. — Обговорімо витрати.
— Які витрати? — Максим відірвався від телефону.
— На продукти та комуналку. Твої родичі живуть тут три тижні. Рахунки зросли вдвічі.
— Ну й що? — Максим знизав плечима. — Це ж тимчасово.
— Максе, я плачу за все, — Валерія схрестила руки. — Може, ти допоможеш?
— Лєро, у мене зарплата маленька, — чоловік відмахнувся. — Ти ж більше заробляєш.
— Але це твоя родина їсть мою їжу й користується моєю квартирою!
— Лєро, не будь такою дріб’язковою, — Максим насупився. — Це ж мої рідні. Ти що, не можеш їх прийняти?
Валерія розвернулася й вийшла з кімнати. Руки тремтіли від образи. Вона дріб’язкова, бо не хоче годувати чужих людей за власний кошт.
Валерія лягла в ліжко й довго дивилася в стелю. Як докотився до такого? Її квартира, куплена на свої гроші, обставлена за її смаком, перетворилася на гуртожиток. Родичі Максима поводяться як господарі, а вона почувається гостею у власному домі.
Наступного дня Валерія повернулася з роботи й виявила, що холодильник знову порожній. Юлія Петрівна сиділа у вітальні з журналом, Влада фарбувала нігті на балконі.
— Валеріє, а ти сьогодні до магазину підеш? — спитала свекруха. — А то їсти нічого зовсім.
Валерія мовчки пройшла до спальні. За хвилину зайшов Максим.
— Лєро, слухай, мама каже, холодильник порожній. Може, затаришся продуктами?
Валерія повільно повернулася до чоловіка. Серце калатало так сильно, що в скронях стукало.
— Доки твоя родина не з’їде, за харчі та комуналку платиш ти, — спокійно сказала Валерія.
Максим завмер на місці. Розтулив рота, закрив. Кліпнув кілька разів.
— Ти… ти серйозно?
— Абсолютно, — Валерія дістала з шафи сумку. — Я втомилася годувати твоїх родичів за власний кошт.
— Лєро, але в мене ж зарплата маленька! — Максим ступив уперед. — Я не можу оплачувати все це!
— Треба було думати раніше, — Валерія поклала в сумку телефон і гаманець. — Перед тим як заселити сюди матір і сестру.
— Лєро, ти чого! — чоловік спробував узяти дружину за руку, але Валерія відсторонилася. — Обговорімо спокійно!
— Обговорювати немає чого, — Валерія вдягла куртку. — Або вони з’їжджають, або платиш ти.
— Але вони ж мої рідні!
— А це моя квартира. І мої гроші.
Валерія вийшла зі спальні, пройшла повз ошелешену Юлію Петрівну та Владу. Грюкнула вхідними дверима й спустилася сходами.
Надворі було прохолодно, накрапав дощ. Валерія зупинилася під козирком під’їзду й глибоко вдихнула. Руки тремтіли, але не від холоду. Від полегшення. Вона нарешті сказала це. Нарешті поставила межу.
Валерія дістала телефон і зателефонувала подрузі Оксані.
— Оксано, привіт. Можна я до тебе приїду?
— Звісно! — голос подруги прозвучав стривожено. — Щось сталося?
— Розкажу при зустрічі.
Валерія приїхала до Оксани за пів години. Подруга зустріла з чаєм і пирогом.
— Розповідай, — Оксана сіла навпроти. — Що сталося?
Валерія розповіла все — про родичів, про переповнений дім, про порожній холодильник і рахунки. Про те, як Максим не чує її, як мати почувається господинею, як Влада займає ванну годинами.
— І я сказала йому — доки родина не з’їде, плати сам, — закінчила Валерія. — Більше не можу.
— Правильно зробила, — Оксана кивнула. — Лєро, ти що, збираєшся терпіти це до кінця життя?
— Ні, — Валерія похитала головою. — Я втомилася терпіти.
Валерія лишилася в Оксани на ніч. Максим телефонував разів п’ять, писав повідомлення. Валерія не відповідала.
Наступного дня Валерія пішла на роботу як завжди. Снідала у кафе навпроти офісу, обідала в їдальні на першому поверсі. Увечері знову зайшла до Оксани на вечерю.
— Лєро, а додому коли? — запитала подруга.
— Не знаю, — Валерія знизала плечима. — Поки не хочу.
— А що Максим?
— Пише, дзвонить. Просить повернутися.
— І що ти?
— Нічого, — Валерія відпила напою. — Нехай подумає.
Так минув тиждень. Валерія не ночувала вдома, харчувалася поза квартирою. Сніданки в кафе, обіди на роботі, вечері в Оксани або в ресторані. На вихідних ходила в кіно, музеї, гуляла парками.
Максим продовжував телефонувати. Писав, що мати й Влада не розуміють, чому Валерія не з’являється. Що холодильник порожній. Що треба поговорити.
