— Ні, Лєно, ні і ще раз ні! Я не збираюся їхати до твоїх батьків і знову вислуховувати від них, який я безкорисний.
— Ми їдемо завтра до моїх батьків на вихідні, — сказала Олена, зупиняючись у дверях кабінету. — Мама телефонувала. Свіжина буде.
Кирило не відривав погляду від монітора. Його пальці продовжували швидко стукати по клавіатурі, наче він не почув дружину. На екрані миготіли рядки коду, які, здавалося, гіпнотизували його своєю монотонністю.
— Кириле! — Олена підвищила голос. — Ти мене чув?
— Угу, — він нарешті відірвався від екрана й подивився на годинник. — Уже одинадцята година. Я ще години три працюватиму.
— Я не про сьогодні, — Олена схрестила руки на грудях. — Ми їдемо завтра зранку до батьків. На вихідні.
Кирило нарешті розвернувся в кріслі й подивився на дружину. У його очах читалося нерозуміння, змішане з роздратуванням.
— Олено, ти при своєму розумі? У мене роботи купа. Я тобі розповідав, що від цього контракту багато що залежить. Які батьки? Які вихідні?
— А який у тебе контракт? — Олена зайшла в кімнату і з викликом подивилася на чоловіка. — Знову якісь програмки будеш писати? Це може зачекати. Батьки на нас чекають.
Кирило повільно зняв окуляри й потер перенісся. Він виглядав утомленим — червоні очі видавали багатогодинну роботу за комп’ютером.
— Послухай, — почав він якомога спокійніше. — Це не просто «програмки». Це застосунок для великої логістичної компанії. Якщо ми підпишемо з ними контракт, у нас у фірмі буде стабільна робота на рік уперед. А для мене — премія, якої вистачить на той ремонт, про який ти весь час говориш.
— І що, заради твоїх абстрактних обіцянок я маю ганьбити себе перед батьками? — Олена підійшла ближче. — Тато спеціально кабана на свіжину пустив! Мама вже готувати почала всяке там! Вони чекають!
— Ні, Олено, ні і ще раз ні! Я не збираюся їхати до твоїх батьків і знову вислуховувати від них, який я безкорисний!
— Ти перебільшуєш, — відмахнулася Олена. — Тато просто не розуміє, що можна гроші заробляти, сидячи за комп’ютером.
— Не розуміє? — Кирило гірко всміхнувся. — Минулого разу твій батько годину розмірковував про те, що «комп’ютерники — не мужики» і що я «сиджу в інтернетах замість того, щоб працювати на заводі, як нормальні люди». Цього ти не пам’ятаєш?
Олена відвела погляд:
— Тато просто жартував. Ти сприймаєш усе близько до серця.
— Жартував? — Кирило підвівся з крісла. — А коли твоя мати спитала, чому я не можу влаштуватися на нормальну роботу і «вічно бавлюся з комп’ютером» — це теж був жарт?
— Кириле, але це ж старі люди, — Олена спробувала взяти чоловіка за руку, але той відсторонився. — Вони просто не розуміють сучасні професії.
— Справа не в розумінні, Олено, — Кирило підійшов до вікна й подивився на нічне місто. — Справа в повазі. Твої батьки не поважають мене і мою роботу. І, здається, ти теж.
— Що за дурниці? — обурилася Олена. — Звісно, я поважаю!
— Правда? — Кирило повернувся до дружини. — Тоді чому ти щойно назвала мою роботу «якимись програмками»? Чому ти вважаєш, що її можна відкласти в будь-який момент? Чому ти не можеш пояснити своїм батькам, що завдяки моїй «несправжній» роботі ми живемо в хорошій квартирі, їздимо у відпустку двічі на рік і купуємо те, що хочемо, не рахуючи при цьому кожну копійку?
Олена промовчала. У глибині душі вона знала, що чоловік має рацію. Його робота приносила їм набагато більше грошей, ніж заробіток її батька-механіка та її власна зарплата вчительки разом узяті. Але визнавати це перед батьками чомусь не хотілося.
