— Ні, Клавдіє Матвіївно, я вам у соте кажу, що не можу я зараз туди переїхати! У мене квартира, робота, онуки на вихідні приходять! — Галина Сергіївна притискала телефон до вуха плечем, одночасно намагаючись витерти калюжу під раковиною. — Мамо, зрозумійте, якщо вам важко самій, давайте ви до мене переїдете? У мене друга кімната вільна.
— Щоб я свою квартиру покинула? Де я сорок років прожила? — обурений голос із трубки було чути навіть на відстані. — Не дочекаєтеся! От помру тут одна, нікому не потрібна, тоді поплачеш!
Галина Сергіївна важко зітхнула. Ця розмова повторювалася вже не перший рік. Вісімдесятилітня мати категорично відмовлялася переїжджати до доньки, але при цьому вимагала, щоб та кинула все й переїхала до неї.
— Мамо, давай потім поговоримо. У мене тут потоп цілий, сантехніка викликала, з хвилини на хвилину прийде.
— Який іще сантехнік? — стривожилася Клавдія Матвіївна. — Ти чужого мужика в дім пускаєш? А раптом він бандит? Раптом пограбує?
— Із ЖЕКу сантехнік, мамо. Не хвилюйтеся, до побачення, — Галина поспішно натиснула відбій, не в силах більше вислуховувати нарікання.
Кран останніми днями перетворився на справжній фонтан, і ситуація вимагала негайного втручання. Галина Сергіївна, жінка шістдесяти двох років, звикла все робити самостійно, цього разу визнала свою поразку перед сантехнікою. Занадто вже люто хлюпала вода з крана, не піддаючись жодним її зусиллям.
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли вона домивала підлогу на кухні. Галина Сергіївна випросталася, потираючи поперек, і пішла відчиняти.
— Здрастуйте, я за викликом, сантехнік, — на порозі стояв чоловік років п’ятдесяти п’яти з пошарпаним чемоданчиком у руці. Сиві скроні, мішки під очима, вицвіла синя спецівка — увесь його вигляд говорив про втому від життя.
— Проходьте, Вікторе… — Галина затнулася, згадуючи ім’я, яке їй назвали в диспетчерській.
— Петрович, — підказав сантехнік, роззуваючись у передпокої. — Де у вас протікає?
— На кухні, кран зовсім розхитався, вода хлющить, — Галина Сергіївна провела його на кухню. — Я намагалася сама полагодити, але тільки гірше зробила, здається.
Віктор Петрович кивнув, мовчки поставив свій чемоданчик на підлогу й нахилився до раковини, оглядаючи фронт робіт. Увімкнув воду — та справді бризнула на всі боки.
— Так, прокладки зносилися, та й змішувач старий уже, — пробурмотів він. — Доведеться міняти.
— Міняти? — стривожилася Галина Сергіївна. — А це дорого буде?
— Дивлячись який поставити, — знизав плечима сантехнік. — Можна недорогий, гривень за сімсот, а можна й дорожчий. Я б вам порадив…
Він повернувся до господині, щоб пояснити різницю між дешевими й дорогими змішувачами, але раптом завмер, утупившись у холодильник, точніше, на фотографію, прикріплену магнітом.
На знімку була зображена група молодих людей на тлі озера — семеро людей у купальних костюмах і шортах, засмаглі, щасливі, з піднятими вгору келихами. Стара вицвіла фотографія дев’яностих років.
Галина Сергіївна, помітивши його погляд, ніяково всміхнулася:
— Це я з друзями на Синевірі, давно було, в молодості ще…
— У дев’яносто другому, — раптом сказав Віктор Петрович. — Липень місяць, турбаза «Хвиля».
Тепер настала черга Галини Сергіївни завмерти від подиву.
— Звідки ви… — почала вона й раптом примружилася, вдивляючись в обличчя сантехніка. — Стривайте-но…
Віктор Петрович зніяковіло кашлянув і відвів погляд:
— Вибачте, не хотів вас збентежити. Просто я теж там був, на цій турбазі. І вас згадав.
— Вітя? — недовірливо промовила Галина. — Вітя Сорокін?
Він слабо всміхнувся:
— Ну так, тільки тепер уже давно Віктор Петрович.
Галина Сергіївна опустилася на табуретку, не вірячи своїм очам:
— Отака зустріч… Тридцять років минуло… А я тебе й не впізнала одразу.
— Я сам себе в дзеркалі іноді не впізнаю, — усміхнувся він. — Час іде.
Запала незручна пауза. Тихо капала вода з несправного крана, цокав настінний годинник. Двоє людей, які колись знали одне одного, тепер стояли на кухні, не знаючи, що сказати.
— Ти… сантехніком працюєш? — нарешті спитала Галина.
