Маша ображалася на матір за те, що та завжди була холодною й відстороненою. Вона пам’ятала, як у дитинстві благала про увагу, а у відповідь чула: «не зараз», «потім», «мені ніколи», «у мене робота», «відчепись» та інші схожі фрази. Якось Маша наважилася сказати про це вголос, але почула у відповідь:
— У тебе було нормальне дитинство. Одягнена, сита, в школу ходила — не гірше за інших. Чого тобі ще треба? Я, між іншим, ростила тебе сама. Працювала багато.
Маша слухала й відчувала провину. Виходило, що вона невдячна, адже ображається на те, за що мала б дякувати. Вона промовчала. Сіла на край стільця, стисла пальці, і не стала сперечатися. Але навіть через роки ця образа нікуди не поділася. Мамині пояснення про брак часу здавалися лише відмовками.
Спогади поверталися уривками: вузька кухня з облупленими шпалерами, вечірній шум швейної машинки. Мама приходила пізно, виснажена, наче з неї витягнули всю силу, з сумками, у яких були хліб, крупа та якась рідкісна радість — наприклад, курячі стегенця. Вона роздягалася, заварювала собі чай, а потім бралася рахувати гроші.
Постійно нарікала, що не вистачає ні на продукти, ні на чоботи для Маші, ні на одяг, ні на що інше… Паперові купюри шелестіли в її сухих пальцях, дрібні монети дзвеніли на столі, а мама тихо підраховувала вголос: «За квартплату — стільки, за світло — стільки, хліб, молоко… Залишок — майже ніякий…»
Іноді мама сердито кидала олівець, яким вела записи у старому зошиті, і промовляла в нікуди:
— Ну як жити, а?
Маша тягнула її за рукав, показувала малюнок або нову паперову ляльку, яку довго малювала й акуратно вирізала. Мама втомлено відповідала:
— Потім, Маш. Зачекай трішки.
Але «потім» так і не наставало. У мами були чергові зміни й підробітки. На вихідних вона займалася домом: мила підлогу, прала, робила заготовки, шила. Шила багато — це був додатковий заробіток, який рятував бюджет. Іноді мама зупиняла роботу й дивилася на Машу з легкою тугою. Можливо, їй і хотілося дати доньці більше, але сил не вистачало. Маша сиділа поруч, дивилася на маму й сердилося на весь світ за те, що вони змушені так жити. Хотілося кричати, вимагати уваги, просити допомоги, але почуття провини стискали горло. Не раз Маша плакала від відчуття несправедливості: чому одні живуть і мають усе, а інші змушені рахувати копійки?
Батька Маші рано не стало, коли вона була ще зовсім маленькою. З мамою вони не були розписані. Чому — Маша не знала. І, звісно, не розуміла, що мама сама тягнула на собі весь цей тягар — турботу про маля, роботу, дім — без права на перепочинок, без можливості спертися на когось. І саме цей ритм життя залишав дуже мало місця для того, щоб просто бути поруч із донькою, слухати її, обіймати, розділяти дитячі радощі та прикрощі.
У пам’яті Маші часто виринали уривки тих років: мама, яка приходила додому пізно, ледве тримаючись на ногах, з тремтячими руками й очима, повними втоми. Тоді Маша ще не знала, що все це осяде в серці й залишиться тихою, але глибокою образою.
Минули роки, але Маша була у сварці з мамою. Вона попросила допомогти посидіти з Іллею, своїм маленьким сином, але мати відповіла, що втомилася й не може.
— Ну чому ти завжди відмовляєш? — видихнула Маша, не приховуючи роздратування.
— Я просто втомилася, — спокійно відповіла мати. — Не можу більше, Маш. Потім, може, наступних вихідних?
Слова повисли в повітрі, і раптом щось усередині Маші стиснулося. Вона згадала всі ті роки, коли чула схожі відмовки.
— Ти завжди втомлена, — голос Маші став гучнішим. — Коли я була маленькою, коли мені потрібна була ти…
— Досить, — перебила мати, відводячи погляд. — Я робила все, що могла.
— Але цього було замало! — вигукнула Маша, відчуваючи, як образа наростає, обпікаючи зсередини. — Тепер тобі немає діла й до онука.
