Чорний поліетилен зблиснув під холодним світлом під’їзної лампи, наче шкіра велетенської риби. Глухий удар важкого пакунка об бетонну підлогу відлунив у вухах Маргарити Степанівни.
— Це все, — голос доньки, зазвичай дзвінкий і лагідний, зараз нагадував шелест сухої осоки. — Тут твої ліки, твій улюблений халат із вишивкою і документи. Більше нічого твого в цій квартирі немає.
— Олю… — Маргарита Степанівна ворухнула губами, але звук застряг десь у гортані. — Ти що, виганяєш мене на ніч дивлячись? Свою матір?
— Я виганяю не матір, — Оля вчепилася в одвірок так міцно, що кісточки пальців побіліли. — Я виганяю людину, яка тридцять років говорила як мені жити. Ти ж хотіла, щоб я була «самостійною»? Вітаю. Я починаю самостійне життя без твоїх порад про те, як мені дихати!
Двері захлопнулися. Клацання замка прозвучало. Маргарита Степанівна залишилася стояти в під’їзді, втупившись у цифру «42» на оббитому дерматином полотні. Під ногами лежав той самий пакет — потворний, набитий її життям, затягнутий тупим вузлом.
Тіні минулого за зачиненими дверима
Вона почала стукати. Спочатку делікатно, ніби в гості, а потім дедалі сильніше, аж поки сусіди не почали визирати у вічка.
— Відчини зараз же! — крикнула Маргарита, і її голос повернув звичну владну ноту. — Ти хоч розумієш, як це виглядає? Що скаже тьотя Валя з третього поверху? Ти ганьбиш мене!
Двері не відчинялися, але з-за них почувся істеричний сміх.
— Ганьблю тебе? — крикнула Оля з того боку. — Тобі завжди було важливіше, що скаже тьотя Валя, ніж те, чому я плачу в подушку щовечора! Тобі не соромно було вчора прийти на мою роботу і вичитувати мого начальника за те, що він «занадто багато вимагає від моєї дівчинки»? Ти зробила мене посміховиськом перед усім офісом!
— Я захищала твої інтереси! Ти ж м’яка, тебе кожен може зім’яти! Хто, як не мати, скаже правду? — Маргарита вдарила кулаком по дверях.
— Твоя «правда» — це клітка! — голос доньки зривався. — «Олю, не вдягай це, ти схожа на опудало», «Олю, цей хлопець тобі не пара, у нього немає вищої освіти», «Олю, не купуй цю квартиру, вона занадто далеко від мене». Ти не дала мені зробити жодної власної помилки! Ти прожила своє життя і вирішила загарбати моє!
— Я дала тобі все! — Маргарита відчула, як до очей підступають гарячі сльози образи. — Я відмовляла собі в новому пальті, щоб ти вчилася на юридичному! Я не вийшла заміж вдруге, бо боялася, що вітчим тебе образить! Це твоя вдячність? Пакет зі сміттям під ноги?
— Ти не вийшла заміж, бо тобі потрібен був об’єкт для маніпуляцій! — відрізала Оля. — Тобі потрібна була ідеальна лялька, яку можна смикати за ниточки. Ти не любиш мене, мамо. Ти любиш свою владу над моїм життям.
Точка неповернення
Маргарита Степанівна сіла на той самий пакет. Він виявився несподівано м’яким — мабуть, зверху лежав той самий халат.
— Я нікуди не піду, — тихо сказала вона в замкову щілину. — Я буду сидіти тут, поки ти не схаменешся. Ти ж знаєш, у мене серце. Ти хочеш, щоб швидка забирала мене з під’їзду?
— О, знову! — Оля за дверима, здавалося, тупнула ногою. — Твоє «серце» прокидається щоразу, коли я намагаюся мати власну думку! Ти маніпулюєш хворобами так віртуозно, що лікарі вже сміються. Твоє серце витримає ще сто років.
— Як ти можеш… — прошепотіла мати. — Я ж хотіла як краще. Хотіла, щоб ти була щаслива.