— І взагалі, — Кирило повернувся до комп’ютера, — мені остогидло щоразу доводити всім, що я не ледар. Я втомився. Тож завтра я буду працювати тут, а ти можеш їхати до батьків сама. Передавай їм привіт.
— Але Кириле… — почала Олена.
— Все, розмову закінчено, — Кирило надів навушники і знову поринув у роботу, демонстративно ігноруючи обурений погляд дружини.
— Я не розумію, чому ти такий упертий! — Олена стягнула з чоловіка навушники. — Просто два дні. Ти можеш узяти ноутбук із собою, якщо це так важливо.
Кирило повільно повернувся, намагаючись стримати наростаюче роздратування:
— Ти серйозно? Минулого разу, коли я взяв ноутбук, твій батько годину розмірковував про те, що я «і на відпочинку не можу відірватися від цих комп’ютерів». А потім іще твоя мати додала: «Кирюш, ти б хоч на вихідних відпочив би від своїх іграшок».
— Вони просто не розуміють…
— Не розуміють? — Кирило гірко всміхнувся. — А ти пояснила? Ти хоч раз сказала їм, що я не в іграшки граю, а заробляю гроші? Що завдяки моїм «іграшкам» ми можемо дозволити собі відпустку в Туреччині, а не на дачі в твоїх батьків?
Олена відвела погляд. Щось у її обличчі змінилося, наче Кирило торкнувся забороненої теми.
— Немає потреби посвячувати батьків у наші фінансові справи.
— Правда? — Кирило підвівся з крісла. — А коли твій батько питає, скільки я отримую, і потім хитає головою, кажучи: «Ех, пішов би ти до мене на завод, хоч мужиком би став», ти не вважаєш за потрібне сказати, що я заробляю втричі більше, ніж він?
— Тата це тільки образить, — Олена підтиснула губи. — Він пишається своєю роботою.
— А мене це не ображає? — Кирило підвищив голос. — Послухай, я терпів це чотири роки. Чотири роки я слухав, як твій батько розповідає, який я невмійко в «чоловічих справах». Як твоя мати зітхає: «Бідна Олена, така розумниця, а чоловік…» — і багатозначно замовкає.
— Вони просто хвилюються за мене, — спробувала виправдатися Олена.
— Хвилюються? — Кирило підійшов до шафи й дістав папку з документами. — Знаєш, що це? Договір на іпотеку. Яку я погасив на три роки раніше терміну. З «іграшок»! Ось твоя машина, — він кинув на стіл ключі. — Теж куплена на мої «іграшки». А ось це, — він витягнув із кишені свій телефон, — той самий телефон, через який твій батько сказав: «Ну звісно, всі гроші на дорогі іграшки собі, а дружина хай ходить у лахмітті».
— Кириле, перестань, — Олена почала нервувати. — Не треба так…
— А як треба? — Кирило почав діставати з шафи речі на диван. — Ось. Шуба, яку ти просила минулого року. Сумка, за якою ми їздили в Мілан. Прикраси на твій день народження. Це все теж на мої «іграшки». І щось я не помітив, щоб ти соромилася приймати ці подарунки.
Олена стояла мовчки, її обличчя почервоніло.
— Знаєш, у чому проблема? — Кирило підійшов упритул до дружини. — Ти сама не поважаєш мою роботу. Тобі подобаються результати — гроші, подарунки, квартира. Але ти соромишся того, що я заробляю їх не на заводі з «нормальними мужиками», а сидячи за комп’ютером.
— Це неправда, — тихо заперечила Олена.
— Правда, — Кирило втомлено зітхнув. — Інакше ти б давно пояснила своїм батькам, що їхній зять насправді не ледар. Що він керує командою розробників. Що від його роботи залежить функціонування систем великих компаній. Що його зарплата…
— Годі про гроші! — Олена підвищила голос. — Ти тільки про них і думаєш!
— Ні, це ти про них думаєш, — відповів Кирило. — Ти користуєшся всіма благами, які дає моя робота, але при цьому соромишся її перед батьками. Це називається лицемірство, Олено.