Вони стояли одна навпроти одної, наче на різних берегах, кожна зі своєю правдою і бажанням бути почутою. Мати здригнулася від останніх слів. Її губи тремтіли.
— Ти не розумієш, — вимовила вона, намагаючись тримати голос рівним. — Я справді втомилася. І справ ще…
— Я росла поруч із людиною, яка завжди була десь там… у справах, у втомі, у турботах. І навіть зараз ти не можеш виконати просте прохання. Може, тобі й до онука байдуже, як колись було байдуже до мене, — перебила мати Маша.
— Я думала про тебе кожної хвилини. Я заради тебе все це тягнула на собі. Все. Брала підробітки, працювала…
— Заради мене? — Маша гірко всміхнулася. — Заради мене? Тоді чому я завжди почувалася нелюбимою? Може, тобі просто було зручно багато працювати? А я була зайвою?
Мати заплющила очі.
— Якби я стільки не працювала, ми б не вижили. Ти сама це чудово розумієш. У тебе не було б ні гарного одягу, ні фруктів на столі… А так у тебе було все.
Маша не відповіла. У неї не було найголовнішого… Вона мовчки взулася й пішла, залишивши матір саму.
Єлена Семенівна ще довго сиділа й думала про цю розмову. Слова Маші дзвеніли в голові: «Зайвою»… «Зручно»… Вона закрила обличчя руками. Спершу хотілося виправдатися, довести дочці, що все було не так, як вона думає. Що кожна копійка, кожна зайва зміна були заради неї. Заради її чобіт, зошитів, школи, заради того, щоб вона ніколи не знала, що таке голод і холод. Але чим довше вона сиділа, тим ясніше розуміла: виправдовуватися немає перед ким. Усе прожито. Все, що треба було давно сказати, — не сказано. Маша виросла швидко, а вона навіть не помітила…
Колись вона мріяла, що на старість у неї буде багато часу, щоб радіти кожному дню, займатися улюбленими справами. Але радість так і не прийшла. Раптом вона подумала, скільки років минуло з того часу, як вона востаннє сміялася до сліз. Коли просто сиділа з подругами й базікала ні про що. Коли дозволяла собі нічого не робити. Усе було «потім». Потім поїдемо на море. Потім почну читати книги. Потім буде час для себе, для життя, для доньки. А потім минуло тридцять років.
У голові знову спливли Машині слова: «Може, тобі просто зручно було багато працювати». Олена Семенівна довго думала. Зручно? Та їй щоранку не хотілося вставати, але вибору не було. Вона працювала, щоб вистачало на їжу, одяг, підручники. Шила ночами, засинаючи прямо над тканиною. Зручно… Цікаво, чи знала Маша, як це — рахувати копійки на проїзд і хліб? Як відкладати на вбрання, щоб у доньки все було не гірше, ніж у інших? Як ховати втому за усмішкою, аби у дитини не виникало зайвих запитань?
Однак запитання все ж були… Як виявилося. Вона пам’ятала ображений погляд Маші. Перед очима раптом спливло й інше обличчя. Маленьке, з тоненькими косичками, перев’язаними кольоровими резинками. Маша сиділа на стільці, теліпала ногами й щось говорила про поробку. Жінка тоді поспішала, не хотіла запізнитися на автобус.
— Мамо, подивись! — наполегливо кликала її Маша.
— Потім, Машо. Потім, — відказала мати на ходу.
І ось це «потім» зараз відгукнулося в пам’яті липким і неприємним відлунням. Тоді здавалося, що «воно» обов’язково настане. Але будні мина́ли за роботою, а вихідні — за шиттям, пранням чи черговим підробітком.
Олена швидко отямилась від спогадів. Та в пам’яті знову ожив запах тіста й яблук. Яблуками пригостили сусіди. Вони з Машею тоді вирішили спекти шарлотку. Маша більше заважала, ніж допомагала. Борошно було всюди: на столі, на підлозі, навіть на шторах. Дочка сміялася, а мати сердилася й поспішала, бо ще треба було піти на ринок по продукти, а потім до клієнтки зняти мірки.
— Мамо, дивись, я правильно роблю?
— Молодець, а тепер іди в кімнату, не заважай. Від тебе багато бруду, — кивнула вона.
