У нашій родині завжди було двоє дітей: я, Катя, і «бідний, нещасний» Дмитрик. Те, що «бідний, нещасний» був молодший за мене всього на два роки, був здоровим, кремезним хлопцем і досить успішно проживав життя, нікого не бентежило.
Він був молодшеньким, він був хлопчиком, і цим усе було сказано. З самого дитинства я була відповідальною, надійною Катею, на яку завжди можна було покластися, а Діма був просто Дімою — чарівним пустуном, якому пробачалося все на світі. Я мала добре вчитися, допомагати по дому, приглядати за братом. А він просто мав бути.
Ця модель стосунків, закладена в дитинстві, плавно перетекла й у доросле життя. Я, закінчивши інститут з червоним дипломом, поїхала за розподілом у далеке північне місто, вийшла заміж за такого ж, як я, інженера-романтика, народила двох дітей і все життя багато й чесно працювала.
Діма, кинувши два інститути, одружився з «перспективною» дівчиною із забезпеченої родини, влаштувався за протекцією тестя в якусь туманну фірму, розлучився, одружився знову, набрав кредитів, прогорів, і все цей час залишався для наших батьків «хлопчиком, який шукає себе».
Я не ображалася. Я любила своїх батьків і свого нетямущого брата. Я звикла бути сильною, бути опорою. Я регулярно посилала мамі з татом гроші, привозила їм зі своїх рідких відпусток подарунки, годинами вислуховувала по телефону мамині скарги на здоров’я та на нові Дімині «труднощі». Я була хорошою донькою. Зручною донькою.
Останньою ниточкою, що зв’язувала мене з рідним містом, була тітонька Ліда, мамина старша сестра. Вона була для мене другою матір’ю. Бездітна, всю свою невитрачену любов вона віддавала мені й Дімі. Але якщо мама в своїй любові була сліпою, то тітонька Ліда була мудрою. Вона бачила все. Вона бачила мою втому, Дімину безтурботність і батьківську поблажливість.
— Катюсю, ти занадто багато на себе береш, — казала вона мені, коли я приїжджала. — Не можна все життя жити для інших. Потрібно й для себе залишати шматочок.
Тітонька Ліда була забезпеченою жінкою. Її покійний чоловік займав велику посаду, і вони все життя прожили в достатку. У неї була велика квартира в центрі міста, дача на березі річки, дещо із заощаджень. Вона завжди казала, що після її відходу все залишиться нам з Дімою. Навпіл.
— Ви в мене обоє рідні, обоє улюблені, — говорила вона, і в її словах не було ні краплі лукавства.
Її відхід став для мене сильним ударом. Я не змогла приїхати на похорон — ми жили за три тисячі кілометрів, дорога і перетин кордону зайняв два дні. Я рвалася, плакала, дзвонила щогодини. Мама втішала мене по телефону:
— Не переживай, донечко, ми тут усе зробимо як треба. Ти головне, себе бережи.
Через тиждень, коли я трохи прийшла до тями, я подзвонила мамі, щоб запитати, що робити зі спадщиною.
— Ой, Катюсю, не забивай собі голову, — бадьоро відповіла вона. — Там стільки біганини, стільки паперів. Навіщо тобі мотатися туди-сюди? Ми з батьком і Дімою самі все оформимо. Ти тільки пришли нам довіреність, що довіряєш нам вести твої справи. Нотаріус сказав, так простіше буде.
Мені це здалося логічним. Дійсно, навіщо мені зриватися з роботи, летіти в іншу країну через формальності? Я повністю довіряла своїм батькам. Я пішла до нотаріуса, оформила генеральну довіреність на ім’я матері й надіслала її рекомендованим листом.
Почалися довгі місяці очікування. За законом, у права спадкоємця можна було вступити тільки через півроку. Я періодично дзвонила мамі, питала, як ідуть справи.
— Все добре, донечко, все в процесі, — відповідала вона якось невпевнено. — Папери ходять по інстанціях. Це справа не швидка. Ти працюй спокійно, не відволікайся.
Її тон здавався мені трохи дивним, напруженим. Але я списувала це на втому й переживання після смерті сестри.
Коли півроку минули, я подзвонила знову.
— Мам, ну що, можна мене привітати з отриманням спадщини?
— Постривай, Катюсю, не поспішай, — сказала вона після довгої паузи. — Тут… тут деякі складнощі виникли.
— Які складнощі? — схвилювалася я.
