Донька поставила на місце нову «любов» батька
— Аркадію! Подивись на це! — Жанна сунула співмешканцю екран телефону. — Твоя донька зовсім здуріла! Як вона могла надіслати мені це?!
Аркадій кілька хвилин дивився на телефон Жанни, а потім не стримався і пирснув сміхом.
— Ти ще насміхаєшся? Та ти з нею заодно!
— Люба, ну не кричи… Ти ж хотіла потрапити на весілля моєї доньки… Ось… Твоє бажання здійснилося… — Аркадій перестав сміятися і погладив Жанну по руці, щоб заспокоїти. Донька вчинила зухвало… Але менш смішно не стало. Щоправда, це був гумор… із запашком.
Коли Аркадій пішов із сім’ї, його доньці Лізі було шістнадцять. Він не просто пішов — він проміняв двадцять років шлюбу, турботу, дім, дружину й доньку на Жанну. Молоду, силіконову ляльку, яка в потрібний момент потрапила в потрібне місце і зручно влаштувалася на колінах у начальника відділу, яким і працював Аркадій.
— А як же Ліза? Подумай про неї! У неї перехідний вік, їй треба школу закінчити, вступити до вишу! — дружина, Юлія, була засмучена вчинком чоловіка і не знала, що робити далі.
— Вона вже доросла, — проговорив він з удаваною м’якістю. — Зрозуміє. Це… життя.
Зрештою Юлія відпустила чоловіка, а сама пішла в роботу й виховання доньки-підлітка. А Ліза… Ліза зненавиділа Жанну. За те, що та з’явилася в їхній сім’ї, як калюжа після дощу: начебто не велика біда, але неприємно й обійти неможливо.
— Мам, ти ж розумієш, — казала Ліза, — якби вона не прийшла до нього на роботу, тато залишився б з нами!
— Розумію, Лізонько. Але якщо чоловік іде — він іде не обов’язково до когось, а в основному від когось. Видно, твоєму батькові було не так уже й добре зі мною. Але ти тут ні до чого, доню. Тебе він любитиме, незважаючи ні на що.
Тим не менш Ліза намагалася вплинути на батька: уникала контактів з Жанною і всіляко ігнорувала спроби батька їх «потоваришувати».
— Чому ти не хочеш з нею потоваришувати? — Коли батько ставив запитання, вона відповідала досить грубо:
— Тату, вона неприємна. Я навіть з ать з нею на одному полі не сяду, не те що дружити!
— Лізо, прошу тебе…
— Якщо ти щасливий — живи як хочеш. Але не чекай, що я прийму її. Я не запрошувала її в моє життя. І ніколи, ніколи не прийму!
Батько почув доньку і вирішив, що зустрічатиметься з нею на нейтральній території. Жанна, втім, не прагнула в цю сім’ю… до певного часу.
Минуло 2 роки. За цей час Аркадій так і не одружився. Він просто жив з Жанною, обіцяючи, що після 18-річчя доньки обов’язково узаконить з нею стосунки. І ось, Лізі виповнилося 18 років, і… Аркадій отримав звістку про весілля доньки.
— Але навіщо?! Так рано й заміж? — обурювався він, зателефонувавши Лізі й намагаючись відмовити її.
— Тату, я люблю його. Це назавжди. — Ліза була натхненна і не слухала вмовлянь батька. До того ж після розлучення з матір’ю він не був для неї головним авторитетом.
— Ну якщо так, то добре… Але я хочу познайомитися з ним, — нарешті погодився Аркадій.
— Звичайно. Приходь до нас завтра ввечері на чай, — запросила донька.
— Ми обов’язково прийдемо.
— Не МИ, а ТИ. Я чекаю тільки тебе. Ти, тобто один, — підкреслила Ліза. — Без неї.
— Але Лізонько, — заперечив Аркадій, — ти ж розумієш, вона частина мого життя.
— Тоді обери, тату, яка частина тобі дорожча, — процідила Ліза і скинула виклик.
