У сонячній Сицилії, де апельсинові гаї тягнуться до самого горизонту, а повітря наповнене ароматом цитрусів і солоного морського бризу, жив фермер на ім’я Марко.
Йому було за шістдесят, з обличчям, порізаним зморшками від років праці під палючим сонцем. Його ферма “Arancia d’Oro” була маленьким раєм: ряди мандаринових дерев, що цвітуть білими квітами навесні і вгинаються під вагою золотих плодів восени.
Цього року врожай був особливим – мандарини виросли соковитими, солодкими, ніби ввібрали в себе всю магію Середземного моря.
“Марко, дивися, які красені!” – вигукнула його дружина Анна, тримаючи в руках кошик з щойно зірваними плодами. Вона була круглолиця, з теплим усмішкою, що завжди освітлювала їхній скромний будинок.
“Цього року вони наче медові. Може, продамо частину на експорт? Чула, що в холодних країнах, як Україна, мандарини на Новий рік – це як наша панетоне на Різдво.”
Марко засміявся, витираючи піт з чола. “Анна, ти завжди мрієш про далекі землі. Але чому б ні? Мій дідусь розповідав, що наша родина має коріння десь на сході Європи. Може, ці мандарини знайдуть шлях до когось з наших забутих родичів. Уяви: хтось у сніжній Україні кусає мій мандарин і згадує сонце Італії!”
Вони не знали, наскільки пророчі були ці слова. Серед тисяч мандаринів на фермі був один особливий. Марко помітив його випадково: плід з маленькою тріщиною на шкірці, але всередині – ідеальний, з насінням, що блищало, ніби перлини.
“Цей – доленосний,” – пробурмотав він сам собі, кладучи його окремо. “Може, в ньому захована якась таємниця.”
Тим часом в Україні, у маленькому містечку поблизу Львова, жила Галина. Їй було тридцять п’ять, вона працювала вчителькою в школі, де викладала літературу.
Життя її було тихим, але останнім часом – сумним. Чоловік пішов два роки тому, залишивши її з маленькою донькою Софією.
Новий рік наближався, але без святкового настрою. “Мамо, а мандарини будуть?” – запитала Софія, малюючи ялинку на вікні. “Без них Новий рік не той.”
Галина зітхнула, дивлячись у вікно на сніг, що падав густими пластівцями. “Звичайно, сонечко. Поїдемо на ринок, купимо. Хоча цього року все так дорого… Але мандарини – це традиція.
Пам’ятаєш, як бабуся казала: ‘Мандарини приносять щастя з далеких країн’?”
На ринку в Києві, куди Галина поїхала з донькою, панував передсвятковий хаос. Продавці вигукували: “Мандарини з Італії! Свіжі, як сонце! Не марокканські, а справжні сицилійські!” Один з них, дядько Василь, махав рукою до Галини. “Пані, беріть ці! Щойно з вантажівки. Кажуть, з ферми, де ростуть чарівні плоди. Може, ваш доленосний серед них!”
Галина посміхнулася, але скептично. “Доленосний? Ви що, казки розповідаєте? Скільки за кілограм?”
“Сто гривень! Беріть два – і щастя в домі!” – відповів Василь, пакуючи їй мішок. Серед мандаринів був той самий – з маленькою тріщиною.
Він пройшов довгий шлях: з ферми Марко на вантажівку до порту в Палермо, потім кораблем через Середземне море, через Чорне море до Одеси, і нарешті – поїздом до Києва. Кожен крок цієї подорожі ніби насичував його магією.
Повернувшись додому, Галина розклала мандарини на столі. Софія схопила один і почала чистити. “Мамо, дивися, який аромат! Ніби ми в Італії!”
Але коли Галина взяла той особливий мандарин, щось сталося. Розділивши його навпіл, вона помітила всередині маленьку записку, загорнуту в пластик.
“Що це?” – прошепотіла вона, розгортаючи. На папірці італійською: “Cara famiglia lontana, se trovi questo, contattami. Marco Rossi, Sicilia.” І номер телефону.