— Уже років десять, — кивнув Віктор. — Після заводу. Завод-то збанкрутував, а мені до пенсії ще треба було дотягнути. Так і пішов у ЖЕК. А ти?
— У бібліотеці, — відповіла вона. — Усе життя там пропрацювала, зараз на пенсії вже, але все одно ходжу три рази на тиждень, допомагаю.
Знову запало мовчання. Занадто багато років минуло, занадто різними дорогами вони йшли по життю.
— А я ж на тій фотографії теж є, — раптом сказав Віктор Петрович і підійшов до холодильника. Він указав на крайнього хлопця ліворуч, у синіх шортах і з густою шевелюрою. — Ось, бачиш? Тільки волосся тоді більше було.
Галина вдивилася у фото, а потім перевела погляд на сантехніка. Схожість справді була, хоч роки й змінили його майже до невпізнанності.
— Треба ж, — вона похитала головою. — А я й не пам’ятала, що ти там був.
— Ще б пак, — він невесело усміхнувся. — Я ж приїхав в останній день, коли ви вже тиждень відпочивали. Мене Микола притяг, пам’ятаєш Кольку Зиміна?
— Звісно, пам’ятаю! — пожвавішала Галина. — Він же з Ленкою там познайомився, потім одружилися.
— Так, — кивнув Віктор. — Отож, Колька мене й покликав. Сказав: «Поїхали, там такі дівчата!» Я й поїхав. На один день всього, але цей день запам’ятав на все життя.
Він знову подивився на фото, і щось таке промайнуло в його очах — туга, ніжність, жаль.
— Чому? — тихо спитала Галина Сергіївна.
Віктор відвернувся до раковини, почав відкривати свій чемоданчик:
— Та так, дурниці все. Давайте я краще кран полагоджу, а то ви платите за час.
— Та годі тобі, Вітю, — раптом сказала Галина, і в її голосі з’явилися інтонації тієї, молодої дівчини з фотографії. — Сядь, чаю зі мною випий. Кран нікуди не подінеться.
На її подив, він послухався. Сів за стіл, зчепивши руки, спостерігаючи, як вона ставить чайник і дістає з шафи цукерки та печиво.
— Знаєш, я ж тебе запам’ятала, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Тільки не впізнала одразу. Ти тоді розповідав про зірки, пам’ятаєш? Ми на березі сиділи, а ти показував сузір’я й казав, що працюєш на заводі, але мрієш стати астрономом.
Віктор почервонів, як хлопчисько:
— Пам’ятаю. Дурні мрії були.
— Чому дурні? — Галина поставила перед ним чашку з чаєм. — Мрії ніколи не бувають дурними.
— Бувають, якщо їм не судилося збутися, — він відпив чай. — Я ж після тієї поїздки зважився — вступив на вечірнє, на астрономічне відділення. Уявляєш? У тридцять років, робітник із заводу.
— І що сталося?
— Життя сталося, — він знизав плечима. — Батьки захворіли, потрібні були гроші на ліки. Довелося кинути навчання, взяти другу зміну. Потім одружився, діти пішли… А потім уже й вік не той, і завод закрився. Яка вже там астрономія.
Галина дивилася на нього з сумним розумінням:
— У мене схожа історія. Я ж теж мріяла не в бібліотеці сидіти, а подорожувати, писати книги про різні країни. Навіть на журналістику вступала, але не пройшла за конкурсом. А потім якось затягло — робота, сім’я, дитина… Так і прожила все життя в одному місті.
— Заміж вийшла? — спитав Віктор, киваючи на обручку на її руці.
— Так, за Сергія. Ти його не знаєш, ми познайомилися пізніше. Гарна була людина, — вона говорила в минулому часі, і Віктор усе зрозумів без зайвих слів.
— Давно?
— П’ять років уже, — вона машинально покрутила каблучку на пальці. — Серце. У тебе сім’я є?
— Була, — він відламав шматочок печива. — Розійшлися ми з Тонею сім років тому. Діти дорослі вже, своїм життям живуть. Донька в Польщі, син у Києві. Онуків тільки по відеозв’язку й бачу.
Вони помовчали, поринувши кожен у свої думки та спогади.
— А пам’ятаєш, як ми на човні каталися? — раптом спитав Віктор. — Ти ще так боялася, що перекинемося.
Галина засміялася:
— Пам’ятаю! І ледь не перекинулися, коли Колька вирішив пірнути з борту!
— А пам’ятаєш багаття ввечері? І пісні під гітару?
— Звісно! Ти ще грав, а ми всі підспівували.
Вони говорили й говорили, згадуючи деталі того далекого дня, сміючись з кумедних випадків, дивуючись, як багато зберегла пам’ять. Чай охолов, а вони все сиділи за столом, не помічаючи часу.
