Оксана вийшла заміж у травні — коли повітря було напоєне ароматом яблуневого цвіту, а майбутнє здавалося безхмарним. Весілля було скромним, без розкішних застіль і гучних тостів, зате з щирими усмішками та теплими побажаннями.
Олег здавався гарним чоловіком: роботящий, спокійний. Єдине, що трохи не подобалося, після церемонії молодята поїхали не у власне житло, а до Олегової матері. Двокімнатна квартира на третьому поверсі старої п’ятиповерхівки. Кімнати невеликі, кухня тісна, зате чисто й охайно. Тут господарювала Галина Петрівна — мати Олега, жінка шістдесяти одного року, жвава й енергійна, попри пенсійний вік.
— Ну що, доню, тепер будемо однією сім’єю, — сказала свекруха першого вечора, показуючи Оксані, де що лежить. — Звикай потроху.
Жінка кивнула й усміхнулася. Молоді планували трохи пожити з батьками, накопичити грошей і через рік-два купити власну квартиру. Здавалося, це непогане тимчасове рішення: економія на оренді, та й Галина Петрівна виглядала привітною жінкою.
З перших днів Оксана взяла на себе всі домашні справи. Вставала рано, готувала сніданок чоловікові та свекрусі, прибирала квартиру перед роботою. Увечері після зміни в салоні оптики, де працювала продавчинею-консультанткою, знову поспішала додому — готувати вечерю. Галина Петрівна приймала турботу невістки як належне, іноді схвально кивала:
— Господарська дівчинка. Оце добре.
Зарплата в Оксани була пристойна — близько сорока тисяч гривень. Двадцять одразу відкладала у «сімейний бюджет» — на продукти й комунальні. Олег теж робив внесок — працював водієм на великому підприємстві, заробляв трохи більше за дружину.
Галина Петрівна жила на пенсію. Та до спільних витрат не долучалася:
— Пенсія мала, ледве на власні потреби вистачає.
Перші місяці минули спокійно. Олег був задоволений: удома порядок, їжа смачна, дружина не свариться. І свекруха начебто поводилася мирно — лише зрідка робила зауваження:
— Ксюша, ти забагато солі кладеш у котлети.
Або:
— Ми раніше підлогу щодня мили, не через день.
Оксана не ображалася — розуміла, свекрусі непросто ділити кухню з молодою жінкою. Слухала поради, підлаштовувалася під звички старшого покоління.
Тільки поступово коло її обов’язків ширшало. Галина Петрівна перестала мити за собою посуд — мовляв, здоров’я не дозволяє. Потім перестала прибирати власну кімнату:
— Молодим же легше, навіщо мені це робити?
Коли Оксана поверталася з роботи, свекруха зустрічала її словами:
— Доню, машинка прання закінчила. Повісиш речі, добре? А то мені сьогодні не дуже добре.
Олег лише знизував плечима:
— Та що тобі важко? Мама ж не молода, потерпи трохи. Скоро з’їдемо.
Але час минав, а плани купівлі житла непомітно відкладалися. То Олег вирішив міняти машину, то відпустку планував дорогу. Оксана почала здогадуватись: чоловікові, видно, цілком зручно жити у материній квартирі, де всі побутові турботи на ній.
Наприкінці першого року спільного життя атмосфера в домі змінилася. Галина Петрівна не приховувала свого ставлення до невістки. Докори стали постійними:
— Ти не так себе поводиш. У нашому домі все завжди робилося інакше.
— Чому ти так посуд ставиш? Неправильно.
— У тебе завжди неприбрано у кімнаті, навчилася б уже від нормальних господинь.
Найбільше діставалося невістці тоді, коли Олега не було вдома. Свекруха наче чекала таких моментів, щоб висловити все, що накипіло. Оксана терпіла. Не хотіла сваритися й ставити чоловіка між собою та його матір’ю.
Галина Петрівна охоче обговорювала з сусідками, як нинішня молодь нічого не тямить у господарстві. При цьому сама давно не торкалася ні каструль, ні швабри. Цілими днями сиділа вдома: серіали, телефон, гості на кухні.
— А от моя невістка, — любила вона розповідати сусідці Валентині Михайлівні, — не така, як теперішні дівчата. Господарська, працьовита. Правда, характер якийсь чудний. То не те, що наша Світлана, от це справжня жінка!
Світлана, сестра Олега, приїжджала часто. Працювала перукаркою, була на три роки старша за Оксану, мала чоловіка й восьмирічного сина. Галина Петрівна обожнювала доньку та онука Матвія, була готова для них на все. І коли настав день народження в онука, свекруха звернулася до Оксани з проханням:
— Доню, ти б не могла позичити п’ять тисяч гривень — онукові на подарунок? Пенсія ж маленька, а хочеться щось пристойне подарувати, — звернулася якось Галина Петрівна.
Оксана без вагань віддала гроші. Вона розуміла: бабуся хоче зробити онукові приємне — це природно. Свекруха подякувала, узяла купюри й запевнила:
— Дякую, доню, обов’язково поверну, щойно пенсію отримаю.
Тільки коли настав час пенсії, Галина Петрівна витратила гроші на себе — купила нові туфлі й сукню, а про борг і не згадала.
Минув місяць — і прохання повторилося.