Валерія відповідала коротко: поговоримо, коли твої родичі з’їдуть.
Юлія Петрівна намагалася додзвонитися сама. Валерія скидала. Потім свекруха написала довге повідомлення — мовляв, як же так, невістка залишила родину, не годує, не піклується. Валерія прочитала й видалила, навіть не відповівши.
Минув другий тиждень. Одного вечора Валерія зайшла до квартири по речі. Удома нікого не було. Холодильник справді порожній, на кухні гора брудного посуду. Валерія пройшла до спальні, зібрала кілька комплектів одягу та косметику.
Коли виходила, на порозі зіткнулася з Юлією Петрівною та Владою. Обидві з пакетами, мабуть, повернулися з магазину.
— Валеріє! — свекруха спробувала усміхнутися. — Нарешті ти вдома! Ми вже зачекалися!
Валерія мовчки кивнула й спробувала пройти повз.
— Валеріє, постривай, — Юлія Петрівна заступила дорогу. — Поговорімо. Ти чому не приходиш? Максимко весь знітився!
— Юліє Петрівно, я прийду, коли ви з’їдете, — рівно сказала Валерія.
— Як з’їдемо?! — свекруха замахала руками. — Ми ж не можемо! Ремонт ще не закінчено!
— Тоді залишайтеся, — Валерія знизала плечима. — Але я тут жити не буду.
— Хіба до родини так можна ставитися?! — Влада виступила вперед.
— Ви родина Максима, — Валерія обійшла дівчину. — А це моя квартира. І я не зобов’язана вас утримувати.
— Та як ти смієш! — Юлія Петрівна почервоніла. — Максим мій син! Він твій чоловік! Ми маємо право тут бути! А ти повинна про нас піклуватися, де твоя гостинність?
— Маєте, — кивнула Валерія. — Але за свій кошт. Я нікому нічого не винна. До побачення, Юліє Петрівно.
Валерія вийшла з квартири під обурені крики свекрухи. Спустилася сходами й вийшла надвір. Дихалося легко. Уперше за місяць по-справжньому легко.
Через три дні Максим написав: мама й Влада поїхали. Повертайся.Валерія прочитала повідомлення й замислилася. Повернутися. У свою квартиру, з якої її фактично вижили. До чоловіка, який жодного разу не став на її захист. Валерія набрала відповідь: добре. Завтра приїду.
Наступного вечора Валерія повернулася додому. Максим зустрів у передпокої, спробував обійняти. Валерія відсторонилася.
— Лєро, нарешті! — чоловік полегшено зітхнув. — Я так сумував!
— Де мати й Влада? — Валерія пройшла на кухню.
— Поїхали до дядька Гриші, — Максим пішов слідом. — Там у них кімната звільнилася. Лєро, забудьмо цю сварку, гаразд?
Валерія поставила сумку на стіл і повернулася до чоловіка.
— Максиме, нам треба серйозно поговорити.
— Про що? — чоловік насторожився.
— Про нас. Про те, що сталося.
— Лєро, ну все ж закінчилося! — Максим розвів руками. — Мама поїхала, ми знову вдвох!
— До наступного разу, — Валерія схрестила руки. — Коли ти знову приведеш сюди родичів.
— Я не буду більше! — Максим ступив уперед. — Чесно! Я зрозумів свою помилку!
— Зрозумів? — Валерія примружилася. — І в чому вона?
— Ну… я не повинен був без твоєї згоди пускати сюди маму й Владу, — Максим завагався. — Треба було спитати.
— Тільки це?
— А що ще? — чоловік насупився.
— Ти жодного разу не став на мій захист, — Валерія повільно промовила кожне слово. — Коли твоя мати переставляла мої речі, ти мовчав. Коли Влада займала ванну годинами, ти мовчав. Коли я попросила допомогти з витратами, ти назвав мене дріб’язковою.
— Лєро, я не хотів сваритися, — Максим опустив голову. — Розумієш, мама така… вона ображається.
— А я ні? — Валерія підвищила голос. — Мені можна було ображатися?
— Ну ти ж розумна, — чоловік спробував узяти дружину за руки. — Ти розумієш…
— Я розумію, що для тебе мати важливіша за дружину, — Валерія висмикнула руки. — Що ти готовий поступитися моїм комфортом заради неї.
— Це не так!
— Саме так, Максе, — Валерія зітхнула. — І я більше не хочу так жити.
— Лєро, я виправлюся! — Максим схопив дружину за плечі. — Дай мені шанс!
— Ні, — Валерія похитала головою. — Шанс був. Цілий місяць. Ти його не використав.
— Лєро, благаю!
— Максиме, збирай речі, — Валерія відійшла до вікна. — Виїжджай з моєї квартири.