Олена відвернулася, не бажаючи визнавати правоту чоловіка. У глибині душі вона знала, що він має рацію. Їй справді подобався їхній спосіб життя, але пояснювати батькам, що її чоловік-програміст заробляє більше, ніж усе їхнє селище разом узяте, вона не хотіла. Це зруйнувало б звичну картину світу, де батько — головний здобувач і авторитет.
— Я дзвоню мамі й скажу, що ми не приїдемо, — нарешті промовила вона.
— Ні, — Кирило похитав головою. — Їдь сама. Тобі буде корисно побути там без мене. Може, нарешті замислишся, чому ти дозволяєш своїм батькам принижувати людину, яка забезпечує тобі життя, про яке вони можуть тільки мріяти.
— Алло, мам? — Олена демонстративно набрала номер прямо перед Кирилом. — Так, дзвоню сказати, що… Що Кирило захворів. Температура і…
Кирило різко вихопив телефон із рук дружини:
— Доброго дня, Ніно Петрівно. Ні, я не хворий. Я працюю над важливим проєктом і не можу його кинути. Так, знову за комп’ютером.
— Дай сюди слухавку! — Олена спробувала забрати телефон, але Кирило відійшов убік.
Із динаміка донісся невдоволений голос тещі:
— Знову твої іграшки? Олено казала, що ти якісь програмки пишеш… Хіба це робота для чоловіка?
— Знаєте, Ніно Петрівно, — Кирило ввімкнув гучний зв’язок, щоб Олена теж чула. — Я керую відділом розробки. У мене в підпорядкуванні дванадцять осіб. І мої «програмки», як ви висловлюєтеся, приносять компанії мільйонні контракти.
— Ой, не сміши! — у розмову вклинився голос тестя. — Які мільйони? Ось я на заводі…
— Михайле Степановичу, — перебив його Кирило. — Давайте начистоту. Я знаю, що ви вважаєте мене ледарем. Але знаєте, скільки я заробляю на своїх «іграшках»?
— Кириле, не треба! — Олена спробувала вихопити телефон.
— Треба, Олено. Давно треба було, — Кирило відсторонив руку дружини. — Михайле Степановичу, я заробляю на місяць стільки, скільки ви за пів року на своєму заводі. І це не рахуючи премій і бонусів.
У слухавці повисла тиша.
— Брешеш! — нарешті видихнув тесть. — Олена казала…
— А ось це цікавий момент, — Кирило подивився на зблідлу дружину. — Що саме казала Олена? Що ми ледве зводимо кінці з кінцями? Що я сиджу в неї на шиї? Що ми не можемо дозволити собі нову машину?
— Кириле, припини! — благально вигукнула Олена.
— Ні вже, давай у всьому розберемося, — Кирило продовжував говорити в телефон. — Ваша дочка соромиться розповісти вам правду. Соромиться визнати, що її чоловік-програміст заробляє більше, ніж увесь ваш завод. Тому що тоді зруйнується ваша картина світу, де справжні мужики працюють тільки руками.
— Та як ти смієш! — загримів голос тестя. — Та я…
— А ось так і смію, — спокійно відповів Кирило. — Тому що втомився. Втомився від того, що моя дружина підтримує вашу думку про мене. Втомився від того, що вона роками бреше вам про наше фінансове становище. Втомився бути хлопчиком для биття на ваших сімейних посиденьках.
— Олено, це правда? — голос тещі тремтів. — Ти нам брехала?
Олена мовчала, опустивши очі.
— Ось і поговорили, — Кирило поклав телефон на стіл. — Тепер ти можеш їхати до батьків і пояснювати їм, чому всі ці роки підтримувала їхні помилки. Чому дозволяла їм принижувати людину, яка забезпечує тобі життя, про яке вони можуть тільки мріяти.
— Ти все зруйнував, — прошепотіла Олена. — Усе зруйнував…
— Ні, — Кирило похитав головою. — Це ти зруйнувала. Своєю брехнею, своїм соромом за мою професію, своїм небажанням захистити чоловіка перед батьками. А я просто сказав правду. І мені стало легше.