Олена думала, як би не запізнитися, і переживала, що взагалі взялася пекти пиріг. Маша замовкла, сіла на табурет і почала колупати борошно пальцем, ніби щось зрозуміла.
Пригадалася Олені й зима, пізній вечір. Вони йшли темною вулицею. Вона тягла дві важкі сумки, пальців не відчувала від холоду та ваги. Маша дрібно крокувала поруч і щось захоплено розповідала про школу, про подружку, про те, як на уроці вони ліпили сніговика з пластиліну. Мати не слухала доньку — раділа, що клієнтка щедро заплатила, й думала про нове замовлення та платежі. У думках підраховувала витрати.
— Мамо, а знаєш, що я загадаю на Новий рік? — голос Маші прозвучав гучно, вирвавши мати з роздумів.
— Тихіше, Маш. Дай дійти додому. Потім розкажеш, — з роздратуванням відповіла вона.
Донька замовкла й тихо пішла поруч. Мати не бачила, але Маша плакала. Вдома вона так і не спитала, що Маша хотіла загадати на Новий рік. Це маленьке упущення зараз здавалося важким тягарем.
Вона згадала й інші моменти. Невисловлені слова, промахи, коли була поруч тілом, але не серцем. Коли життя вимагало виживання, і на ніжність не залишалося ні сил, ні часу.
«Я не долюбила тебе… — прошепотіла вона сама до себе». Недолюбила вона і це життя. Не помітила радості у ранковому світлі, що просочувалося крізь щілину між шторами, не зупинилася під першим весняним дощем, не підняла голови, щоб роздивитися хмари, коли дочка казала, що вони дуже схожі на баранців. Усе відкладала на потім. Радість, відпочинок, розмови. Мабуть, радість була он у тому яблуці, яке гризла її донька, поки вона рахувала гроші. Або в розсипаному скрізь борошні. У сміху доньки, який вона перебивала словами: «Тихіше, мені працювати. Важливе замовлення».
Тепер сміх давно зник з цієї квартири. Яблук більше нікому їсти… А потрібно було всього лише знайти кілька митей для обіймів, хвилину, щоб роздивитися малюнки й сказати: «Як гарно». Послухати віршовані рядки й промовити: «Я тобою пишаюся». Знайти секунду, щоб підняти голову й подивитися на хмари, схожі на баранців. Але чомусь завжди знаходилися справи важливіші. А важливим було інше — обійняти, почути, помітити, приділити час.
Вперше за довгий час їй захотілося, щоб усе було інакше. Вона заплющила очі, намагаючись вгамувати тривогу, що поступово розросталася всередині. Спогади накочували хвилями, кожне залишав по собі важкий слід. Жінка знала, що минуле не виправиш. У глибині душі майнула думка зробити хоч щось зараз. Не заради подяки, не заради виправдання, а просто для того, щоб більше не втрачати моменти, які ще є.
Олена взяла до рук телефон і подзвонила доньці. Гудки тяглися безкінечно. Серце калатало.
— Алло… — голос Маші прозвучав насторожено. До дзвінка матері вона сиділа й думала про сварку. Розуміла, що мамі було важко раніше, й почувалася ніяково, що її почала.
— Маш… — жінка ковтнула, — якщо тобі потрібна допомога з сином, я можу прийти. Все відкладу. Я справді мало бачу онука.
— Дякую, мамо… — відповіла Маша. — Мені справді потрібна допомога. Ти не уявляєш, як складно самій справлятися.
— Уявляю, — тихо сказала Олена. — Тому й дзвоню. Не треба тобі самій тягнути все на собі. Я поруч.
— Дякую, мамо… — голос Маші трохи здригнувся. — Знаєш, якщо ти не проти, може, прийдеш сьогодні? Просто поговорити…
— Звісно, — відповіла Олена. — Я вже збираюся. Буду за годину.
— Дякую… — тихіше сказала Маша. — Чекатиму тебе.
Олені було незручно йти сьогодні до доньки. Вона збиралася підшити штани одній клієнтці. Ще треба було дійти до магазину по продукти. Але вперше за довгі роки вона відклала свої справи. Все, що здавалося важливим раніше, раптом втратило значення. Адже вперше за багато років вона відчула, що є речі важливіші за роботу й домашні турботи — речі, які не можна відкласти на потім, бо вони зникають безповоротно.