— Оксано, а ти не могла б іще трохи допомогти? Світлана у відпустку збирається, косметику хоче купити, а у мене знову геть немає грошей.
Цього разу невістка задумалася. Родинний бюджет і без того був напружений — вони з Олегом відкладали гроші на стоматолога, на квартиру, пів року збирали потрібну суму.
— Галино Петрівно, нам і самим зараз нелегко, — обережно відповіла невістка. — Наступного тижня візит до стоматолога, потрібно оплачувати лікування.
Обличчя свекрухи миттєво змінилося. Брови зійшлися, губи стиснулися в тонку лінію.
— Зрозуміло, — холодно вимовила вона. — На себе грошей вистачає, а рідним — шкода.
— Це не так, — тихо заперечила Оксана. — Просто зараз не найкращий час.
— Не виправдовуйся! — різко перебила свекруха. — Три роки жила тут на всьому готовому, а ще щось кажеш!
Голос Галини Петрівни лунав на всю квартиру. У дверях з’явився Олег, стурбовано глянув на матір і дружину.
— Що відбувається? — спитав він.
— Та от, твоя дружина справжнє обличчя показує! — підвищила голос Галина Петрівна. — Три роки жила у нас, їла наш хліб, користувалася нашою квартирою, а як треба родині допомогти — одразу відмовки!
Оксана стояла посеред кухні, відчуваючи, як пересихає горло, а руки починають тремтіти. За всі роки спільного життя вона вперше бачила свекруху у такому стані.
— Мамо, заспокойся, — сказав Олег. — Поговорімо спокійно.
— Про що тут говорити? — не вгамовувалася Галина Петрівна. — Я думала, донька в дім прийшла, а вона чужа. Кожну копійку рахує, собі все купує, а нам — шкода?
Оксана мовчки розвернулася й вийшла з кухні. У спальні взяла рюкзак, склала документи, паспорт, зарядку до телефону. Руки рухались автоматично, а в голові панувала дивна ясність. На кухні свекруха ще довго обурювалася, звертаючись до сина:
— Бачиш, яка твоя жінка? Навіть перепросити не спромоглася!
Олег щось відповідав тихо, але Оксана не слухала. Взяла зарплатну картку, перевірила, чи не забула чогось важливого, вийшла на балкон і вдихнула холодного ранкового повітря.
Увечері, коли Галина Петрівна пішла до сусідки обговорювати денні події, Оксана підійшла до чоловіка.
— Олеже, нам треба поговорити.
Він сидів на дивані з пультом у руках, бездумно перемикав канали.
— Гаразд, поговорімо, — погодився він. — Тільки не сприймай мамині слова близько до серця. Ти ж знаєш, яка вона запальна.
Оксана сіла поруч, склала руки.
— Я не служниця, не банкомат і не запасна робітниця на кухні, — сказала спокійно. — Три роки я все тягну на собі, віддаю гроші у спільний бюджет, готую, прибираю. А тепер виходить, що це я ще й маю бути вдячною за дах над головою?
— Та що ти таке кажеш, — зітхнув Олег, вимикаючи телевізор. — Ніхто тебе не змушував. Ти сама все робила.
— Робила, бо думала, що ми — сім’я. А виходить, я тут лише тимчасова квартирантка.
— Мама просто розсердилася. Не треба було так різко відповідати.
— Олеже, я працюю не менше за тебе, оплачую рахунки, купую продукти, веду господарство. За що я маю бути вдячна?
Чоловік зітхнув:
— Може, мама справді була різкою. Але переночуймо з цією думкою, а зранку все владнається.
Оксана уважно подивилася на чоловіка. Він уникав її погляду. Було ясно: розмови не вийде.
— Гаразд, — сказала жінка. — Переночуємо.
Але спати вона не лягла. Узяла телефон, відкрила сайт з оголошеннями про оренду житла, переглянула кілька варіантів і домовилася з власниками квартири неподалік від роботи. За три роки спільного життя Оксана відкладала чималі гроші. Сума виявилася достатньою, щоб оплатити перші місяці оренди.
На світанку, поки всі спали, вона склала у дві сумки решту своїх речей — трохи одягу, косметику, кілька книжок. Усього, що вмістилося в багажник. На кухонному столі залишила записку: «Дякую за науку. Ключі — в поштовій скриньці».
Коли місто тільки прокидалося, Оксана вийшла з під’їзду. За день Галина Петрівна з полегшенням розповідала сусідці Валентині Михайлівні:
— Пішла-таки. Не витримала нашого життя. Видно, не наша дівчина була.
— Як так? — зітхнула сусідка. — Гарна ж господиня.
— Та яка там господиня, — відмахнулася свекруха. — Характер ще той. А ми ж їй усе — дах, їжа, тепло. Невдячна.
Валентина Михайлівна нічого не відповіла, лише подумала, як тепер Галина Петрівна з сином самі даватимуть раду хатнім справам.
А Оксана тим часом починала нове життя — у невеликій, але світлій однокімнатній квартирі на дев’ятому поверсі. Вікна виходили на парк, де шелестіло листя. Тут було тихо й спокійно. Вона купила необхідні меблі, посуд, постіль. І щоразу, коли наприкінці місяця рахувала залишок у гаманці, дивувалася: як багато тепер лишається, коли витрачаєш гроші тільки на себе.
