Христина стояла на балконі старої трикімнатної квартири на Троєщині, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже давно охолола.
За вікном Київ гудів вечірнім шумом: машини сигналили, десь унизу діти кричали на майданчику, а сусідка з п’ятого поверху, як завжди, вигукувала свого кота Мурзика. Сьогодні був звичайний вівторок, але для Христини він став днем, коли все остаточно розвалилося.
— Христинко, доню, зайди, холодно ж! — гукнула мама з кухні. Ірина Миколаївна, як завжди, поралася біля плити, готуючи вечерю.
Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася тривога. Вона знала, про що піде мова. Знала вже тиждень, відколи Павло, її чоловік і вітчим Христини, оголосив своє рішення.
Христина увійшла до кухні, поставила чашку на стіл і сіла навпроти мами. Її темне волосся було зібране в недбалий хвіст, а в очах — втома.
Двадцять вісім років, і вона досі жила з мамою та вітчимом у цій квартирі, де провела половину свого життя.
— Мамо, ти ж чула, що він сказав, — тихо почала Христина, дивлячись на свої руки. — Він продає квартиру. Гроші — синам. Мені — нічого.
«Знайди собі чоловіка з квартирою», — процитувала вона слова Павла, і її голос затремтів.
Ірина вимкнула плиту, повернулася до доньки і сіла поруч. Її руки, зморені роками роботи на заводі, лягли на долоні Христини.
— Доню, ти хіба я винна, що Павло так вирішив? — мама подивилася їй в очі. — Я з ним говорила. І вчора, і позавчора.
Казала: «Павле, Христа — моя донька, вона з нами стільки років жила, як рідна». А він… він уперся.
— Уперся? — Христина різко підняла голову. — Мамо, це не «уперся». Це несправедливість! Я тут виросла! Я з вами з шістнадцяти років, коли ти за нього вийшла! Я його дітьми няньчила, коли вони маленькі були! А тепер я — чужа?
— Ти не чужа, — Ірина стиснула її руку. — Ти моя. Але Павло… він каже, що квартира його. Він її купив до нашого шлюбу. Юридично — так і є.
— Юридично! — Христина встала, пройшлася кухнею. — А морально? Він же обіцяв! Пам’ятаєш, як ми сюди переїжджали?
Він казав: «Тепер ми одна сім’я. Усі рівні». А тепер що? Я — ніхто?
Двері відчинилися, і в квартиру увійшов Павло. Високий, сивочолий, із сумкою через плече. Він працював інженером на заводі, і хоч уже вийшов на пенсію, досі брав підробітки. У руках тримав пакет із продуктами.
— Добрий вечір, — кинув він, не дивлячись на Христину. — Ірино, я хліба купив. І ковбаси.
— Павле, — Ірина встала, — сядь. Поговоримо.
Павло зітхнув, поставив пакет на стіл.
— Знову про квартиру? — він сів, розв’язав шнурки. — Я ж усе пояснив. Квартира моя. Я її купив у дев’яносто восьмому, ще до тебе. Хлопці — мої сини. Їм по двадцять п’ять і двадцять три. Треба їм старт дати. А Христина… — він подивився на неї, — Христина молода, гарна. Знайде собі чоловіка. Заможного. З квартирою. Переїде. Чого їй тут?
Христина відчула, як всередині закипіло.
— Чого мені тут? — вона підійшла ближче. — А те, що я тут половину життя прожила, це нічого не значить? Те, що я вам підлоги мила, коли ви з мамою на роботі були?
Те, що я Андрія з садка забирала, коли він плакав? Те, що я Олега вчила математиці, бо він двійки хапав?
— Христо, — Павло підняв руку, — ти ж не моя донька. Я тебе не вдочерив. Я тобі не винен.
— Не винен? — Христина розсміялася, але сміх був гіркий. — А хто мені казки на ніч читав, коли я боялася темряви? Хто мене в лікарню возив? Хто обіцяв, що ми — сім’я?
Павло відвів погляд.
— Я тебе любив. Як рідну. Але юридично…
— До чорта юридично! — Христина грюкнула долонею по столу. — Це не про папери! Це про людське!
Ірина заплакала. Тихо, як завжди, витираючи сльози рукавом светра.
— Павле, — вона повернулася до чоловіка, — ти ж бачиш, як їй боляче. Вона ж не просить усе. Хай хоча б частину. Третину.
Хай хлопцям по третині, а Христі — третину. Це ж справедливо.
— Справедливо? — Павло насупився. — Хлопці — мої сини. Вони прізвище носять. А вона…
— Вона моя донька! — Ірина встала. — І твоя теж! Ти ж сам казав!
Павло встав, узяв сумку.
— Я піду до хлопців. Поговорю з ними. А ви… вирішуйте, як хочете.
Він вийшов, грюкнувши дверима.
Христина не спала тієї ночі. Вона лежала в своїй кімнаті — тій самій, де колись спала з плюшевим ведмедем, а тепер тримала ноутбук і купу книг.
На стіні висів плакат із Парижем, який вона купила в сімнадцять, мріючи колись туди поїхати. Але мрії відкладалися. Спочатку — через маму, яка не могла одна, потім — через навчання, потім — через роботу. А тепер — через це.
