— Доню, ти ж нам рідна… Допоможеш на старість? — раптом зателефонувала мати, ніби забула, як виганяла її з дому в дев’ятнадцять років.
Катя сиділа на дивані у двокімнатній квартирі на вулиці Соборній і дивилася на тест. Дві рожеві смужки. У дев’ятнадцять років, на третьому курсі технікуму, від хлопця, який щойно відчувши відповідальність — зник без сліду.
Руки тремтіли, коли вона набирала номер мами. Надія Іванівна взяла слухавку не одразу — в голосі було невдоволення, мабуть, її відволікли від серіалу.
— Мамо, мені треба поговорити. Серйозно.
— Кажи, що там у тебе?
— У мене буде дитина.
Мовчанка тривала нескінченно довго. А потім обурення:
— Що?! Катько, ти з глузду з’їхала?! Як мені тепер людям в очі дивитися? Що сусіди скажуть?! Ганьба на всю родину!
До кімнати зайшов вітчим — Віктор. Кремезний чоловік, майстер на заводі. Надія Іванівна швидко передала йому новину. Обличчя Віктора стало кам’яним.
— Слухай сюди, — він підійшов ближче й навис над дівчиною. — Або завтра ж розв’язуєш своє питання, або пакуй речі й геть із хати. Третього не дано.
— Вікторе, може, не треба так різко… — несміливо спробувала мати, але він її перебив:
— Ні! Я не збираюся утримувати малолітню матір із дитям. Мені й так вистачає — цю роками на шиї тягну.
Катя здригнулася. “Цю” — значить, її. За тринадцять років, відколи мати вийшла заміж за Віктора, вона так і не стала йому рідною. Терпимою — можливо. Але не близькою.
— У мене буде дитина, — тихо сказала Катя.
— Тоді збирай речі. І негайно.
Надія Іванівна не сказала жодного слова на захист доньки. Лише стояла посеред кімнати, теребила фартух і мовчала. Вибирала між чоловіком і дочкою. І вибрала чоловіка.
За пів години Катя зібрала рюкзак. Джинси, кілька светрів, підручники. Більше нічого не влізло. Двері грюкнули за спиною. Катя спустилася сходами, сіла на східці в під’їзді. Куди йти? Подруга Свєта жила в гуртожитку, на пару ночей можна буде притулитися. А далі доведеться щось придумувати.
Виношувала дитину дівчина важко. Катя винайняла куток у літньої жінки за три тисячі гривень на місяць. Кімнатка — як комірчина, але своя. Працювала в продуктовому магазині з сьомої ранку до дев’ятої вечора. Зарплата — тринадцять тисяч гривень, з яких половина йшла на житло й їжу.
На п’ятому місяці ситуація Катерини стала помітною. Господиня кімнатки, Віра Степанівна, щодня цікавилася, чи не збирається квартирантка з’їжджати. Мовляв, з дитиною буде галас, сусіди скаржитимуться.
— Не буде галасу, — переконувала Катя. — Я тиха людина, й дитина буде тихою.
— То тобі так здається. А діти всі кричать. У мене троє було — знаю.
Але поки не виганяла. Гроші Катя платила вчасно, інших претензій не було.
У пологовий Катя їхала сама. У приймальному покої дівчина тремтячими руками заповнювала документи. У графі «контактна особа» вказала номер Свєти.
Через кілька годин у неї з’явилася дівчинка. Сьома ранку, вага — три кілограми двісті грамів. Лікар сказав — здорова дівчинка, можна радіти. Катя лежала в палаті, дивилася в стелю й думала, як назвати дитину. Вероніка. Гарне ім’я, означає «та, що несе перемогу». Може, доньці пощастить більше, ніж матері.
Перші місяці були важкими. Вероніка часто плакала вночі, а зранку Катя йшла на роботу невиспана. Її взяли прибиральницею в овочевий магазин, який розташовувався навпроти дому. Віра Степанівна стукала в стіну щоразу, як лунало дитяче скиглення. Казала, що виселить, якщо це не припиниться. Проте сусідка з іншої квартири, Марія Сергіївна, допомагала Катерині з дитиною. Вона й сама пройшла важкий життєвий шлях, коли підіймала двох синів без чоловіка, і знала, що таке залишитися самою. Без допомоги.
