Донька власника заводу прикинулася простою прибиральницею, щоб побачити правду й зрозуміти, що насправді робиться.
— Підняла швабру, я сказав!
Ігор жбурнув її просто до ніг Олени так, що брудна вода бризнула на сірі штани й халат.
Жінка дивилася на нього секунд п’ять, не кліпаючи, відчуваючи, як усередині стискається щось гаряче. Не страх — обурення. Вона звикла до кабінетів із панорамними вікнами, до людей, які казали «будь ласка» навіть тоді, коли хотіли висловити своє незадоволення. А тут, у цеху молочного комбінату, на неї кричали, мов вона ніщо.
Олена підняла швабру. Ігор всміхнувся й обернувся до робітників біля конвеєра. Ніхто не заступився. Усі звикли: завідувач складу тут цар.
Місяць тому батько викликав її до кабінету нагорі. Павло Петрович сидів за столом, який колись сам збив із дощок, коли завод лише будувався. Тепер комбінат приносив великі гроші, але батько був втомлений.
— Хочеш бути директоркою — іди вниз, — коротко сказав він.
— Під чужим ім’ям. Олена Сорокіна. Місяць відпрацюєш прибиральницею — побачиш, що тут діється, коли мене немає поруч.
Олена не сперечалася. Десять років у місті навчили її: люди брешуть, коли знають, хто перед ними. Перший тиждень вона мила підлогу, виносила сміття, чистила верстати. Ігор не прийняв її відразу. Йому не подобалося, що вона тримає спину рівно й не опускає очей, коли він кричить.
— Чого мовчиш, коли я з тобою розмовляю? — верещав він під час обідньої перерви, нахилившись через стіл.
— Думаєш, ти тут за всіх розумніша?
Олена доїла бутерброд, витерла рот серветкою й подивилася йому в обличчя.
— Думаю, що конвеєр № 3 давно пора перевірити. Він стукає. Скоро зупиниться, і ви зірвете зміну.
У їдальні запала тиша. Ігор завмер. Обличчя налилося червоним. Раптом він схопив відро з водою, де плавала біла сироватка, і вихлюпнув їй під ноги. Холодна рідина залила черевики, потекла по лінолеуму.
— А тепер будеш мити весь склад до кінця зміни. Руками. І щоб блищало, зрозуміла?
Олена підвелася. Краплі стікали з взуття. Вона дістала телефон — старий, куплений спеціально для цієї ролі — й увімкнула диктофон. Поклала його у кишеню халата. Ігор нічого не помітив — він уже відвертався, задоволений собою.
Три години вона відмивала склад. Руки пекли, спина нила. Але кожне його слово, кожен крик записувався. І вона все запам’ятовувала. За два тижні Олена зіткнулася з Ольгою. Начальниця відділу збуту стояла в коридорі, розмахуючи накладною перед носом водія.
— Ти що, читати не вмієш? — голос дзвенів від злості.
— Тут написано двісті ящиків, а ти привіз сто п’ятдесят!
— У документах було зазначено сто п’ятдесят, — пробурмотів водій, чоловік років п’ятдесяти з втомленим обличчям.
— Не смій зі мною сперечатися! — Ольга обурилася.
— Завтра принесеш решту за свій рахунок, зрозумів?
Олена стояла біля стіни, удаючи, що протирає батарею. Вона бачила, як Ольга після відходу водія дістала ручку й дописала в накладній два нулі. Бачила, як вона сховала папери в папку й засміялася в телефон:
— Їх треба тримати в страху, інакше на шию сядуть. Вони ж не люди, чого ти хочеш?
Олена дістала телефон. Натиснула запис. Ольга говорила ще хвилин п’ять, ні про що не здогадуючись.
Наступного дня один із водіїв, Семен, який двадцять три роки пропрацював на заводі, подав заяву на звільнення. Олена бачила, як він виходив із будівлі, згорблений. Як сідав у машину й довго сидів, поклавши руки на кермо. Вона запам’ятала й це. Наближався Новий рік й керівництво влаштувало скромний концерт. Актова зала переповнена. На сцені сиділи начальники — Ігор, Ольга та ще кілька. Усміхалися, чекали подяк. Унизу — робітники, ті самі, яких ображали, на яких кричали, чиїх голосів ніхто не чув.
