Сніг падав густо, немов хтось розірвав над селом величезну перину. Стара хата на краю Лісової вулиці стояла тиха й темна — лише тонка смужка світла пробивалася крізь щілину в завісі.
Марія Петрівна сиділа біля грубки, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм, що вже давно охолов. Їй було вісімдесят два, і вона давно звикла до самотності.
Сина не стало ще в дев’яностих, донька поїхала до Канади двадцять п’ять років тому й відтоді лише дзвонила на Різдво.
Онуків Марія Петрівна бачила лише на фотографіях.
Раптом у тиші пролунав стук у двері — тривожний, нетерплячий.
— Хто там о такій порі? — гукнула вона, підводячись повільно. Ноги слухалися неохоче.
Стук повторився, сильніше.
Марія Петрівна підійшла до дверей, притулилася вухом.
— Відчиніть, бабусю! — долинув чоловічий голос, приглушений снігом. — Ми замерзаємо!
— Та хто ж ви такі? — запитала вона підозріло.
— Ми… ми з міста. Машина в снігу застрягла. Дозвольте хоч до ранку перебути!
Марія Петрівна зітхнула. У селі всі знали одне одного, а чужих боялися. Але ж Різдво на носі, як можна людей на морозі лишити?
Вона відсунула засув і відчинила двері.
На порозі стояло троє: чоловік середніх років у дорогому, але вже мокрому пальто, жінка в червоній шапці й дівчинка-підліток, що тремтіла, притискаючи до себе рюкзак.
— Добрий вечір, — сказав чоловік, знімаючи шапку. — Вибачте, що так пізно. Я — Андрій Ковальчук. Це моя дружина Олена, а це наша донька Соломія.
Марія Петрівна придивилася. Чоловік мав усталене обличчя, сивину на скронях. Жінка — стомлені очі й нервову посмішку.
Дівчинка дивилася прямо, ніби вивчала.
— Заходьте, — сказала Марія Петрівна. — Тільки взуття витріть. І пальта повісьте в сінях, бо накрапаєте.
Вони зайшли. Хата одразу наповнилася чужим запахом — бензину, парфумів і мокрої вовни.
— Сідайте до столу, — кивнула господиня на кухню. — Чай заварю свіжий. І хліба є, і сала.
— Дякуємо вам величезне, — сказала Олена, розтираючи долоні. — Ми думали, вже до ранку в машині сидіти.
— А куди ж ви їхали? — запитала Марія Петрівна, ставлячи чайник.
— Та… до родичів, — відповів Андрій трохи невпевнено. — У сусіднє село. Але навігатор завів у глушину, а тут ще заметіль.
Соломія мовчала, лише озиралася по хаті: на вишиті рушники, на старі фотографії в рамках, на ікони в кутку.
Марія Петрівна поставила на стіл хліб, сало, солоні огірки, варення.
— Їжте, люди добрі. А то зовсім змерзли.
— Ви одна живете? — запитала Олена тихо.
— Одна, — кивнула Марія Петрівна. — Уже багато років.
Андрій відкусив шматок хліба з салом і раптом сказав:
— Смачно. Як у дитинстві. Моя бабуся теж так сало різала — тоненько, з прожилками.
Марія Петрівна всміхнулася вперше за вечір.
— А де твоя бабуся жила?
— У цьому ж селі, — відповів Андрій. — На Лісовій вулиці. Тільки хата її згоріла давно. Я тут у дитинстві літо проводив.
Марія Петрівна завмерла з чашкою в руках.
— На Лісовій? Та тут же лише три хати було колись. Моя, Петренків і… Ковальчуків.
Андрій підняв очі.
— Так. Ковальчуків. Мого діда звали Іван Ковальчук. А бабусю — Марія.
Чайник у руках Марії Петрівни здригнувся. Вона поставила його на стіл і сіла навпроти.
— Марія Петрівна я, — сказала тихо.
Андрій витріщився.