Марія Сергіївна давно була на пенсії, й приходила до Катерини щодня. Сиділа з дитиною, яка спала та відпускала жінку на роботу. Катя прибирала у магазині зранку, приходила вдень на годину і ввечері, перед закриттям магазину. Вона охоче брала списані овочі, або купувала по акції. Це давало змогу економити гроші.
Проте у Марії Сергіївни з’явився онук і вона поїхала до сина, допомагати невістці з немовлям. Катерина залишилася сама з донькою. Порятунок прийшов від сусідки по під’їзду. Лідія Федорівна, сімдесятирічна пенсіонерка, погодилася приглядати за дитиною за дві тисячі гривень на місяць. Жінка була самотня, діти для неї були радістю. Вероніку годувала, гуляла з нею у візочку, читала казки.
— Не хвилюйся, доню, — казала Лідія Федорівна, коли Катя ввечері забирала доньку. — У вас все буде добре. Господь не залишить.
Катя тепер працювала у дві зміни. Вдень — у магазині, ввечері — прибирала офіси. Додому приходила після півночі, падала на ліжко просто в одязі. О шостій ранку знову дзвонив будильник.
За рік Каті вдалося зняти квартиру у хрущовці. Дорожче, зате без прискіпливої господарки. Сусіди трапилися спокійні, до маленьких дітей ставилися терпимо. З’явилась можливість готувати на власній кухні, а не на електроплитці.
Про матір та вітчима Катя намагалася не думати. Іноді їй снилася батьківська квартира, запах маминих млинців, телевізор, який працював з ранку до ночі. Прокидалася з сумом, але вдень усе забувалося. Робота, дитина, побутові клопоти не залишали часу на образи.
Вероніці виповнилося три роки, коли Катя вперше за довгий час зустріла знайому. Тамара, мамина подруга, побачила їх у парку й підійшла привітатися.
— Катрусю! А я чула, що ти заміж вийшла, переїхала. Не знала, що ти в місті живеш.
— Живу. А що чули?
— Та мама твоя розповідала. Казала, що вдало влаштувалася, чоловіка гарного знайшла.
Катя хмикнула. Значить, Надія Іванівна вигадала гарну легенду для сусідів. Простіше пояснити відсутність доньки шлюбом, ніж правдою.
— А онучку-то не бачить? — Тамара погладила Вероніку по голові.
— Не бачить, — коротко відповіла Катя.
— Дивно. Зазвичай бабусі онуків обожнюють. Може, посварилися?
— Можливо.
Далі Тамара не розпитувала, але її погляд став співчутливим. Напевно, здогадалася, що історія з «вдалим заміжжям» не дуже правдоподібна.
До п’яти років Вероніці знадобилися додаткові заняття для підготовки до школи: логопед, математика, читання. Катерина влаштувалась у меблевий салон. Зарплата зросла до двадцяти п’яти тисяч гривень, плюс відсотки з продажів.
Жили економно, але на все необхідне вистачало. Могли дозволити собі фрукти, новий одяг для Вероніки, іноді похід у кіно. Катя почала відкладати гроші на перший внесок по іпотеці.
У двадцять сім років вона зняла однокімнатну квартиру в новобудові. Тридцять сім квадратних метрів на сьомому поверсі панельної дев’ятиповерхівки. Район не центральний, але тихий, поруч школа і дитсадок.
Переїзд був справжнім святом. Вероніка бігала по порожній квартирі, радіючи звуку власних кроків. Лідія Федорівна допомогла перевезти речі, подарувала кімнатну квітку — фіалку в гарному горщику.
— Тепер у вас справжній дім, — говорила пенсіонерка, витираючи сльози. — Як же я за вас рада, дітки мої.
Меблі купували поступово. Спочатку — ліжко й диван, потім шафу. До тридцяти років життя налагодилося. Вероніці виповнилося одинадцять, дівчинка вчилася в п’ятому класі, займалася танцями. Катя отримала підвищення, стала старшим продавцем-консультантом. Зарплата ще трохи зросла.