Тиша. Валерія чула, як на кухні капає кран, як за вікном проїжджає машина. Максим стояв посеред кімнати, блідий, з широко розплющеними очима.
— Ти… ти серйозно? — нарешті витиснув із себе чоловік.
— Так, — Валерія обернулася. — Абсолютно серйозно.
— Але ми ж одружені!
— Розлучимося, — Валерія знизала плечима. — Спільного майна немає, дітей теж. Швидко оформимо.
— Лєро, я не хочу розлучатися! — Максим ступив до дружини. — Я люблю тебе!
— А я втомилася любити того, хто мене не поважає, — Валерія відійшла до столу. — Максиме, не ускладнюй. Збери речі й іди.
— Але мені нікуди! — Максим сплеснув руками. — Кімната в комуналці здана!
— Поживеш у брата, — Валерія дістала телефон. — Або у дядька Гриші. У тебе велика родина, пам’ятаєш?
Максим стояв і мовчав. Потім розвернувся й пішов до спальні. Валерія чула, як чоловік плескає дверцями шафи, як стукає валіза по підлозі. За пів години Максим вийшов із двома сумками.
— Лєро, востаннє питаю, — голос чоловіка тремтів. — Ти точно хочеш цього?
— Точно, — Валерія не підвела погляду.
Максим постояв ще трохи, потім розвернувся й вийшов. Двері зачинилися. Валерія лишилася сама в тиші своєї квартири.
Валерія підійшла до вікна й розчинила його. Свіже повітря вдерлося до кімнати, розвіюючи застояний запах чужої присутності. Вона глибоко вдихнула й заплющила очі.
Розлучення оформили за два місяці. Максим намагався телефонувати перші тижні, просив усе повернути. Валерія відповідала коротко й чемно: ні. У суді чоловік сидів понуро, весь час дивлячись на Валерію. Юлія Петрівна прийшла підтримати сина, кидала на невістку гнівні погляди. Сестра не зважала.
Коли суддя оголосив рішення, Валерія вийшла з зали й відчула, як із плечей звалився тягар. Усе. Закінчилося.
Увечері того ж дня Валерія повернулася до своєї трикімнатної квартири. Тиша. Лад. Жодних брудних тарілок, жодних чужих речей, жодних гучних гостей. Жінка пройшлася кімнатами, перевіряючи, чи все на місці. Відчинила холодильник — продуктів вистачить на тиждень. Подивилася рахунки за комуналку — повернулися до попередніх цифр.
Вона заварила собі чай, сіла на диван і ввімкнула улюблений фільм. Кіт, якого Валерія завела одразу після від’їзду Максима, застрибнув їй на ноги й замуркотів. Валерія гладила кота й думала про те, як легко втратити себе. Як непомітно власний дім перетворюється на чужий простір. Як поступово звикаєш терпіти те, що терпіти не слід.
Вона дозволила. Дозволила Максиму не поважати її межі. Дозволила родича поводитися як господарям. Дозволила собі мовчати, коли треба було кричати. Але більше не дозволить. Нікому.
Валерія допила чай і встала. Пройшла на кухню, дістала з морозилки морозиво. Таке саме, яке Юлія Петрівна колись з’їла без дозволу. Тепер Валерія могла їсти своє морозиво у своїй квартирі, не боячись, що хтось знову залізе до холодильника.
За місяць Валерія зустріла в супермаркеті Владу. Дівчина йшла з повним візком, побачила колишню невістку й різко розвернулася в інший бік. Валерія всміхнулася й пройшла повз.
Ще за тиждень подзвонив дядько Гриша. Просив передати Максиму якісь документи, що лишилися у Валерії.
— Я їх викинула, — спокійно відповіла Валерія. — Максим знав, що забирає речі. Встиг би взяти все потрібне.
— Але це важливі папери! — обурився дядько Гриша.
— Були важливі, — Валерія знизала плечима, хоча дядько її не бачив. — Тепер їх немає. До побачення.
Валерія поклала слухавку й заблокувала номер. Досить. Родичі Максима більше не частина її життя.
Одного вечора Оксана зайшла в гості з пляшкою напою й тортом.
— Лєро, ну як ти? — подруга всілася на диван. — Не сумуєш?
— Ні, — Валерія налила напій у келихи. — Знаєш, навіть дивно. Думала, буде важко. А мені добре.
— Тому що ти нарешті вдома, — Оксана чокнулася з Валерією. — У своєму справжньому домі.
— Так, — Валерія відпила напою. — Точно.
Вони балакали до одинадцятої ночі, сміялися, згадували старі історії. Коли Оксана пішла, Валерія прибрала посуд, провітрила кімнату й лягла спати. Засинаючи, Валерія думала про те, що життя триває. Без Максима, без його родичів, без постійного напруження. Триває — спокійно, розмірено, своєю чергою. І це було найкраще, що могло з нею статися.