Він розвернувся і вийшов із кімнати, залишивши Олену наодинці з телефоном, який продовжував розриватися від голосів її батьків. Уперше за чотири роки шлюбу він відчув, що тягар постійного несхвалення й осуду впав із його плечей. Нехай ціною цього став найбільший скандал у їхній сім’ї.
Кирило сидів у кабінеті, коли почув, як Олена розмовляє по телефону в сусідній кімнаті. Її голос звучав незвично жалібно:
— Тату, я можу пояснити… Так, ми справді добре живемо. Ні, гроші не крадені! Кирило правда стільки заробляє…
Кирило всміхнувся. Нарешті правда вийшла назовні.
— Я знаю, що була неправа, — продовжувала Олена. — Просто… Просто ви б перестали допомагати мені, давати гроші, якби дізналися…
Ці слова змусили Кирила відірватися від монітора. Він повільно встав і підійшов до дверей.
— Так, тату, — схлипувала Олена. — Я спеціально занижувала наші доходи. Тому що ці посилки з села, ці перекази на свята… Мені подобалось почуватися маленькою донечкою, про яку піклуються.
Кирило прочинив двері:
— Що ти сказала?
Олена здригнулася й впустила телефон.
— То ось у чому справа? — Кирило підняв слухавку. — Михайле Степановичу, ви чуєте мене? Ваша дочка щойно зізналася, що роками маніпулювала вами, випрошуючи допомогу, в якій ми не потребували.
— Кириле, не треба! — благально вигукнула Олена.
— Треба, — відрізав він. — Тому що тепер усе стало на свої місця. Ти дозволяла їм принижувати мене, щоб вони продовжували вважати нас бідними родичами. Щоб не припиняли слати нам ці кляті посилки із салом і картоплею, які нам і даром не здалися!
У слухавці пролунав тяжкий зітх тестя:
— Оленко, як ти могла? Ми з матір’ю останнє відправляли…
— Ось саме, — гірко всміхнувся Кирило. — А знаєте, що відбувалося з вашими посилками? Половина відправлялася в смітник, тому що ми не встигали це їсти. А гроші… Олено, розкажи батькам, куди ти витрачала їхні перекази.
Олена мовчала, опустивши голову.
— Ваша дочка в спа-салон на них ходила. Косметичні процедури собі робила. Якраз на ту суму, що ви прислали на «продукти» минулого місяця.
— Припини! — закричала Олена. — Ти не маєш права!
— Маю. Тому що я втомився бути частиною цієї брехні, — Кирило говорив чітко й жорстко. — Ти не просто дозволяла своїм батькам принижувати мене. Ти свідомо підтримувала цей образ, щоб продовжувати отримувати від них допомогу. Це підло.
— Оленко, — голос тещі тремтів. — Ми ж останні заощадження…
— А тепер послухайте мене уважно, — перебив Кирило. — Ваша дочка живе в квартирі за 500 тисяч доларів. Їздить на машині за 160 тисяч. Відпочиває за кордоном тричі на рік. І все це на мої «програмки».
У слухавці повисла важка тиша.
— Із цього моменту жодної допомоги нам не потрібно, — твердо сказав Кирило. — Більше того, я перекажу вам гроші за всі ваші посилки й перекази за останні чотири роки. З відсотками. Щоб закрити цей ганебний гештальт.
— Кириле… — почала було Олена.
— А з тобою, — він повернувся до дружини, — у нас буде окрема розмова. Про довіру, повагу і про те, як ти примудрилася перетворити наш шлюб на незрозуміло що.
Він поклав телефон на стіл і попрямував до виходу.
— Куди ти? — злякано спитала Олена.
— Працювати, — відповів Кирило, не обертаючись. — Над тим самим проєктом, який ти вважала марнуванням часу. Уперше за чотири роки я радий, що не поїду до твоїх батьків. Тому що тепер їм доведеться переварити правду про свою дочку, а не про їхнього «нікудишнього» зятя.
Двері кабінету зачинилися, залишивши Олену наодинці зі зруйнованою брехнею, яку вона так старанно будувала всі ці роки.
