У сонячному містечку на околиці міста жила-була молода пара – Павло та Наталія. Вони були одружені вже п’ять років, працювали в одній IT-компанії, де Павло був програмістом, а Наталія – дизайнеркою.
Життя їхнє було спокійним і розміреним: ранкові кави, вечірні прогулянки парком, вихідні з друзями. Але за всім цим ховалася турбота про своїх матерів – обидві були вдовами, самотніми жінками похилого віку, які жили в сусідніх селах під містом.
Вони були свахи, бо саме через їхню дружбу познайомилися Павло з Наталією.
Але ця дружба з роками перетворилася на щось дивне: суміш теплих спогадів і постійних порівнянь, які часто призводили до образ.
Павло та Наталія завжди намагалися допомагати своїм матерям. Кожні вихідні вони їздили до них по черзі, привозили продукти, робили дрібний ремонт, слухали історії з минулого.
“Ми не можемо їх залишити напризволяще, – часто казала Наталія чоловікові. – Вони ж наші мами, самотні, без чоловіків. Треба їх підтримувати”.
Павло кивав, бо сам відчував те саме. Його батька не стало десять років тому , а батька Наталії – ще раніше. З тих пір матері жили самі, спираючись лише на дітей і на свої пенсії, які ледь вистачало на хліб і ліки.
Одного разу, в теплу весняну суботу, Павло та Наталія вирішили поїхати до пані Марії. Вони завантажили машину продуктами: свіжим м’ясом, овочами, фруктами і навіть маленькою баночкою червоної ікри – розкішшю, яку пані Марія любила згадувати з молодості.
“Мамо, ми приїхали! – гукнув Павло, заходячи в хату з пакетами. – Дивись, що ми тобі принесли!”
Пані Марія, худорлява жінка з сивим волоссям, зав’язаним у хустку, вийшла з кухні, витираючи руки об фартух.
“Ой, синку, доню, як добре, що ви завітали! Я вже думала, що забули про стару. Сідайте, сідайте, я чай заварю”. Вона обійняла Наталію, поцілувала Павла в щоку.
“А що це в тебе в пакеті таке блискуче? – запитала вона, заглядаючи в сумку. – Ой, ікра! Червона ікра! Та це ж розкіш! Де ви таке взяли?”
Наталія усміхнулася: “Ми в супермаркеті купили, мамо. Знаємо, що ви любите бутерброди з ікрою. От і подумали, чому б не побалувати вас?”
Пані Марія розплакалася від радості. “Діти мої золоті, як же ви мене розумієте! Ваш батько, царство йому небесне, завжди приносив ікру на свята. А тепер от ви… Дякую, рідні. Я завтра ж свасі Олі розповім, як мої діти мене шанують. Вона завжди хвалиться своєю Наталею, а тепер я матиму що сказати!”
Павло переглянувся з Наталією. Вони знали, що матері часто телефонують одна одній і порівнюють, що діти їм привозять.
“Мамо, не треба хвалитися, – м’яко сказав Павло. – Головне, щоб вам було добре”.
Але пані Марія тільки махнула рукою: “Та що ти, синку! Ми ж подруги, свахи. Вона мені розказує про свої подарунки, я – про свої. Це ж нормально!”
Того ж вечора пані Марія подзвонила пані Ользі. “Олю, привіт, свахо! Чуєш, що мої діти сьогодні принесли? Баночку червоної ікри! Справжньої, з супермаркету! Я завтра бутерброди зроблю, як у молодості. А твоя Наталя що тобі востаннє привозила? Яблука чи що?”
Пані Ольга, сидячи в своєму затишному кріслі з в’язаними подушками, зітхнула. “Ой, Маріє, рада за тебе. Мої теж добрі, але ікра – то розкіш. Мені Наталя з Павлом минулого тижня нові капці купили, теплі, з овечої вовни. І ще ковдру електричну, щоб ноги гріти. Бо ж ти знаєш, як у мене з суглобами погано. А ікра… Ні, ікри не було. Може, забудуть про мене зовсім”.
“Та ну, свахо, не кажи так, – відповіла пані Марія, але в голосі чулася нотка гордості. – Мої завжди пам’ятають. Павло каже: ‘Мамо, ти для нас найголовніша’. От і привозять таке”.