— Знаєш, що я згадав? — раптом сказав Віктор. — Тоді, на березі, коли я показував тобі сузір’я… я хотів тебе поцілувати. Але не наважився.
Галина зніяковіла:
— Правда?
— Правда, — він усміхнувся. — Ти мені дуже сподобалася. Я навіть номер твій узяв, хотів зателефонувати. Але потім… потім якось усе закрутилося. Робота, навчання, батьки… Я все відкладав і відкладав, а потім загубив папірець із номером. І вирішив, що це доля.
— А я чекала, — тихо зізналася Галина. — Тиждень, два… Думала, зателефонуєш. А потім вирішила, що не сподобалася тобі.
Вони подивилися одне на одного — двоє людей, чиї шляхи могли перетнутися тридцять років тому, але розійшлися через випадок. Скільки всього могло бути інакше? Які повороти могло зробити їхнє життя?
— Мабуть, не судилося, — Віктор першим порушив мовчанку й підвівся з-за столу. — Гаразд, давай я все-таки кран полагоджу. А то ніяково якось — прийшов працювати, а сам чаї ганяю.
Він знову схилився над раковиною, але тепер рухи його були якимись нервовими, метушливими. Галина спостерігала за ним, думаючи про дивацтва життя. Отак просто, у звичайний вівторок, у твій дім може ввійти людина з минулого й нагадати про нездійсненне.
— Вітю, а ти зараз зірками цікавишся? — раптом спитала вона.
Він на секунду завмер, потім продовжив роботу:
— Та так, іноді вийду покурити ввечері, подивлюся вгору. Телескоп навіть купив випадково, дешевий правда, але дещо видно.
— А я ось книги про подорожі збираю, — сказала Галина. — Полиця ціла вже. Читаю й уявляю, що сама там побувала.
Віктор закінчив роботу, зібрав інструменти й повернувся до неї:
— Готово. Поставив вам гарний змішувач, не найдорожчий, але надійний. Тепер не протікатиме.
— Дякую, — Галина дістала гаманець. — Скільки я винна?
— За змішувач сімсот, — сказав він, старанно уникаючи її погляду. — Роботу керуюча компанія оплачує.
Вона простягла йому гроші:
— Ось, тримай. І дякую за… за спогади.
Він кивнув, прибираючи гроші в кишеню, й попрямував до виходу. Галина провела його до дверей. Вони стояли в передпокої, не знаючи, як попрощатися.
— Ну, бувай, — нарешті сказав Віктор.
— До побачення, — відгукнулася Галина.
Він уже взявся за ручку дверей, але раптом обернувся:
— Слухай, там наступного тижня зорепад буде, Персеїди. Я щороку дивлюся. Може… може, разом подивимося? У мене телескоп, термос із чаєм. Виїдемо за місто, де небо чисте.
Галина здивовано подивилася на нього — цього немолодого чоловіка з пошарпаним чемоданчиком, який раптом знову став схожим на того хлопця з фотографії, що мріяв про астрономію.
— Із задоволенням, — відповіла вона, усміхаючись. — Тільки я плед візьму, по ночах уже холодно.
— Обов’язково, — серйозно кивнув він. — І ліхтарик не забудь. І… може, номером телефону обміняємося? Цього разу я обіцяю його не загубити.
Вони записали номери одне одного, домовилися про дату й місце зустрічі. Коли двері за Віктором зачинилися, Галина повернулася на кухню й підійшла до холодильника. Вона зняла стару фотографію й довго вдивлялася в молоді, щасливі обличчя. Доля дивна штука — іноді вона розводить людей на десятиліття, щоб потім звести знову в найнеочікуваніший момент.
Телефон задзвонив — знову мама.
— Ну що, приходив твій сантехнік? Не пограбував? — без привітання почала Клавдія Матвіївна.
— Приходив, мамо, — Галина усміхнулася, дивлячись на фотографію в руці. — І знаєш, іноді корисно пускати в дім чужих людей. Вони можуть виявитися не такими вже й чужими.
— Що ти таке кажеш? — стривожилася мати. — Які ще не чужі? Ти там з глузду не з’їхала, сама у своїй квартирі?
— Усе добре, мамо, — Галина прикріпила фото назад на холодильник. — Просто іноді життя підносить такі сюрпризи, що можна повірити в долю.
А ввечері, коли вона дивилася на зоряне небо зі свого вікна, їй прийшло повідомлення: «Привіт! Це Віктор. Просто хотів сказати, що дуже радий нашій зустрічі. І чекаю не дочекаюся зорепаду».
Галина усміхнулася й написала у відповідь: «Я теж».
Можливо, їхня історія, що перервалася тридцять років тому на березі Синевиру, тільки починалася.