“Софія, це ж італійською! ‘Дорога далека родина, якщо знайдеш це, зв’яжися зі мною. Марко Россі, Сицилія.'” – переклала Галина, її серце забилося швидше. “Звідки це? Невже мандарин з повідомленням?”
Донька захихотіла. “Мамо, це як у казці! Подзвони йому! Може, він принц чи щось!”
Галина вагалася. “А якщо це жарт? Або помилка? Але… Новий рік – час чудес. Спробуємо.”
Вона набрала номер. Після кількох гудків пролунав голос: “Pronto? Chi è?”
”
Добрий вечір, це Галина з України. Я знайшла вашу записку в мандарині. Ви Марко Россі?” – сказала вона англійською, бо італійської не знала.
Марко здивувався. “Ukraine? Oh, mio Dio! Yes, I am Marco. I put notes in some fruits as a family tradition. My grandfather said we have relatives in Eastern Europe. Perhaps you are one?”
Вони розмовляли годину. Марко розповів про свою ферму, про сонячну Італію, про те, як його дідусь емігрував з України сто років тому, під час революції. “Мій дідусь був з Галичини, звали його Григорій Росенко. Він змінив прізвище на Россі в Італії. Може, ми родичі?”
Галина була вражена. “Моя прабабуся розповідала про брата, який поїхав до Італії і зник. Його звали Григорій! Це не може бути збігом!”
“Тоді ці мандарини – доленосні!” – вигукнув Марко. “Приїжджайте до мене на ферму після Нового року. Я покажу вам наші гаї. А зараз – святкуйте з моїми плодами!”
Галина повісила трубку, очі блищали. “Софія, уяви: ми маємо родину в Італії! Цей мандарин змінив наше життя.”
Але історія тільки починалася. Наступного дня Галина розповіла про це подрузі Оксані по телефону. “Оксана, ти не повіриш!
Знайшла записку в мандарині з Італії. Виявляється, фермер – мій далекий родич!”
Оксана засміялася. “Галя, ти серйозно? Це як у фільмі! А що, якщо це спадщина? Може, він багатий і залишить тобі ферму?”
“Не фантазуй. Але він запросив нас у гості. Може, поїдемо влітку?”
Тим часом в Італії Марко розповів Анні. “Анна, це диво! Жінка з України знайшла мою записку. Вона думає, що ми родичі.
Пам’ятаєш історії дідуся про Галичину?”
Анна заплескала в долоні. “Марко, це знак! Ми завжди мріяли про велику родину. Запроси їх на Різдво наступного року. А зараз надішли їм ще мандаринів – з особистими повідомленнями!”
Марко кивнув. “Добре, але спершу перевіримо родинні зв’язки. Я знайду старі документи.”
Він рився в старому горищі, де зберігалися сімейні реліквії. Знайшов пожовклий лист від Григорія: “Дорога сестро, я в Італії. Тут сонце і фрукти. Не забудь мене.” І фото: молодий чоловік біля мандаринового дерева.
“Це доказ!” – вигукнув Марко. Він сфотографував і надіслав Галині.
Галина, отримавши фото, впізнала риси. “Софія, дивися, це наш прадід! Він схожий на дідуся.”
Донька танцювала по кімнаті. “Мамо, ми поїдемо до Італії? Там море, сонце, мандарини!”
“Так, сонечко. Але спершу – Новий рік. З цими доленосними мандаринами.”
Святкування Нового року в Галини було особливим. Вона запросила друзів, і всі їли мандарини, сміючись над історією. “Галя, ти тепер італійська принцеса?” – жартував сусід Петро.
“Може й так. Але головне – родина. Ці мандарини принесли нам зв’язок через океани.”
Після свят Марко і Галина продовжили спілкування. Вони обмінювалися фото, рецептами. Марко надіслав рецепт італійського салату з мандаринами: “Змішай мандарини, фенхель, оливки. Полій оливковою олією. Смачного!”
Галина відповіла: “Спробувала! Додала український акцент – з сиром і горіхами. Софія в захваті.”
Весною Марко запросив їх офіційно. “Приїжджайте в травні, коли цвітуть дерева. Я покажу ферму.”