— Щастя за твоїм рецептом — це гіркий полин, мамо. Я хочу бути нещасною, але САМА. Я хочу робити дурості, закохуватися в «не тих» чоловіків, купувати непотрібні речі й не звітувати перед тобою за кожен грам цукру в моєму чаї.
За дверима запала тиша. Довга, липка, важка. Маргарита Степанівна дивилася на свої руки — старіючі, з вузлуватими суглобами. Вона справді вірила, що рятує доньку від жорстокого світу. Але зараз, сидячи на мішку зі своїми речами, вона вперше побачила цей світ очима Олі: світ, де мати — це не теплий дім, а стіна, яку хочеться пробити головою.
— Олю… — вже без крику покликала вона. — А де я маю спати сьогодні?
— У тебе є ключі від твоєї старої квартири, яку ти здавала. Орендарі виїхали ще минулого тижня, я знаю. Гроші на таксі я поклала у бічну кишеню пакета. Там достатньо.
Маргарита намацала в пакеті цупкий конверт. Руки тремтіли. Вона повільно підвелася, підняла важкий мішок, який тепер здавався їй символом її власної поразки.
— Ти про це пошкодуєш, — сказала вона, але в голосі вже не було загрози. Лише безмежна втома.
— Можливо, — почулося з-за дверей. — Але це буде МІЙ жаль. На добраніч, мамо.
Світло в під’їзді згасло. Маргарита Степанівна стояла в повній темряві, міцно притискаючи до себе чорний пакет, і вперше за багато років не знала, що вона скаже завтра вранці.
Минув місяць. Маргарита Степанівна сиділа у своїй старій квартирі, де пахло пусткою та вогкістю. Вона навмисно не вмикала телевізор — цей шум більше не заглушав тишу, а лише підкреслював її. Телефон мовчав. Жодного дзвінка, жодного повідомлення «Як ти?» чи «Купи хліба».
Раптом у двері подзвонили. Маргарита здригнулася, серце звично кольнуло, але вона не поспішала хапатися за ліки. Вона підійшла до дверей і завмерла.
— Хто там? — запитала вона суворо, хоча всередині все тріпотіло.
— Це я, мамо. Відчини.
На порозі стояла Оля. Вона виглядала інакше: розпатлане волосся, на очах — розмазана туш, а в руках — такий самий великий чорний пакет, як і місяць тому. Вона занесла його в коридор і важко впустила на підлогу.
— Що, прийшла просити вибачення? — Маргарита Степанівна склала руки, намагаючись повернути собі роль судді. — Зрозуміла, що без моїх порад твоє життя перетворилося на хаос?
— Ні, мамо, — Оля підняла очі, повні не гніву, а якоїсь дивної, сухої люті. — Я прийшла повернути тобі твої речі. Але не халати. Я прийшла повернути тобі твої слова, твої страхи й твою провину.
— Про що ти мелеш? — нахмурилася мати.
— У цьому пакеті — все те, що я купувала, щоб «бути як ти». Твої улюблені штори, які я терпіти не можу, книги з етикету, якими ти мене мучила, і сервіз, з якого не можна було пити, бо він «для гостей». Я викинула все це зі своєї квартири. І знаєш що? Мені стало легше дихати.
Маргарита Степанівна похитнулася. — Ти прийшла сюди, щоб знову мене образити? Ти місяць не дзвонила! Мене могло не стати, і ніхто б не дізнався!
— Мамо. Ти чудово виглядаєш. Навіть колір обличчя став кращим без щоденних скандалів зі мною, — Оля пройшла вглиб кімнати, ігноруючи протест матері. — Я прийшла сказати, що виходжу заміж. За того самого хлопця без вищої освіти. Його звати Ігор, і він — автомеханік.
— За слюсаря?! — Маргарита сплеснула руками. — Олю, ти з глузду з’їхала! Він же тебе покине, забере твою квартиру, ти залишишся на вулиці з дітьми! Ти хоч розумієш?