Аркадій того вечора збрехав Жанні, що йому треба затриматися на роботі. У гості до колишньої дружини він все-таки прийшов. З квітами, подарунками. Зауважив, що Юля за два роки змінилася. На краще. Фігурка своя. Справжня, не зроблена, як у Жанни. Руки доглянуті, але не боїться «забруднитися об домашню роботу й готування».
— Сама готувала лазанью? Ой, пам’ятаю… яка смакота! — нахвалював Аркадій, уплітаючи другу порцію страви, яку до вечора приготувала колишня дружина. Вона дивилася на колишнього чоловіка спокійно. Без образ, без осуду. Навіть із жалем…
— Не годує тебе твоя пасія? — тільки й запитала вона.
— Ну… У неї інші пріоритети по життю.
«До кого б зручніше на колінця сісти», — подумала Юлія, але промовчала.
— А ось і він! — Ліза побігла відчиняти двері. Суджений приїхав…
Наречений у Лізи був старший за неї на 10 років. Самостійний, видний, зі своїм бізнесом у сфері розробки інтерфейсів і месенджерів на основі штучного інтелекту. Такий серйозний зять сподобався Аркадію.
— Ну що… одружуйтеся. Даю своє батьківське благословення. — Сказав він і потиснув руку майбутньому зятю.
— Ось, тату. Я приготувала тобі запрошення на наше весілля.
Аркадій подивився на картку у вигляді жовтого смайлика і побачив на ньому тільки своє ім’я.
— А… Ем…
— Це стиль весілля буде такий, не дивуйся. Смайлики. Емодзі. Ну ти зрозумів, так?
— Ні…
— Що незрозумілого? Ти мені усмішки й сердечка в кінці повідомлень ставиш?
— Так.
— Ось це і є «емодзі» або «смайлики». Одружується комп’ютерний розробник, та й я вступила на факультет програмування. Тож ми айтішники. От і вибрали такий стиль весілля. Коротше, простими словами: ми чекаємо на тебе, татусю.
— Так, я передам Жанні… Дякую за запрошення, — кивнув Аркадій.
— Ні. Плюс один не вітається.
— Але що я скажу їй?
— Що запрошуємо тільки близьких. Що в нас сім’я.
— Вона — моя сім’я теж…
— Але на моє весілля вона не піде. — Відрізала Ліза.
Аркадій їхав додому, перебираючи в голові варіанти розвитку подій і відмовок. Зрештою він просто вирішив не казати співмешканці про весілля доньки.
Але Жанна знайшла запрошення. Побачила вона й те, що її імені в ньому немає, і влаштувала сцену.
— Як ти міг не сказати мені про весілля доньки?! — кричала Жанна, розмахуючи запрошенням.
— Я просто не встиг, — збрехав Аркадій.
— Так? Ну давай, тепер у тебе є час. Я слухаю. О котрій нам стане її «весілля»?
— Весілля влітку. Наречений хороший, любить її. Від мене нічого не просять.
— Так? — Жанна трохи видихнула. — Зовсім нічого? Ані копійки?
— Ні. Наречений заможний.
— Чудово. Але якщо щось зміниться, врахуй — я не хочу, щоб із сім’ї витікали гроші на дурниці.
— Жанно… Ліза моя донька. І її весілля мені дуже важливе. Тому я в будь-якому разі подарую гарний подарунок.
— Виберемо разом.
Аркадій знизав плечима.
— А що з дрес-кодом? Мені потрібна нова сукня! І туфлі! Я не хочу впасти обличчям у багнюку!
— Жанно, ти взагалі можеш не ходити, — обережно сказав Аркадій.
— У сенсі? А ти з ким підеш?
— Один.
— Ти серйозно?! Я твоя жінка! Якщо ти йдеш на весілля — то зі мною! Або не йдеш узагалі!
— Це Лізине весілля, Жанно, — втомлено зітхнув Аркадій. — Я не можу не піти…
— Отже, ми підемо разом! Це не обговорюється. Некрасиво запрошувати пару окремо. Хто Лізу взагалі виховував? Елементарних правил не знає! Передай їй, що я чекаю від неї запрошення. Інакше ти не прийдеш.
