Доля Валі була схожа на стару парасольку: ніби й захищає від дощу, але спиці весь час тиснуть у боки, а крізь дірки все одно капає за комір. Коли прийшла звістка про спадок — хатину тітки Мотрі в глухому селі — Валя вперше за тридцять років випила.
— Ну, нарешті! — вигукнула вона, дивлячись на засмальцьовані шпалери своєї орендованої «гостинки». — Тепер заживу! Кури, повітря, свій дах над головою!
Але «дах» вирішив інакше. Як тільки Валя відімкнула іржавий замок і переступила поріг, пролунав звук, схожий на зітхання втомленого велетня.
Центральна балка, яка трималася на чесному слові й павутинні, з гуркотом пішла вниз, тягнучи за собою шифер і хмару столітнього пилу. Валя ледь встигла відскочити на ґанок.
— Оце так новосілля… — прохрипіла вона, витираючи сажу з обличчя.
Звісно, грошей на капітальний ремонт у Валі не було — всі заощадження пішли на оформлення паперів та квиток в один кінець.
Але справжня біда прийшла не з неба, а через паркан. Сусід Степан, чоловік із обличчям кольору стиглої цегли і характером тернової колючки, вже стояв біля межі.
— Куди це ми зібралися, сусідко? — крикнув він, спираючись на вила. — Ти бач, руїну вона купила! Тепер твої крокви на мої кабачки падатимуть?
— Доброго дня і вам, Степане! — огризнулася Валя, обтрушуючи спідницю. — Мої крокви — куди хочу, туди й падають. Це приватна власність!
— Власність?! — Степан аж підстрибнув. — Це розсадник мишей і аварійна загроза для мого господарства! Ти, Валю, або латай цю дірку, або зноси все. Мені тут твій декор з неба не здався!
— Та за які «шиши» я його лататиму?! У мене в кишені лише три гривні і надія на світле майбутнє! — Валя відчула, як закипає.
— Тоді продавай ділянку мені за безцінь, поки я добрий! Я там гараж поставлю.
— Гараж? На місці пам’яті моєї тітки Мотрі? Та щоб у вас колеса повідпадали! Я сама цей дах відремонтую!
— Ти? — Степан щиро розреготався. — Ти ж молотка від помади не відрізниш! Ти швидше собі пальці повідбиваєш, ніж один цвях заб’єш.
Валя задихнулася від обурення.
— Ах так? Тоді дивіться уважно, Степане Петровичу! Завтра тут буде стояти нова балка. І не смійте своїми вилами на мій город заступати, бо я за себе не відповідаю!
Наступного ранку почалася справжня битва. Валя знайшла в сараї стару ножівку, яка була тупішою за сільські плітки, і почала пиляти якусь колоду. Скрип стояв на все село.
— Гей, майстриня! — гукав через паркан Степан, попиваючи компот у затінку. — Ти пиляєш чи скрипку мучиш? Дивись, колода тебе швидше перепиляє!
— Пильнуйте свій компот, Степане! — крикнула Валя, витираючи піт. — У вас там муха втопилася, така ж нахабна, як і господар!
— Та хіба ж так балку ставлять? Ти ж її не туди тулиш! Вона ж на тебе впаде, і хто мене тоді смішитиме? — Степан не вгавав.
— Злізай, недолуга, бо зараз МНС викличу через порушення техніки безпеки!
— Не злізу! Я жінка сильна, я на курси лідерства ходила!
— Краще б ти на курси теслярів сходила! Твоя балка крива, як турецька шабля!
Валя, закусивши губу, намагалася підняти важкий брус. Руки тремтіли, сльози застилали очі, але гордість не дозволяла здатися.
Раптом брус вислизнув і ледь не привалив її саму. Валя сіла прямо в пил і заридала. Не через дах, а через те, що все життя було таким — кривим і дірявим.
Степан замовк. Потім почулося сопіння, рипіння хвіртки, і важкі кроки наблизилися до Валі.
— Ну чого розібралася? — пробурмотів він вже без кепкування. — Казав же — не впораєшся.
— Ідіть геть, Степане, — схлипнула Валя. — Радійте, що я програла. Купуйте ділянку, ставте свій гараж…
Степан почухав потилицю, подивився на розвалену стріху, потім на Валю.
— Та ну його, той гараж. Там фундамент слабкий. А Мотря мені колись пироги носила, коли я малий був… Ану, вставай. Де в тебе лом?
— Навіщо? — здивувалася вона.
— Будемо твою «фортецю» до ладу доводити. Тільки врахуй, Валю: готуватимеш мені обіди місяць. Бо на твій «ремонт» без сліз і голоду дивитися неможливо.
— Обіди? — Валя витерла очі. — Тільки якщо ви перестанете коментувати кожну мою дію!
— Не обіцяю, — хмикнув Степан, піднімаючи балку однією рукою. — Але принаймні дах на голову більше не впаде.
Минуло два тижні. Дах сяяв новим шифером (хоч і вживаним, але цілим). Валя стояла на ґанку, а Степан доїдав третю тарілку борщу.
— Борщ у тебе теж трохи кривий, — зауважив він, витираючи вуса. — Буряка забагато.