Пані Ольга поклала трубку і задумалася. “Чому мої діти не привозять ікру? – бурмотіла вона собі під ніс. – Марія завжди хвалиться, а я що? Капці… Хоча капці теж добрі, але ікра – то статус!”
Наступного тижня Наталія з Павлом поїхали до пані Ольги. Вони знали, що мати Наталії скаржиться на холод у хаті, тож купили їй новий обігрівач і ще дещо: баночку чорної ікри, бо пані Ольга любила саме її, згадуючи подорожі з чоловіком.
“Мамо, ми тут! – крикнула Наталія, відчиняючи двері. – Дивись, що принесли!”
Пані Ольга вийшла, спираючись на палицю. “Доню, зятю, як добре! Я вже чекала. А що це в тебе? Ой, обігрівач! І… чорна ікра? Та це ж моя улюблена! Як ви здогадалися?”
Павло усміхнувся: “Ми пам’ятаємо ваші розповіді, мамо. Про те, як з татом їли ікру в Криму. От і вирішили побалувати”.
Пані Ольга розчулилася: “Ви мої ангели! Я завтра Марії розповім. Вона хвалилася червоною ікрою, а в мене – чорна! Краща, дорожча! Дякую, рідні”.
Наталія зітхнула: “Мамо, не треба порівнювати. Головне – наша любов”.
Але пані Ольга не слухала. Того вечора вона подзвонила пані Марії: “Маріє, свахо, чуєш? Мої діти принесли чорну ікру! Не червону, як у тебе, а чорну! І обігрівач новий. А твої що? Тільки червону? Ха, моя чорна смачніша!”
Пані Марія образилася: “Олю, ну що ти порівнюєш? Червона теж добра. А обігрівач… У мене ж Павло минулого місяця вікна
утеплив. То краще за обігрівач!”
Розмова закінчилася напружено. Пані Марія подумала: “Чому мої діти не купили чорну ікру? Вони ж знають, що Ольга завжди перевершує!”
Так почався ланцюжок подій. Павло та Наталія продовжували допомагати. Наступного разу до пані Марії вони привезли новий телевізор – старий ламався.
“Мамо, тепер ти зможеш дивитися серіали в HD! – сказав Павло, встановлюючи його. – Ми спеціально вибрали з великим екраном”.
Пані Марія сяяла: “Синку, це ж мрія! Я Олі розповім, в неї телевізор старий, як світ”.
І справді, розповіла: “Олю, мої купили телевізор! Новий, з інтернетом! А твої що?”
Пані Ольга: “Маріє, в мене Наталя привезла пральну машину тиждень тому. Автоматичну! Не треба руками прати. А телевізор… Ну, мій ще працює”.
Але в душі пані Ольга образилася на Наталію: “Чому не телевізор? Ольга завжди має краще!”
Наталія помітила, що мати стала сумною. “Мамо, що сталося?” – запитала вона по телефону.
“Доню, нічого… Але сваха Марія хвалиться телевізором. А в мене пральна машина. Хоча машина добра, але телевізор – то розвага”.
Наталія зітхнула і сказала Павлу: “Бачиш, вони порівнюють. Треба щось робити”.
Але Павло відповів: “Давай просто продовжувати допомагати. Вони ж старі, їм нудно, от і базікають”.
Минали місяці. Влітку Павло та Наталія взяли відпустку і вирішили відремонтувати хати матерям. Спочатку поїхали до пані Марії.
“Мамо, ми пофарбуємо стіни і кухню оновимо! – оголосила Наталія. – Купили фарбу, нові шафки”.
Пані Марія раділа: “Діти, ви святі! Я Олі розповім, як мої мене балують”.
І розповіла: “Олю, мої роблять ремонт! Кухня як нова! А твої?”
Пані Ольга: “Маріє, мої теж ремонт робили, але в ванній. Новий душ, плитка. Краще за кухню!”
Образи накопичувалися. Пані Марія подзвонила Павлу:
“Синку, чому ви не ванну зробили? Ольга хвалиться своїм душем!”
Павло здивувався: “Мамо, але кухня ж потрібніша. Ви ж скаржилися на старі шафки”.
