Інна стояла перед дверима старої квартири на Подолі, серце калатало, як барабан. Вона тримала в руках пакет з улюбленими пиріжками матері – з вишнями, як у дитинстві.
“Сьогодні скажу, – подумала вона. – Треба ж колись”. Їй було тридцять два, одружена з Андрієм вже п’ять років, і ось – тест показав дві смужки.
Радість змішувалася з тривогою: як відреагує мама? Віра Петрівна, їй п’ятдесят п’ять, завжди мріяла про онуків, але останнім часом була якась дивна – то скаржилася на втому, то посміхалася загадково.
Інна натиснула на дзвінок. Двері відчинилися майже одразу.
– Доню! Який сюрприз! – вигукнула Віра Петрівна, обіймаючи Інну. Вона виглядала молодшою, ніж зазвичай: волосся розпущене, легка сукня, очі блищать.
– Мамо, привіт. Я просто… захотіла тебе побачити. Принесла пиріжки від тієї пекарні на Хрещатику.
– Ой, дякую, сонечко! Заходь, заходь. Чайник вже на плиті. Як Андрій? Як робота?
Вони пройшли на кухню – маленьку, затишну, з вишитими серветками і фото на стіні: Інна маленька, з бантиками, батько, який пішов від них двадцять років тому, і мама, завжди усміхнена.
Інна сіла за стіл, дивлячись, як мати наливає чай.
– Андрій добре, передає привіт. Робота… ну, як завжди, в офісі папери, клієнти. А ти як, мамо? Виглядаєш… сяючою.
Віра Петрівна посміхнулася, сідаючи навпроти.
– Та що ти, доню. Просто добре виспалася. Розкажи, що в тебе новенького? Ти ж не просто так прийшла, я тебе знаю.
Інна ковтнула чай, відчуваючи, як слова застрягають в горлі. “Як сказати? Прямо? Чи спочатку про щось інше?”
– Мамо, пам’ятаєш, як ти завжди казала, що хочеш онуків? Ну, щоб бігали по квартирі, сміялися…
– Звісно, пам’ятаю! – засміялася мати. – Я вже думала, ви з Андрієм ніколи не наважитеся. Сучасна молодь – кар’єра, подорожі, а діти потім. Але я не тисну, ні-ні.
Інна відвела погляд, граючись чашкою.
– А якщо… якщо б це сталося зараз?
Віра Петрівна підняла брову.
– Що ти маєш на увазі, Інночко? Ти… щось натякаєш?
Інна глибоко вдихнула. “Ну ж бо, скажи!”
– Мамо, я чекаю дитину. Ми з Андрієм так раді! Я думала, здивую тебе…
Запала тиша. Віра Петрівна завмерла, очі розширилися. Інна чекала вигуків радості, обіймів, сліз щастя. Але мати тільки посміхнулася ширше, і в її очах блиснуло щось несподіване.
– Ой, доню… Ти мене здивувала, звісно. Але… я теж маю новину. Я теж при надії.
Інна завмерла, ніби вдарило струмом.
– Що? Мамо, ти жартуєш? Тобі… тобі п’ятдесят п’ять!
Віра Петрівна розсміялася, але в сміху було щось нервове.
– Не жартую, сонечко. Я теж при надії. Вже третій місяць.
Інна відкинулася на стільці, намагаючись осмислити.
– Але… як? З ким? Ти ж одна, після тата… Ти нікого не розповідала!
Мати встала, підійшла до вікна, дивлячись на вулицю.
– Сідай зручніше, доню. Це довга історія. Я сама не вірила спочатку. Давай я розповім усе по порядку.
Інна кивнула, серце калатало. Вони пересіли на диван у вітальні, мати налила ще чаю, і почала.
– Пам’ятаєш, як півроку тому я поїхала в санаторій у Трускавець? Ти ще казала: “Мамо, відпочинь, ти заслужила”. Там я зустріла Івана. Він лікар, з Харкова, але працював там. Ми розговорилися – про життя, про дітей. Він удівець, син дорослий, живе окремо. Ми гуляли, пили воду з джерел, танцювали на вечірках. Це було як у молодості!
Інна слухала, рот відкритий.
– І… ви?
– Так, доню. Воно сталося. Я не планувала, але… життя непередбачуване. Коли повернулася, ми листувалися, дзвонили. А місяць тому він приїхав до Києва, освідчився. Ми одружимося після Нового року.
– Мамо! Чому ти не сказала раніше?
Віра Петрівна зітхнула.
– Боялася. Ти ж знаєш, як я одна була всі ці роки. Після того, як тато пішов до іншої, я закрилася. Думала, тільки ти в мене. А тут – нове кохання, і ще й дитина! Я сама не повірила.