— Ну… — вона завагалася. — Розумієш, Дімі зараз дуже важко. У нього знову проблеми на роботі, кредитори дзвонять. Йому гроші потрібні, як повітря. А ти ж у нас молодець, ти міцно на ногах стоїш. У тебе й робота хороша, і чоловік надійний. Ти ж не залишиш брата в біді?
Моє серце стиснулося від поганого передчуття.
— Мамо, я завжди допомагала Дімі й буду допомагати. Але до чого тут спадщина тітоньки Ліди? Вона ж ясно говорила, що все навпіл.
— Говорити — одне, а життя — зовсім інше, — повчально сказала мама. — Родина має бути родиною. Сильний має допомагати слабкому. Ми тут порадилися… Отже, приїжджай. Треба поговорити.
Я взяла відпустку за свій рахунок і поїхала. Вперше за багато років я їхала в рідний дім із тяжким серцем.
Мене зустріли з якоюсь перебільшеною, нервовою радістю. Мама накрила стіл, тато діста свою фірмову наливку. Діма теж був тут, сидів з винуватим виглядом і відводив очі.
— Ну, за зустріч! — проголосив тато. — Добре, що вся родина в зборі.
Після вечері, коли ми залишилися на кухні втрьох з мамою та татом, почалася головна розмова.
— Катюсю, донечко, ти ж у нас розумниця, ти все зрозумієш правильно, — почала мама здалеку, нервово тримаючи в руках мереживну серветку. — Ми дуже довго думали, як вчинити по-справедливому.
— А що тут думати? — я подивилася на неї. — Є заповіт. Все навпіл.
— Заповіт — це просто папірець, — зітхнула мама. — А є життя. І є совість. Розумієш, квартира тітоньки Ліди… вона Дімочці зараз потрібніша. Вони з Оленкою тісняться в орендованій, чекають другу дитину. Куди їм? А в тебе все є.
— Мамо, у нас іпотека на двадцять років, — спробувала заперечити я. — Ми живемо у двокімнатній квартирі вчетвером. Нам ця частка в спадщині теж не завадила б.
— Ну що ти порівнюєш, — вона відмахнулася. — Ви впораєтеся. Ви сильні. А Дімочка… він такий вразливий, такий непристосований. Якщо він зараз зламається, ми його втратимо.
Я дивилася на неї й не вірила своїм вухам. Вона пропонувала мені просто так, добровільно, відмовитися від своєї законної частки на користь брата.
— Я не можу цього зробити, — твердо сказала я. — Це несправедливо. І по відношенню до мене, і по відношенню до пам’яті тітоньки Ліди. Вона хотіла, щоб було навпіл.
Мама важко зітхнула й подивилася на тата. Тато, який до цього мовчав, покашляв і сказав:
— Катю, тут така справа… Отже, ми трохи поспішили.
Він дістав із серванта папку з документами й простягнув її мені. Я відкрила її. Зверху лежав документ, під назвою «Заява про відмову від спадщини». У ньому було написано, що я, Катерина Андріївна, добровільно й у здоровому розумі відмовляюся від своєї частки в спадщині на користь мого брата, Дмитра Андрійовича. А внизу… внизу стояв підпис. Дуже схожий на мій.
У мене потемніло в очах. Я підняла погляд на батьків.
— Що це? — прошепотіла я.
Мама відвела очі.
— Ну, ми ж не думали, що ти такою впертою виявишся, — сказала вона винувато. — Ти ж була далеко, ми не хотіли тебе чіпати. Нотаріус сказав, що потрібна твоя заява. Ну, ми… ми й написали. Щоб справа не стояла.
Я дивилася на них, на двох найрідніших мені людей, і відчувала, як земля вислизає в мене з-під ніг. Вони не просто переконували мене. Вони вже все вирішили за мене. Вони підробили мій підпис. Вони вкрали мою спадщину.
— Що ви зробили? — прошепотіла я.
— Донечко, ми від твого імені написали відмову від спадщини на користь брата. Ти ж не хочеш сваритися з ріднею через папірці? — сказала мама. — Це ж усе формальності. Головне — щоб у родині був мир. Дімочка був такий вдячний. Він сказав, що тепер у нього все налагодиться. Ти ж рада за брата, правда?