Про батьків нічого не чула. Іноді Лідія Федорівна згадувала новини з колишнього району. Надія Іванівна вийшла на пенсію. Віктор зламав ногу, впавши з драбини на дачі. Сусіди казали, що вони частіше хворіють, рідше виходять з дому. Катя слухала байдуже. Ці люди давно стали для неї чужими. Двадцять років життя без їхньої участі стерли залишки прив’язаності.
Робочий день добігав кінця, коли задзвонив телефон. Незнайомий номер. Катя неохоче відповіла.
— Алло?
— Катюню, це мама.
Голос змінився. Став тонший, слабший. З’явилися нотки, яких раніше не було.
— Донечко, ти ж нам рідна… Допоможеш у старості?
Катя мовчала. Слухала тремтячий голос жінки, яка двадцять років тому обрала чоловіка замість доньки. Яка жодного разу не зателефонувала за всі ці роки. Не поцікавилась долею онучки. Не попросила пробачення.
— Нам із батьком важко. Часто хворіємо, пенсія мізерна. Ти ж не залишиш? Ми ж рідні люди…
У слухавці чулося сопіння — наче Надія Іванівна плакала. А може, просто удавала.
Катя глянула на годинник. Пора було забирати Вероніку з танців. Мовчки натиснула кнопку відбою.
Наступного дня телефон дзвонив чотири рази. Той самий номер. Катя не брала слухавку. Працювала з клієнтами, показувала дивани й шафи, консультувала щодо цін. У перерві перевірила телефон — три пропущені й голосове повідомлення.
— Катюню, ну чого ж ти не відповідаєш? Ми ж поговорити хочемо. По-людськи. Ти ж доросла вже, маєш розуміти — нам потрібна допомога.
Видалила повідомлення, не дослухавши.
Увечері, коли допомагала Вероніці з математикою, задзвонив телефон.
— Катю, це Зінаїда Петрівна, сусідка твоєї мами. Дівчинко, мати твоя дуже переживає. Плаче щодня, каже — донька не відповідає. Може, ти все ж таки зателефонуєш?
— Зінаїдо Петрівно, дякую за турботу. Але мене це не стосується.
— Як же не стосується? Батьки є батьки. Вони у віці, хворіють.
— Мені шкода, що вони хворіють. Але в мене немає ні часу, ні бажання обговорювати цю тему.
Катя поклала слухавку. Вероніка підняла голову від зошита.
— Мамо, а хто телефонував?
— Неважливо. Давай розв’яжемо наступний приклад.
— А в нас бабуся є?
Катя відклала олівець, подивилась доньці просто у вічі.
— У тебе немає бабусі. У нас із тобою є все, що потрібно.
— Зрозуміло, — кивнула Вероніка й знову схилилась над підручником.
Розмова вийшла короткою, без зайвих пояснень. Дочка виросла без розпитувань про родичів, звикла до їхньої маленької родини з двох осіб.
За тиждень повідомлення почали надходити в месенджери. Незнайомий номер, але стиль упізнавався одразу.
«Катюша, ну не можна ж так. Ми ж мати й донька. Що б між нами не було — ми рідні».
«Доню, тато зовсім погано ходить. З палицею. А мені теж важко — тиск скаче, серце турбує».
«Катюню, ми ж не просимо багато. Просто не забувай нас зовсім».
Катя читала повідомлення спокійно, наче прогноз погоди. Жодних емоцій. Механічний рух пальця — «видалити», «заблокувати номер».
У магазині зустріла Тамару, мамину давню подругу. Жінка підійшла сама, з обличчям повним співчуття.
— Катюню, а мама твоя каже, що ви не спілкуєтеся. Дуже шкодує, що тоді посварилися. Може, пора пробачити? Люди ж змінюються…
— Тамаро Миколаївно, добре, що мама шкодує. Але я змінилася раніше, ніж батьки. А їм тепер пізно.
— Ну навіщо ти так суворо? Вони ж у віці, їм допомога потрібна.
— Мені в дев’ятнадцять років теж була потрібна допомога. Але не дочекалась.
Тамара розгублено замовкла. Схоже, не очікувала такої відповіді. Катя купила продукти й пішла додому. Жодного бажання продовжувати розмову не залишилось.