Галина вагалася через гроші. “Марко, це дорого. Авіаквитки, віза…”
“Не хвилюйся, я допоможу. Це ж родина!” – відповів він.
Оксана порадила: “Галя, їдь! Це шанс на нове життя. Може, знайдеш кохання там?”
“Кохання? Я не думаю про це. Але для Софії – так.”
Подорож почалася. В аеропорту Палермо їх зустрів Марко з Анною. “Benvenuti! Ласкаво просимо!” – вигукнув Марко, обіймаючи Галину. “Ти схожа на мою бабусю!”
Анна поцілувала Софію. “Piccola, ось італійські солодощі. А тепер – до ферми!”
Ферма була казковою: зелені пагорби, мандаринові гаї, вид на море. “Тут мій дідусь посадив перше дерево,” – розповів Марко, показуючи старе дерево. “Він казав: ‘Мандарини – як життя: солодкі, але з кісточками перешкод’.”
Галина доторкнулася до стовбура. “Це неймовірно. Наче повернулася в минуле.”
Вони гуляли, їли свіжі мандарини. Софія бігала з дітьми сусідів. “Мамо, я хочу жити тут!” – кричала вона.
Вечорами розмови. “Марко, розкажи про дідуся,” – просила Галина.
“Він працював на фермах. Зустрів італійку, мою бабусю. Але завжди сумував за Україною. Казав: ‘Одного дня родина з’єднається’.”
“І з’єдналася – завдяки мандарину!” – сказала Анна.
Але несподівано з’явилася інтрига. Марко мав сусіда, Луїджі, який хотів купити ферму. “Марко, продавай! Ти старий, без спадкоємців,” – казав Луїджі.
Марко відмовляв: “Ні, тепер у мене є родина. Галина – наче донька.”
Луїджі злився. “Ця українка? Вона приїхала за грошима!”
Галина почула. “Марко, я не хочу проблем. Ми поїдемо.”
“Ні! Ти – спадкоємиця. Дідусь залишив заповіт: ферма для нащадків з України.”
Виявилося, в старому сейфі був документ: “Ферма для родини Росенко.”
“Це твоє!” – сказав Марко. “Але Луїджі оскаржить. Нам потрібен адвокат.”
Галина здивувалася. “Я? Ферма? Але я вчителька, не фермер!”
“Навчишся. Разом з нами,” – посміхнулася Анна.
Вони пішли до адвоката в Палермо. “Signora Galina, документ справжній. Але Луїджі стверджує фальсифікацію,” – сказав адвокат.
“Це брехня!” – вигукнув Марко.
Слухання в суді було напруженим. Луїджі кричав: “Вона іноземка! Ферма повинна бути італійською!”
Галина свідчила: “Це не про гроші. Це про родину, про мандарини, що з’єднали нас.”
Суддя, старенький сицилієць, посміхнувся. “Мандарини? Розкажіть.”
Галина розповіла всю історію. “Один плід змінив життя.”
“Di fronte a tale destino, la corte decide: la fattoria rimane alla famiglia!” – оголосив суддя. Ферма лишилася.
Луїджі пішов ні з чим. “Ви пошкодуєте!” – пробурмотів він.
Але радість перемогла. “Галя, тепер ти частина Італії,” – сказав Марко.
Вона вирішила переїхати. “Софія, ми будемо жити між двома країнами. Україна – дім, Італія – мрія.”
Софія стрибала: “Ура! Мандарини щодня!”
Рік по тому, на Новий рік, Галина святкувала в Італії. Мандарини з ферми розсилали по світу. “Марко, дякую за доленосний плід,” – сказала вона.
“Це не плід, це доля,” – відповів він.
Історія мандаринів тривала. Галина відкрила екскурсії на ферму: “Від України до Італії – шлях щастя.”
Туристи приїжджали, слухали. “Неймовірно!” – казали вони.
А Софія виростила своє дерево. “Це мій доленосний мандарин,” – шепотіла вона.
Так мандарини з сонячної Італії принесли не тільки смак, а й нове життя Галині.
Світлана Малосвітна