Вона дивилася на мене своїми чесними, люблячими очима. І в цей момент я зрозуміла, що вона не бачить у своєму вчинку нічого ганебного. Вона щиро вірила, що вчинила правильно, мудро, справедливо. Вона, як верховний суддя, перерозподілила блага у своїй родині так, як вважала за потрібне. А моя думка, мої права, мої почуття — все це були просто «папірці», які заважають родинній гармонії.
— Ви… ви розумієте, що ви зробили? — я вскочила, і стілець із гуркотом упав на підлогу. — Ви здійснили підробку. Це кримінальний злочин.
— Ну що ти таке говориш, Катю, які злочини? — перелякано замахав руками тато. — Ми ж для вас старалися. Для родини.
— Для якої родини? — я задихалася від болю й гніву. — Родина — це там, де не брешуть. Де не крадуть у власних дітей. Ви не залишили мені вибору. Ви просто викреслили мене.
Я вибігла з кухні. У коридорі я зіткнулася з Дімою. Він стояв, притулившись до стіни, і все чув.
— Кать, ну не кип’ятися, — почав він своїм звичайним примирливим тоном. — Ну, запалилися старі. Але ж вони з найкращих спонукань. Я тобі все потім віддам, чесне слово.
— Відійди з дороги, — просичала я, дивлячись на нього з огидою.
Він не був нещасним, вразливим хлопчиком. Він був дорослим, тридцятирічним чоловіком, який спокійно дозволив своїм батькам зробити підлість заради його добробуту. Він був співучасником.
Я влетіла у свою колишню кімнату, схопила сумку, почала кидати в неї свої речі. За п’ять хвилин я вже була в передпокої.
— Ти куди? — мама вибігла з кухні, її обличчя було мокрим від сліз. — Донечко, опам’ятайся. Невже якісь метри, якісь гроші важливіші за рідних людей?
— А ви мені залишили вибір? — я подивилася їй у вічі. — Ви самі обрали. Ви обрали його. А мене проміняли на його спокій. Ось же, знайте. Папірці, як ви висловилися, для мене дійсно не головне. Головне — це гідність. І ви її розтоптали. У мене більше немає родини.
Я вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Я йшла темними, знайомими з дитинства вулицями й не відчувала нічого, крім величезної, чорної діри в грудях. Мене зрадили. Найближчі, найрідніші люди. Зрадили легко, буденно, «з найкращих спонуків».
Я повернулася додому іншою людиною. Мій чоловік, Андрій, вислухавши мою розповідь, був у люті.
— Вони не мали права, — сказав він. — Ми будемо судитися.
— Я не хочу, — відповіла я. — Я не хочу більше бачити їх, чути їх. Я хочу просто забути.
Але забути не виходило. Мама дзвонила щодня. Плакала, благала «простити й зрозуміти». Тато мовчав, але я знала, що він у всьому підтримує матір. Діма прислав мені повідомлення:
— Сестро, ти не права. Родина — це святе.
Вони всі щиро вважали, що я не права. Що я, відмовившись мовчки проковтнути їхню брехню й крадіжку, зруйнувала родину.
Я не подала до суду. Я не стала боротися за квартиру й гроші. Я зрозуміла, що, вигравши суд, я програю щось набагато важливіше — рештки своєї душі. Я не хотіла більше варитися в цьому казані брехні, образ і маніпуляцій.
Я просто перестала відповідати на їхні дзвінки. Я змінила номер телефону. Я обірвала всі нитки. Це було боляче, як ампутація без наркозу. Я втратила не просто батьків і брата. Я втратила своє минуле, своє коріння.
Минуло кілька років. Ми з Андрієм таки змогли розширити житлову площу. Взяли ще одну іпотеку, працювали на двох роботах. Було важко, але ми впоралися. Самі.
Нещодавно мені в соціальній мережі написала моя двоюрідна сестра.
— Катю, привіт. Як ти? Мама твоя дуже хворіє. Може, приїдеш? Вона весь час про тебе питає.
Я довго дивилася на це повідомлення. Усередині щось здригнулося. Але потім я згадала порожні очі матері на тій кухні, її спокійний голос, що говорить про підроблені документи. І я зрозуміла, що не можу. Я не можу переступити через цю зраду.
Я написала сестрі:
— Передай мамі, що я бажаю їй здоров’я. Але я не приїду.
Я знаю, що багато хто засудить мене. Скажуть, що батьків не обирають, що треба вміти пробачати. Може, вони праві. Але є вчинки, після яких дороги розходяться назавжди. І ніякі кровні зв’язки не можуть склеїти те, що було розбите вщент. Я зробила свій вибір.