Олена сиділа в останньому ряду. Халат, хустка на голові. Руки шершаві після ранкової зміни. Вона чекала. Павло Петрович вийшов на сцену. Говорив стандартні слова про працю, про важливість кожного. Слухали його впіввуха. Потім він замовк. Подивився у залу і сказав:
— Сьогодні я попрошу вийти на сцену одну працівницю. Олену Сорокіну.
Всі зашепотілися. Ігор насупився, намагаючись згадати. Ольга байдуже глянула на нігті Олена підвелася. Пішла до сцени, її кроки глухо відлунювали в тиші. Ігор впізнав її першим. Обличчя спалахнуло.
— Ти що сюди лізеш?! — гаркнув він.
— Геть звідси, твоє місце біля туалету!
Олена піднялася сходами. Зупинилася поруч із батьком. Зняла хустку — волосся розсипалося по плечах. Подивилася на Ігоря. Потім на Ольгу.
— Познайомтеся, — тихо, але так, що почув кожен, сказав Павло Петрович.
— Моя донька. Олена. Вона місяць працювала тут. І з завтрашнього дня стає директоркою цього заводу.
Запала тиша. Ігор зблід. Ольга розтулила рота, але не видала жодного звуку. Олена дістала телефон. Під’єднала до колонок. Натиснула відтворення. З динаміків полився голос Ігоря:
— Чого мовчиш, коли я з тобою розмовляю? Думаєш, ти тут за всіх розумніша?
Плескіт води. Його регіт:
— А тепер будеш мити весь склад до кінця зміни. Руками. І щоб блищало, зрозуміла?
У залі хтось ахнув. Ігор намагався щось сказати, але губи лише сіпалися. Запис змінився. Гострий, злий голос Ольги:
— Їх треба тримати в страху, інакше на шию сядуть. Вони ж не люди, чого ти хочеш?
Ольга схопилася, вхопила сумку. Обличчя перекосилося. Вона побігла до виходу, цокаючи підборами. Ігор стояв, опустивши голову, плечі дрібно тремтіли. Олена вимкнула запис. Подивилася на них обох і сказала тихо, але так, що чули навіть у останніх рядах:
— Ви обидва звільнені. Сьогодні. Зараз. Можете йти.
Ігор підняв голову. В очах було щось жалюгідне, майже благання.
— Я… у мене сім’я… кредити…
— У Семена теж була сім’я, — перебила його Олена.
— Коли ви видавили його звідси за три тижні. Ідіть.
Ігор розвернувся й пішов до виходу, згорбившись. У залі хтось почав плескати. Спочатку тихо. Потім голосніше. А потім зала вибухнула оплесками. Олена не усміхалася. Вона лише кивнула й зійшла зі сцени.
За три дні вона викликала Семена. Він зайшов до кабінету й зупинився біля дверей, не наважуючись пройти далі.
— Сідайте, — сказала Олена.
— Я хочу, щоб ви повернулися. Очолили відділ логістики. Ви знаєте завод краще за всіх.
Семен мовчав. Потім тихо запитав:
— Навіщо ви все це зробили?
Олена подивилася у вікно — на цехи, на людей між корпусами.
— Тому що бізнес — це не лише гроші. Це люди. І якщо ти не поважаєш тих, хто на тебе працює, рано чи пізно все розвалиться. Мій батько це розумів. Тепер розумію й я.
Семен кивнув. Вперше за багато тижнів усміхнувся.
— Добре. Я згоден.
Олена стояла біля вікна кабінету й дивилася, як робітники закінчують зміну. Хтось ішов до воріт, хтось когось чекав біля входу. Ігоря й Ольги тут більше не було. Але вона знала: таких повно всюди. І ця історія ще не завершена. Вона розвернулася, сіла за стіл. Перед нею лежала тека з кадровими призначеннями. Олена відкрила її й узяла ручку. Скоро Новий рік, свято, а потім все буде по-іншому, по-новому.