На ранок мама постукала в двері.
— Христинко, вставай. Я з Павлом говорила. Він… він каже, що подумає. Але ти з ним поговори. Спокійно.
Христина кивнула. Вона знала, що «спокійно» не вийде.
Павло сидів у вітальні, дивлячись телевізор. Хлопців не було — Андрій жив із дівчиною в орендованій квартирі, Олег у гуртожитку. Христина сіла навпроти.
— Павле, — почала вона, стараючись не кричати, — я не прошу багато. Я не претендую на все. Але я тут жила. Я частина цього дому. Дай мені хоча б частину. Щоб я могла зняти квартиру. Або кредит узяти. Я ж не назавжди з вами.
Павло вимкнув телевізор.
— Христино, — він подивився на неї, — ти ж розумна дівчина. У тебе освіта. Робота. Ти в маркетингу працюєш, зарплата ж нормальна. Чого тобі ще? Хлопці… вони інше. Андрій хоче бізнес відкрити. Олег мріє про машину. Їм треба допомогти.
— А мені не треба? — Христина нахилилася вперед. — Мені двадцять вісім. Я досі з вами живу, бо не можу собі дозволити окремо. Я не прошу бізнес. Я прошу шанс. Як у них.
— Ти знайдеш чоловіка, — Павло всміхнувся, але всмішка була холодна. — Ти гарна. Розумна. Чоловіків повно. Знайдеш із квартирою. Ось і все.
— А якщо не знайду? — Христина відчула, як сльози підступають. — А якщо я не хочу шукати чоловіка заради квартири? Я що, товар?
— Ні, — Павло зітхнув. — Але ти ж не моя відповідальність. Я своїй сім’ї винен. А ти… ти Іринина.
Христина встала.
— Гаразд. Я зрозумію. Але запам’ятай: я тобі більше не донька.
Вона пішла до своєї кімнати. Зачинила двері. І вперше за багато років розплакалася.
Тиждень потому Павло знайшов покупця. Квартира коштувала 120 тисяч доларів. За київськими мірками — непогано. Він уже підписав попередню угоду. Гроші мали розділити навпіл — по 60 тисяч Андрію та Олегу.
Ірина прийшла до Христини ввечері.
— Доню, — вона сіла на ліжко, — я з ним розмовляла. До ночі. Казала: «Павле, ти ж її образиш назавжди». Він мовчить. Але я… я вирішила.
— Що вирішила? — Христина підняла голову.
— Я свою частку віддам тобі, — мама подивилася їй в очі. — У нас же з Павлом спільний бюджет. Я накопичила. За п’ять років. П’ятдесят тисяч гривень. Це не долари, але…
— Мамо, ні, — Христина похитала головою. — Це твої гроші. Ти їх на старість відкладала.
— Ти — моя старість, — Ірина обняла її. — Я для тебе все віддам. І любитиму до кінця своїх днів. Завжди, чуєш, Христинко?
Христина заплакала. Але цього разу — не від образи. Від тепла.
Наступного дня вона пішла до адвоката. Виявилося, що квартира справді належала Павлу до шлюбу, але за роки спільного життя Ірина мала право на частину.
Не на половину, але на щось. Адвокат порадив подати до суду. Христина вагалася. Але мама сказала:
— Подавай. Це не заради грошей. Це заради справедливості.
Суд тривав пів року. Павло кричав, що Ірина його зрадила. Хлопці не розмовляли з Христиною. Але суддя вирішив: Ірина має право на 20% від вартості квартири. Це було 24 тисячі доларів. Половина — Христині, половина — мамі.
Павло продав квартиру. Гроші розділили. Андрій купив фургон для бізнесу. Олег — машину. Христина з мамою зняли маленьку однокімнатну на Лівому березі.
— Ну то зроби так, щоб і мені дісталась доля від продажу квартири, — сказала Христина мамі, коли вони розставляли меблі в новій квартирі.
— Я зробила, — Ірина всміхнулася. — Ми разом.
Павло дзвонив раз на місяць. Просив пробачення. Христина не брала трубку. Але одного дня мама сказала:
— Він хворіє.
Христина поїхала до нього. Він лежав у лікарні, худий, сивий.
— Христо, — він узяв її за руку. — Вибач. Я помилився.
— Я знаю, — вона стиснула його долоню. — Але ти мене образив.
— Я боявся, — Павло подивився в стелю. — Боявся, що хлопці без нічого залишаться. А ти… ти сильна.
— Я не сильніша за них, — Христина всміхнулася. — Просто в мене була мама.
Його не стало через рік. Залишив заповіт: усе, що в нього було, — Ірині та Христині. Навіть хлопці не сперечалися.
Христина купила маленьку квартиру в новобудові. Мама переїхала до неї. І одного вечора, коли вони сиділи на балконі, дивлячись на вогні Києва, Христина сказала:
— Мамо, а пам’ятаєш, як ти казала, що віддаси все?
— Пам’ятаю, — Ірина кивнула.
— Ти віддала. І я теж. Тепер ми — сім’я. Справжня.
Юлія Хмара