За місяць у соціальній мережі з’явився запит на додавання в друзі з нового акаунта. Профіль без фото, ім’я — просто Надія. Катя проігнорувала запит. Наступного дня прийшло довге повідомлення.
«Донечко моя, рідненька. Створила цю сторінку, щоб тебе знайти. Дуже сумую, хвилююся. Здоров’я зовсім підводить — то тиск, то серце. Батько теж ледве ходить, часто потрапляє до лікарні. Розумію, що тоді ми вчинили неправильно. Але ж скільки часу минуло! Невже не можна забути образи? Ти ж наша донька, не залишиш у старості?..»
Катя прочитала повідомлення мовчки. Потім заблокувала сторінку. Вирішила перестрахуватися. Перевірила всі документи — ніде не було вказано контактів Надії Іванівни чи Віктора як близьких родичів. Жінка не хотіла неприємних сюрпризів і неочікуваних візитів.
У березні отримала пропозицію підвищення. Старша зміни в меблевому салоні, зарплата — сорок тисяч гривень. Колектив поважав Катю за професіоналізм і людяність. З клієнтами вона завжди знаходила спільну мову, згладжувала гострі ситуації, допомагала новачкам.
Вероніка закінчила дев’ятий клас із відзнакою. Вступила до медичного коледжу — хотіла стати медсестрою. Казала, що їй подобається допомагати людям, бо з дитинства бачила, як мама підтримувала сусідку Лідію Федорівну.
— Мамо, а ми з тобою сильні, правда? — якось спитала донька ввечері.
— Сильні. Ми багато пройшли разом.
— І впоралися без чиєїсь допомоги.
— Впоралися.
Вероніка задоволено кивнула. У сімнадцять років була самостійною, відповідальною. Навчалася на бюджеті, влітку підробляла у лікарні волонтером.
У вересні знову задзвонив телефон із невідомого номера. Катя подумала, що це з роботи, й відповіла.
— Катюню, це мама. Не клади слухавку, будь ласка. Батько в лікарні, серце. Мені самій дуже важко, не справляюся. Ти ж наша донька…
Катя слухала тремтячий голос мовчки. Потім спокійно сказала:
— Надіє Іванівно, мені шкода, що Віктор хворіє. Але це не моя проблема.
— Як це не твоя? Ми ж твої батьки!
— Батьків моїх не стало двадцять років тому. У той день, коли вигнали з дому дочку при надії.
— Катя, ну не можна ж так! Ми помилялися, але…
— До побачення.
Вона поклала слухавку і додала номер до чорного списку. Дзвінків більше не було.
Минув рік. Життя текло спокійно і рівно. Робота приносила задоволення, Вероніка успішно навчалася в коледжі.
Якось увечері, повертаючись із магазину, Катя побачила на лавці у дворі Лідію Федорівну. Та годувала голубів.
— Катюню, чула, мати твоя вдовою стала. Віктор відійшов у вічність місяць тому…
Катя кивнула, не зупиняючись.
— Зовсім тепер сама. Кажуть, важко їй, хворіє.
— Лідіє Федорівно, в кожного своя дорога. І свій вибір.
— Авжеж, дитино. Я просто хотіла сказати.
Вдома Катя поставила пакети на кухонний стіл, увімкнула чайник. Вероніка готувалася до іспитів — на дивані лежали підручники. У квартирі пахло ранковими млинцями й кавою. Катя подивилася у вікно на вечірнє місто. Один за одним спалахували ліхтарі, десь грали діти, гавкала собака. Звичайне життя звичайних людей.
У кожної людини є право вибору — кого вважати родиною. Кого впускати в своє життя, а кого залишити за порогом. Двадцять років тому свій вибір зробили її батьки. Тепер обирала Катя.
Телефон мовчав. Ніхто більше не дзвонив зі словами: «Ти ж нам рідна». І так було правильно. Бо рідними стають. І стають лише завдяки вчинкам, які ми робимо одне для одного.
Катя заварила чай, узяла книжку. Попереду був спокійний вечір у домі, який вона збудувала власними руками. Поруч — донька, яка виросла в любові та турботі. Завтра — новий день на улюбленій роботі. Більше їй нічого й не потрібно.