Нещасному Аркадію в цій ситуації знадобилася порада, і він вирішив зателефонувати матері.
— Не прийдеш на весілля — Ліза тебе не пробачить. І більше не покличе нікуди. Ні на народження онуків, ні на дні народження. Залишишся один.
— У мене є Жанна…
— Ха! У старості тобі склянку води хто подасть? Жанна? — з іронією запитала мати.
Життя дало відповідь на це питання несподівано. Раптово Аркадій захворів: температура, слабкість. Кохана Жанна зникла на кілька днів — «не хотіла заразитися».
— Купи щось сам, — крикнула вона йдучи.
Жодних ліків, ні чаю з лимоном, ні доброго слова, ні турботи. А ось Ліза приїхала — з ліками й гостинцями.
— Тату, ти на себе подивися. Так і лежав би тут, якби не я. Тобі потрібна не Жанна — тобі потрібна сім’я. Давай-но, поїж, я тобі бульйону принесла.
Аркадій розтанув і розповів доньці про свою біду й про ультиматум Жанни.
— Або з нею — або ніяк. А я… не знаю, як бути. Мені ніяково перед тобою, Лізо. Я не хотів їй казати, але вона сама знайшла запрошення. Ми наче з нею пара, негарно це, йти одному. — Батько виглядав таким пригніченим і постарілим, що Ліза не стала з ним сперечатися.
— Тату, — тихо сказала вона, — хочеш, щоб я їй запрошення надіслала? Ну добре… Нехай приходить. Але я не гарантую, що після цього весілля Жанна залишиться твоєю парою.
Аркадій тільки хмикнув. Він не міг уявити, на що здатна донька. У той момент для нього було важливо скоріше одужати і владнати конфлікт з Жанною.
Ось тільки Ліза здивувала…
За пару днів Жанна й справді отримала запрошення — у вигляді емодзі з коричневою купкою.
— Ти це бачив?! — верещала вона. — Це що, жарт?!
— Це… нова мода, Жанно. У них весілля в стилі емодзі. Ну, така концепція. Видно, баг якийсь. У Лізи там «робот» займається оформленням. Весілля в стилі «емодзі». Те, що тобі дістався такий «смайлик» у вигляді купи — випадковість. Автоматично згенерувалося… Зять пов’язаний зі штучним інтелектом, — ледь не вибухнувши від реготу, відповів Аркадій. — І взагалі, це гора шоколаду. Весілля в шоколадних тонах, у них є дрес-код.
Жанна замислилася.
— Емодзі, кажеш? Ну, гаразд, якщо так… Я повинна бути на цьому весіллі. Щоб усі знали, яка жінка поруч з тобою.
Запрошення Жанна, звісно, видалила. Вона подумала, що таких пігалиць, як Ліза, вона їла на сніданок, і запрошення у вигляді «купи» зовсім не збентежить її й не позбавить бажання потрапити на весілля падчерки.
Весілля Лізи проходило в розкішній залі. Біля входу гостей зустрічали аніматори в костюмах смайликів. На кожній табличці було написано: «Ви — емоція цього дня!»
Гостям заздалегідь повідомили, що буде інтерактив. Усі вдягли яскраві маски-емодзі. Сама наречена була в сукні з дрібними сердечками й сонячними смайликами. Наречений — у краватці з емодзі-кільцем.
Ледве ступивши в зал, Жанна одразу опинилася в пастці.
— Кожному гостю — свій емодзі-костюм.
Їй дістався капелюшок у вигляді купи 💩 з очима.
— Вам дуже личить, — підморгнула Ліза, не впустивши моменту.
— Я не буду це носити! — Жанна почервоніла від злості.
— Умови входу на весілля, костюм, — знизав плечима ведучий. — У нас усе чесно.
Гості перешіптувалися. Дехто фотографувався з нею, не стримуючи сміху. Жанні довелося взяти коричневий «капелюшок» і з невдоволеним виглядом пройти в зал.
Ведучий увійшов за нею. Він знав, як поводитися, і був підготовлений:
— У нас сьогодні прекрасний вечір! Родичі, друзі, колишні й… тимчасові!