Інна встала, обійняла матір.
– Мамо, я… я рада за тебе! Але це так несподівано. Ми будемо разом? Дитина в мене і… в тебе?
– Так, сонечко. Твоя дитина матиме дядька чи тітку молодшого за себе!
Вони розсміялися, сльози котилися по щоках.
– Розкажи про Івана! Який він?
– Добрий, розумний. П’ятдесят сім років, але виглядає молодше. Любе природу, книги. Він уже знає про тебе, хоче познайомитися.
Інна кивнула.
– Звісно! Андрій теж здивується. Він завжди казав: “Твоя мама – сильна жінка, заслуговує щастя”.
Вони розмовляли години. Інна розповідала про свої відчуття: нудота вранці, перше УЗД, як Андрій плакав від радості.
– Я спочатку боялася, мамо. Ми планували пізніше, але сталося. Андрій каже: “Це знак”.
– І правильно! Діти – благословення. А в мене… ой, доню!
Інна сміялася.
– Мамо, ти будеш найкрутішою мамою в пологовому!
Потім подзвонив Андрій.
– Інно, ти де? Вечеря готова.
– Я в мами. Приїжджай, є новина!
Андрій приїхав за годину, з квітами.
– Віро Петрівно, привіт! Інна сказала, сюрприз.
Інна підморгнула.
– Сідай, коханий. Мама, розкажи йому.
Віра Петрівна повторила історію. Андрій сидів, очі круглі.
– Вау! Вітаю! Це… неймовірно. Ми будемо батьками разом!
Він обійняв тещу.
– А Іван? Коли познайомимося?
– Скоро. Він приїде на свята.
Вечеря перетворилася на свято: пиріжки, чай, спогади.
Інна згадувала дитинство.
– Мамо, пам’ятаєш, як ти мене одну виховувала? Я в садочку, ти на роботі, а ввечері казки читала.
– Звісно. Було важко, але ти – моя радість.
Андрій додав:
– А я ріс з бабусею. Мама працювала за кордоном. Знаю, як це.
Віра Петрівна посміхнулася.
– Тепер у нас велика сім’я. Діти народяться майже одночасно – твоя в липні, моя в серпні.
Інна здивувалася.
– Як ти знаєш про мою дату?
– Материнська інтуїція!
Вони планували: спільні прогулянки, покупки для малюків, можливо, навіть спільний пологовий.
– Мамо, а якщо хлопчики? Брати!
– Або дівчатка – сестрички.
Андрій жартував:
– Я буду дядьком для дитини тещі? Світ перевернувся!
Пізно ввечері Інна з Андрієм їхали додому.
– Кохана, це найкращий день. Твоя мама – героїня.
– Так. Я думала здивую її, а вона мене!
Наступні дні були вихором. Інна подзвонила подругам.
– Дівчата, сідайте: я при надії!
– Вітаємо!
– Але це не все. Моя мама теж!
– Що?! Розповідай!
Вона розповідала деталі, сміючись.
Потім приїхав Іван. Високий, сивий, з теплою посмішкою.
– Інно, радий познайомитися. Віра стільки розповідала.
– І я рада. Дякую, що робите маму щасливою.
Він обійняв Віру.
– Вона мене робить щасливим.
Вони вечеряли вчотирьох. Іван розповідав про свою роботу.
– Я педіатр. Діти – моє життя.
Андрій кивнув.
– Чудово! Наші малюки в надійних руках.
Віра Петрівна сяяла.
– Діти, давайте піднімемо тост за нове життя!
Місяці минали. Інна та мати ходили разом.
– Мамо, дивись, мій хлопчик!
– А в мене дівчинка!
– Ідеально!
Були й труднощі. Інні стало погано.
– Мамо, як ти витримувала?
– Терпіла, доню. Для тебе.
Віра теж скаржилася на набряки.
– Іван масаж робить. Він золото!
Інна з Андрієм облаштовували дитячу.
– А мама? Де вони житимуть?
– Переїдуть до Івана, в більшу квартиру.
Літо наближалося. Народження.
Інна першою – хлопчик, назвали Максим.
В пологовому Віра тримала її за руку.
– Ти молодець, доню!
Через місяць – Віра. Дівчинка, Оленка.
Інна з немовлям приїхала.
– Мамо, вітаю! Тепер ми мами разом.
Віра плакала.
– Дякую, що ти в мене є.
Сім’я росла. Діти гралися разом, бабуся з дідусем балували.
Інна дивилася й думала: “Життя – диво. Одна новина змінила все”.
Віра Лісова