— То не їжте! — спалахнула Валя, тягнучись за тарілкою.
— Куди?! — Степан притиснув тарілку до столу. — Я сказав «кривий», але не сказав, що несмачний. Сваритися з тобою, Валю, одне задоволення. А дах… дах ще сто років стоятиме.
Валя посміхнулася. Можливо, їй таки пощастило. Бо спадок — це не тільки хата, а й той, хто допоможе її втримати.
Після того як дах перестав нагадувати пащу крокодила, Валя наївно повірила, що найгірше позаду. Але стара хата тітки Мотрі була як цибуля: знімаєш один шар проблем, а під ним — ще десять, і від усіх хочеться плакати.
Наступного ранку Валя вирішила поклеїти шпалери. Щойно вона відсунула стару шафу, як шматок тинькування відвалився, оголивши дірку в стіні, крізь яку було видно… Степана. Він якраз підв’язував помідори.
— О! — вигукнув Степан, зазираючи в дірку. — Привіт, сусідонько! А я думаю, що це в мене з городу чути, як хтось шпалерами шелестить. Ти що, вирішила зробити вікно в Європу прямо крізь стіну?
— Степане, зникніть! — Валя в розпачі затулила дірку спиною. — Ви що, підглядали?
— Та було б на що дивитися! У тебе стіна тримається на самих молитвах і моїй добрій волі. Ти туди шпалери не клей, бо вони ту стіну і завалять під своєю вагою. Вона ж трухлява!
— Це не стіна трухлява, це у вас характер такий! — Валя схопила рулон шпалер і спробувала забарикадувати отвір. — Я створюю затишок!
— Затишок у тебе буде, коли перша-ліпша миша чхне, і ти опинишся в мене на грядці разом із ліжком, — Степан уже кинув помідори і переліз через паркан. — Ану, відійди, горе-дизайнерко.
Він безцеремонно зайшов у хату, тицьнув пальцем у кут, і звідти посипалася труха.
— Ви що робите?! Ви мені хату розвалите! — заверещала Валя.
— Я її рятую! Тут треба міняти нижній вінець, а ти тут квіточки з клеєм розвела. Ти б ще губи руїні намалювала, щоб симпатичніше розвалювалася!
— Знаєте що, Степане Петровичу? — Валя вперла руки в боки. — Ви — енергетичний вампір! Ви харчуєтеся моїм відчаєм! Ідіть геть і заберіть свої поради про вінці, шпунти і що там у вас ще в голові не закручене!
— Я — вампір? — Степан аж очі витріщив. — Та я єдина людина, яка не дає цій купі цегли розмипатись! Давай сюди цемент!
— Немає в мене цементу! У мене є тільки шпалерний клей «Економ» і велике бажання вас виставити за двері!
— Клей… — Степан приречено закрив очі рукою. — Вона збирається стіни клеєм тримати. Валю, ти в дитинстві з дуба не падала? Може, це в тебе спадкове, від Мотрі? Вона теж якось намагалася ворота скотчем полагодити.
— Не чіпайте пам’ять моєї тітки! Вона була святою жінкою, на відміну від деяких жовчних сусідів!
— Святою, але з технікою не дружила. Коротше, так. Зараз я принесу суміш, залатаємо цю дірку. Але з тебе — вареники. З вишнею. І щоб тісто було тонке, а не як твоя совість!
— Моя совість прозора й чиста! А от ваші апетити ростуть швидше за мої борги! — крикнула вона йому в спину, але вже через хвилину бігла на кухню перевіряти, чи є борошно.
До вечора стіна була залатана, але суперечка не вщухала. Вони сиділи на ґанку: Валя зі скалкою в пальці, Степан — у заляпаній розчином майці.
— І не треба так на мене дивитися, Степане, — буркнула Валя. — Я все одно тут житиму. Навіть якщо мені доведеться щодня закладати нові дірки.
— Житимеш, куди ти дінешся, — несподівано тихо відповів сусід. — Тільки не здумай завтра підлогу циклювати. Я бачив, як ти на неї дивишся.
— А що з підлогою не так?!
— Все так, Валю, все так. Тільки під нею погріб, а в погребі — вода. Якщо ти там почнеш стрибати зі своїм «дизайном», ми тебе з того підпілля три дні виловлюватимемо.
— О Боже… — Валя закрила обличчя руками. — Чому мені так не щастить? Чому все ламається?
Степан подивився на неї, і в його очах на мить зникла звична колючість.
— Бо хата, Валю, вона як людина. Відчуває, коли її не люблять. Мотря останні роки тільки й робила, що хворіла, от і хата занепала. А ти… ти її свариш, але ж чистиш. Вона звикне до тебе. І я… теж звикну. Напевно.
— Ви що, щойно сказали щось приємне? — Валя підозріло прижмурилася.
— Тобі здалося! Це від цементного пилу в голові потьмарилося! — Степан різко встав. — Де мої вареники? Якщо вони переварилися, я за себе не відповідаю!
Валя розсміялася — вперше за довгий час щиро і голосно.
— Йдіть уже, «рятівнику». Вареники на столі. Але якщо ви знову почнете критикувати мою форму ліплення — вижену без чаю!
Світлана Малосвітна