— Ви… ви бабуся Марія?
— А ти… Андрійко? Син Олега?
Чоловік кивнув, і очі його раптом стали вологі.
— Боже мій… — прошепотіла Марія Петрівна. — Андрійко мій…
Вона простягнула руку й торкнулася його щоки — так само, як колись у дитинстві, коли він приїжджав на канікули.
Олена й Соломія перезирнулися.
— То ви… родичі? — запитала Олена здивовано.
— Це моя бабуся, — сказав Андрій хрипко. — Бабуся по батькові. Я… я думав чесно вас уже немає. Мама казала, що ви не хочете нас бачити.
Марія Петрівна відвела погляд.
— Твоя мама… Наталя… вона поїхала до Канади й сказала, що я стара, що мені не треба ніхто. Я дзвонила спочатку, а потім… перестала. Думала, ви там щасливі без мене.
Андрій похитав головою.
— Ми не щасливі. Батька не стало п’ять років тому. Мама… вона важко хворіє.
Марія Петрівна заплакала тихо.
— Чому ж ви не сказали раніше?
— Я шукав вас. Довго. Адресу втратила, село змінилося. А сьогодні… сьогодні ми їхали до центру в область, мама просила хоч раз побачити ще Україну.
І я подумав — може, заїдемо в село, де я був дитиною. Просто подивитися на ту вулицю. А тут заметіль… і ми застрягли саме біля вашої хати.
Соломія нарешті заговорила:
— То ви моя прабабуся?
Марія Петрівна кивнула, витираючи сльози.
— Виходь, дитино моя. Дай я тебе обійму.
Соломія підійшла, і бабуся пригорнула її міцно. Дівчинка спочатку завмерла, а потім теж обняла.
— Я бачила вас на фотографіях, — прошепотіла Соломія. — Мама показувала. Казала, що ви дуже добра.
— А ти гарна яка, — сказала Марія Петрівна, відсторонюючись і розглядаючи онуку. — Очі в тебе — як у мого Олега були. Сині-сині.
Олена сиділа тихо, тримаючи чоловіка за руку.
— Вибачте нас, — сказала вона нарешті. — Ми справді не планували так… увірватися. Але доля, мабуть.
— Доля, — повторила Марія Петрівна. — Непрохані гості виявились найріднішими.
Вона встала, пішла до комоди й дістала стару фотографію в рамці.
— Ось дивись, Андрійку. Тобі п’ять років тут. Ти з дідом на городі. Він тебе на плечах носив.
Андрій узяв фото й довго дивився.
— Я пам’ятаю, — сказав тихо. — Дід казав: «Андрійку, ти в нас останній Ковальчук. Бережи рід».
— А ти зберіг, — всміхнулася Марія Петрівна. — Привіз мені правнучку.
Вони сиділи до півночі. Розповідали.
Андрій згадував, як бабуся пекла йому пиріжки з вишнями, як вчила вишивати хрестиком («Бо чоловік теж має вміти»), як співала колискових.
Марія Петрівна розповідала про Олега — як він пішов і не повернувся.
— Я Наталю не звинувачую, — казала вона. — Вона молода була, біль не витримала. Поїхала світ за очі.
Олена розповідала про життя в Канаді: як важко було спочатку, як Андрій працював на двох роботах, як Соломія виросла двомовною.
Соломія показувала фотографії на телефоні: мама в лікарні, слабка, але посміхається; їхній дім у Торонто; школа, друзі.
— Мама просила передати, — сказала Соломія й дістала з рюкзака маленький пакуночок. — Це вам.
Марія Петрівна розгорнула — там був вишитий рушник. Тонка робота, канадська нитка, але візерунок український — квіти, колоски.
— Наталя вишивала, — пояснила Олена. — Останні місяці. Казала: «Передайте мамі Марії. Хай пробачить».
Марія Петрівна пригорнула рушника і заплакала голосно.