— Ось! — Оля різко розвернулася. — Ось цей голос! «Він тебе покине», «ти не впораєшся», «світ ворожий». Мамо, зупинись! Ти тримаєш мене за руку так міцно, що в мене вже некроз тканин почався! Я люблю його. Він дивиться на мене як на людину, а не як на проект по вихованню ідеальної доньки.
— Любов минає, а соціальний статус залишається! — крикнула Маргарита. — Я життя поклала на те, щоб ти була в еліті, щоб ти спілкувалася з гідними людьми!
— Твої «гідні люди» — це суцільні маски! Я хочу жити справжнім життям. Ми переїжджаємо в інше місто. Ігор отримав пропозицію відкрити власну майстерню.
У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого годинника. Маргарита Степанівна відчула, як світ навколо неї розсипається на дрібні друзки.
— В інше місто? — прошепотіла вона. — А як же я? Ти кидаєш мене тут саму? У моєму віці?
— Ти не стара, мамо. Тобі всього шістдесят. У тебе є ця квартира, є дача, є подруги, яких ти раніше розповідала про мою нездарність. Живи своїм життям! Вперше за тридцять років — живи для себе, а не за мене!
— Це жорстоко… — Маргарита сіла на край дивана. — Я тебе так не виховувала.
— Саме так ти мене й виховувала. Ти навчила мене, що виживає найсильніший. От я і виживаю. Я виборюю своє право на щастя навіть ціною розриву з тобою.
Оля підійшла до дверей, але на мить зупинилася. — У пакеті під шторами лежить конверт. Там гроші. Це повернення за все, що ти на мене витратила — за навчання, за те пальто, за кожну копійку, якою ти мені дорікала. Тепер я тобі нічого не винна. Ми квити.
— Олю, почекай! — Маргарита кинулася до коридору. — Ти навіть не запросиш мене на весілля?
Оля поклала руку на ручку дверей. Її обличчя на мить пом’якшало, але погляд залишився твердим.
— Запрошу. Коли зрозумію, що ти прийдеш туди як моя мати, а не як ревізор, який шукає бруд під нігтями в нареченого. Коли ти зможеш просто порадіти за мене, нічого не коментуючи. Дай мені час, мамо. І дай час собі.
Двері зачинилися. Цього разу не було гучного удару — лише тихий клік. Маргарита Степанівна підійшла до чорного пакета, розв’язала вузол і витягла звідти стару, набиту пилом штору. Вона пахла доньчиним домом, парфумами й чимось, що Маргарита вже давно забула — свободою.
Вона вперше за багато років не почала складати план помсти чи маніпуляції.
Вона просто сіла на підлогу поруч із пакетом і вперше в житті по-справжньому, гірко заплакала — не для глядачів, а для самої себе.
Ресторан «Старий млин» на околиці міста дихав святом: пахло смаженим м’ясом, хвойним лісом. Маргарита Степанівна сиділа за столом, випрямивши спину так, ніби замість хребта в неї була залізна лінійка.
На ній була бездоганна сукня кольору гнилої вишні та перли. Вона виглядала як королева у вигнанні, що випадково потрапила на селянське гуляння.
Навпроти неї сидів батько нареченого — кремезний чоловік із мозолистими руками, який щойно голосно розповів анекдот і тепер витирав вуса серветкою.
— А я кажу вам, Маргарито Степанівно, — гукнув він крізь музику, — Ігор наш — хлопець золотий! Руки з того місця ростуть. Ваша Оля за ним — як за кам’яною стіною!
Маргарита Степанівна відчула, як усередині закипає звична хвиля сарказму. «Золоті руки? — хотілося сказати їй. — Краще б у нього була вища освіта та манери за столом. Ваша «кам’яна стіна» пахне мастилом навіть через одеколон!» Вона вже відкрила рот, щоб видати нищівне зауваження про культуру мовлення, але раптом зустрілася поглядом з Ольгою.