“Та все одно, – буркотіла пані Марія. – Ольга має краще”.
Тим часом пані Ольга скаржилася Наталії: “Доню, чому не кухню? Марія тепер має нову кухню, а я – тільки ванну”.
Наталія намагалася заспокоїти: “Мамо, ми зробимо і кухню наступного разу. Головне – ваша зручність”.
Але матері не вгамовувалися. Вони зустрічалися раз на місяць у місті, пили чай у кафе і розповідали одна одній про подарунки. “Мої купили мені смартфон! – хвалилася пані Марія. – Тепер я в інтернеті сиджу, фото дивлюся”.
“А мої – планшет! – парирувала пані Ольга. – Більший екран, зручніше”.
Потім ображалися: “Чому мої не планшет?” – думала пані Марія. “Чому не смартфон?” – пані Ольга.
Павло та Наталія почали помічати напругу. “Треба з ними поговорити, – сказала Наталія. – Це ж через нас вони сваряться”.
Вони вирішили влаштувати спільну вечерю для обох матерів. Запросили їх до себе додому. “Мами, приїжджайте, ми приготуємо смачну вечерю! – сказав Павло по телефону”.
Пані Марія погодилася: “Добре, синку. Я Олі скажу, щоб разом поїхали”.
На вечері все почалося мирно. Наталія подала салати, м’ясо, десерт. “Мами, ми так раді вас бачити разом! – сказала вона. – Розкажіть, як справи?”
Але пані Марія не втрималася: “Олю, а пам’ятаєш, як мої діти ікру принесли? Червону!”
Пані Ольга: “А мої – чорну! Кращу!”
“Та ну, чорна гірка, червона солодша!” – заперечила пані Марія.
“Ні, чорна елітна!” – стояла на своєму пані Ольга.
Павло втрутився: “Мами, не сваріться. Ми купували те, що ви любите”.
Але пані Марія повернулася до сина: “Синку, чому ти не купив чорну? Ольга хвалиться!”
Пані Ольга до Наталії: “Доню, чому не червону? Марія каже, її краща!”
Наталія розгубилася: “Мами, це ж дрібниці. Ми вас любимо однаково”.
Та матері не слухали. “Ти завжди хочеш бути кращою! – сказала пані Марія свасі. – Твої діти купують дорожче!”
“Ні, твої! Телевізор, ремонт – все краще!” – відповіла пані Ольга.
Вечеря закінчилася скандалом. Матері поїхали ображені одна на одну і на дітей. “Через вас ми посварилися!” – крикнула пані Марія на прощання.
Павло та Наталія залишилися самі. “Що робити? – запитав Павло. – Ми ж хотіли допомогти”.
“Треба дати їм час, – сказала Наталія. – І більше не купувати однакові речі”.
Але історія не закінчилася. Минув місяць, і пані Марія захворіла – застуда. Павло з Наталією приїхали, привезли ліки, фрукти, теплий светр. “Мамо, одужуй! – сказала Наталія. – Ми тебе любимо”.
Пані Марія, лежачи в ліжку, зітхнула: “Дякую, діти. Але Ольга, мабуть, вже хвалиться чимось новим”.
Тим часом пані Ольга подзвонила: “Маріє, як ти? Мої діти мені новий светр принесли, бо я скаржилася на холод”.
Пані Марія: “І мої теж! Але мій кращий, вовняний!”
Знову порівняння. Але цього разу пані Ольга запропонувала: “Маріє, може, припинимо? Діти стараються, а ми тільки ображаємося”.
Пані Марія задумалася: “Може, й так. Але твоя чорна ікра…”
“Та забудь! Головне – наші діти”.
Поволі матері помирилися. Вони зрозуміли, що їхні порівняння шкодять усім. Павло та Наталія продовжували допомагати, але тепер матері розповідали одна одній не для хвастощів, а для радості.
“Мої купили квіти, – казала пані Марія. – Красиві!”
“А мої – шоколад. Поділимося!” – відповідала пані Ольга.
Історія закінчилася щасливо. Матері навчилися цінувати допомогу без порівнянь, а Павло з Наталією зрозуміли, як важливо спілкуватися відкрито. “Ми ж родина, – сказала Наталія. – І це головне”.
Наталія Веселка