— Пробачила я давно. Тільки не знала, як сказати.
Андрій обійняв бабусю.
— Ми завтра поїдемо до мами в лікарню. Хочете з нами?
— Звісно, хочу, — відповіла Марія Петрівна. — Я ж іще не така стара.
На ранок сніг перестав падати. Андрій з сусідом витягли машину з замету. Марія Петрівна зібрала торбинку: домашнього хліба, сала, варення, пляшку вишнівки («для зігріву»).
— І рушник Наталин візьміть, — сказала вона. — Я свій дам у відповідь.
Вона дістала з скрині свій весільний рушник — старий, але акуратно збережений.
— Передайте Наталі. Хай знає — я її чекаю. Завжди чекала.
Вони поїхали. Спочатку до обласної лікарні.
Наталя лежала в палаті, бліда, худа, але очі її спалахнули, коли побачила матір.
— Мамо… — прошепотіла вона.
Марія Петрівна сіла біля ліжка й узяла доньку за руку.
— Наталочко, доню моя. Пробач, що не шукала сильніше.
— Це я винна, — плакала Наталя. — Я думала, вам без мене краще.
— Ніколи без дітей не краще, — відповіла мати. — Ніколи.
Вони говорили довго. Про все. Про біль. Про прощення. Про те, що час іде, а рід нікуди не дівається.
Потім повернулися до села. Наталю виписали на кілька днів — лікарі дозволили провести Різдво вдома.
Вперше за тридцять років хата Марії Петрівни наповнилася голосами.
Соломія допомагала ліпити вареники.
— Бабусю, а чому тісто треба так тонко розкачувати?
— Бо тоді начинка краще відчувається. І душа в вареник іде.
Андрій рубав дрова.
— Я пам’ятаю, дід мене вчив: «Сокира має слухати руку, а не навпаки».
Олена прикрашала ялинку — маленьку, що росла біля хати.
— У нас у Канаді штучна, — казала вона. — А ця пахне справжнім.
Наталя сиділа в кріслі біля вікна, загорнута в бабусину хустку.
— Мамо, співай ту колискову. Яку мені в дитинстві.
Марія Петрівна заспівала тихо:
Ой, ходить сон ко за вікном,
Ко за вікном, ко за дверима…
Всі замовкли й слухали.
На Святвечір стіл був багатий: дванадцять страв, кутя з маком і медом, узвар, пампушки з часником.
Андрій підняв чарку.
— За рід. За те, що він завжди повертається. Навіть через океан. Навіть через роки.
— І за те, — додала Марія Петрівна, — що непрохані гості іноді виявляються найріднішими.
Вони випили. Наталя — лише краплину, для смаку.
Після вечері Соломія дістала гітару — маленьку, дорожню.
— Я навчилася в школі, — сказала сором’язливо. — Можна заспівати?
І заспівала «Тиху ніч» англійською й українською.
Сльози були в усіх.
Наталі не стало в лютому. Тихо, уві сні, в бабусиній хаті.
Але перед тим вона сказала:
— Я щаслива, мамо. Я повернулася додому.
Після прощання Андрій з родиною поїхали до Канади — справи, візи, школа Соломії.
Але обіцяли повернутися навесні.
— Ми продамо дім там, — сказав Андрій. — І переїдемо сюди. Хата велика, город є. Соломія хоче в українську школу.
Марія Петрівна кивнула.
— Чекаю вас. Двері завжди відчинені.
Весною вони приїхали. Вже назавжди.
Соломія посадила біля хати троянди — канадські, морозостійкі.
Олена почала вчити сусідських дітей англійської.
Андрій відновив стару майстерню діда — почав різьбити по дереву.
А Марія Петрівна сиділа на лавці біля воріт і дивилася, як правнучка бігає з місцевими дітьми.
Іноді вона казала тихо:
— Непрохані гості… А виявилося — найрідніші.
І посміхалася сонцю.
Юлія Хмара