Донька стояла в центрі залу. Без пишних суконь, у простому білому вбранні, з розпущеним волоссям. Вона сміялася так щиро, що зморшки біля очей здавалися променями світла. Оля на секунду затримала погляд на матері. У цьому погляді не було страху, лише німе запитання: «Ти знову все зіпсуєш чи зможеш просто побути моєю мамою?»
Маргарита Степанівна проковтнула гіркий клубок і замість репліки видавила: — Головне, щоб вони були щасливі, Петре Петровичу. Пийте.
— О, золоті слова! — зрадів сват і потягнувся за пляшкою.
Танцювальний майданчик
Коли оголосили танець матері та доньки, у залі стало тихо. Оля підійшла до столу і протягнула руку. Маргарита встала, поправила невидиму складку на сукні й вийшла на середину.
— Ти дуже гарна сьогодні, — прошепотіла Оля, поклавши руки на плечі матері.
— Ця сукня трохи повнить мене в талії, — автоматично відгукнулася Маргарита, але тут же прикусила язика. — Але… дякую. Ти теж. Хоча я б обрала інший фатин.
— Мамо! — Оля ледь помітно всміхнулася.
— Мовчу. Я мовчу.
Вони повільно кружляли. Маргарита Степанівна бачила, як Ігор, її зять-автомеханік, з обожнюванням дивиться на свою дружину. Вона бачила його друзів — простих хлопців у незручних костюмах, які щиро раділи за друга. Це не був той світ, який вона малювала для Олі в мріях, але це був живий світ. Не пластмасовий.
— Він купив мені машину, мамо, — тихо сказала Оля. — Стареньку, потриману. Сам її перебрав. Сказав: «Тепер ти зможеш їздити до мене на роботу, коли захочеш».
— Потримана машина — це небезпечно, — знову не втрималася Маргарита. — Гальма можуть відмовити в будь-який момент. Ти ж знаєш, яка зараз статистика…
Оля зупинилася посеред танцю. Музика тривала, а вони стояли нерухомо.
— Мамо, ти зараз або скажеш «вітаю», або я піду різати торт без тебе.
Маргарита Степанівна подивилася на доньку. Вона побачила дорослу жінку, яка більше не чекає дозволу, щоб дихати. Вона побачила пакет зі сміттям, який місяць тому лежав під її ногами. Вона побачила свою самотність у старій квартирі.
— Вітаю, — витиснула вона з себе. Голос тремтів. — Я… я сподіваюся, він надійно закріпив ті гальма.
Оля розсміялася і міцно притиснула матір до себе. Це були перші справжні обійми за останні десять років. Не протокольні, не «для фото», а колючі, до болю щирі.
Фінал вечора
Коли свято добігало кінця, Маргарита Степанівна вийшла на терасу. До неї підійшов Ігор. Він виглядав ніяково, м’яв у руках серветку.
— Маргарито Степанівно… я знаю, ви про мене не дуже високої думки. Але я Олю не ображу. Чесне слово.
Маргарита подивилася на його великі руки, на яких під нігтями все одно залишилися сліди роботи, які не вимила жодна щітка. Вона зітхнула.
— Ігоре, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — У неї складний характер. Вона вперта, не вміє готувати борщ так, як я вчила, і постійно забуває вимикати праску. Якщо ви з цим впораєтеся — значить, ви справді герой.
Ігор усміхнувся — широкою, світлою посмішкою. — Я вже замовив праску з автовідключенням, мамо Маргарито.
Слово «мамо» різануло її, але цього разу біль був не гнівливим, а якимось очищувальним.
— Йдіть уже, — вона махнула рукою. — Торт розріжуть без вас.
Вона залишилася одна під нічним небом. Десь там, у пакеті з речами, який вона привезла як подарунок, лежала старовинна брошка її бабусі.
Вона хотіла подарувати її «гідному обранцю», але зараз зрозуміла: вона подарує її Олі. Як символ того, що ниточка нарешті розірвана, і тепер вони — просто дві жінки, які вчаться любити одна одну без умов.
Світлана Малосвітна