Зал — завмер. Усі витріщилися на Жанну. Хтось розсміявся. Жанна червоніла дедалі більше.
Як і планувалося, місць поруч із нареченим і нареченою не залишилося. Жанну посадили за далекий стіл, до того ж на самоті.
— Я хочу сидіти з чоловіком! — заявила вона ведучому, який відвів її в далекий кінець залу.
— Не знав, що ви заміжня. Добре, що я взяв два коричневі костюми. Коли ваш чоловік прийде, я одягну йому другий капелюшок. А зараз мені пора. Треба посадити батька й матір нареченої. Разом, — підморгнув ведучий і пішов. Оскільки свято вже почалося й оголосили виступ артистів, Жанні довелося сидіти й чекати, поки Аркадій згадає про її існування.
Аркадій же був захоплений бесідою з Юлією. Вона виглядала розкішно: нова сукня, що підкреслює природні форми, гарний макіяж. Інтелігентне обличчя, розум в очах, а не порожнеча. Іти в далекий кінець залу до Жанни не хотілося. Аркадій дивився на красуню-доньку і пишався, милувався нею. Він навіть не помітив, що Жанні видали цей ганебний «костюм». Йому взагалі було байдуже.
Аркадій навіть просльозився, коли Ліза та її чоловік стали танцювати свій перший танець. Він знімав відео на згадку і не помітив, як ззаду підійшла Жанна й почала висловлювати йому претензії.
— Довго ще будеш витріщатися на колишню дружину й мене ігнорувати? — буквально вихоплюючи телефон з його рук, запитала вона.
— Жінко в дивакуватому костюмі, не заважайте, молоді танцюють! Або ви надто увійшли в роль і вирішили зіпсувати атмосферу свята?! — її швидко осадили, пригрозивши, що виведуть із залу. Довелося замовкнути.
Можливо, Жанна «дотерпіла» б до зручного моменту і забрала б Аркадія до себе в далекий куток залу, але після першого танцю ведучий оголосив другий:
— А тепер, увага, сюрприз від батька нареченої! Спеціальний танець Аркадія і… його єдиної, справжньої коханої жінки.
Ведучий узяв за руку Юлію й Аркадія і вивів їх у центр залу.
Залунала музика — вальс. Аркадій був у замішанні, але гості плескали й підбадьорювали його, і, не бажаючи впасти обличчям у багнюку, він таки взяв колишню дружину в танець.
Жанна, червона як рак, вибігла в центр залу, але її зупинили ведучий і наречений.
— Ви що робите?! Ви знущаєтеся?! Я… Я йду!
— Давно пора, — задоволено заявив наречений.
— А це… Це я залишу вам! — Жанна зі злістю жбурнула капелюшка з купою у ведучого.
— Ви й без гриму впізнавані, — кинув у відповідь наречений, буквально виштовхуючи Жанну із залу.
— Фух. Здається, смердіти перестало. І дихається легше, — сказав хтось із подруг Лізи. Сама Ліза цього не бачила, вона зі сльозами на очах дивилася, як тато й мама танцюють. Як добре вони виглядають разом… І як хочеться повернути час назад, щоб тато залишився…
— Ти чудова, Юлю, — тихо сказав Аркадій, коли музика стихла. — Я хоч і пішов із сім’ї, але я тебе поважаю. Дякую, що виховала таку доньку.
Те, що Жанна поїхала, Аркадій зрозумів лише за дві години. Він досидів до торта й відкланявся. Вдома його зустріли порожні шафи. Жанна пішла.
Аркадій залишився один. Жанна не відповіла на жодне повідомлення.
Він довго думав, переглядав фотографії з весілля. Потім зателефонував Юлії. Слова самі зірвалися з губ:
— Вибач. Я… Може, почнемо спочатку? Просто спробуємо…
— Я давно пробачила, Аркашо. Але ти, будь ласка, не повертайся. Вдруге в одну річку не ввійти. А ось із донькою частіше спілкуйся. Вона тебе любить. Бережи її… — Юлія усміхнулася крізь сльози й скинула виклик.
Так… Це правда. В одну річку двічі не ввійти…
