— Ой, Світлано, як же тобі пощастило з чоловіком, — сказала їй подруга Наталія. — У вас така гарна квартира, ремонт просто чудовий. І щовечора, коли ти закінчуєш роботу, чоловік приїздить за тобою на машині. Та й посада у тебе серйозна — заступниця начальника, добре просуваєшся кар’єрними сходами. Молодець яка.
— Наталю, це тобі тільки здається, — усміхнулася Світлана. — У будь-якій родині бувають непорозуміння. Коли ми робили ремонт, стільки було сварок, що мало не дійшло до розлучення. А щоб мене підвищили, я багато років на мізерній зарплаті сиділа. Ти ж тоді ще в іншій фірмі працювала, а я вже цілеспрямовано йшла до цієї посади. Тож не все так просто.
— Світлано, ти навіть не уявляєш, яка ти щаслива. А от мій чоловік — нічого робити не хоче, гроші витрачає направо й наліво. Рік благаю його знайти нормальну, добре оплачувану роботу — все марно. Знаєш, що він мені каже? Він, бачте, втомився «працювати на чужого дядька» і планує відкрити власний бізнес. Смішно, правда? І на які ж гроші він його відкриватиме? Сидить за комп’ютером і спускає все на свої «іграшки», — скаржилася Наталія.
Світлана подивилася на подругу зі співчуттям. Вони були знайомі лише півтора року, але вже стали близькими, тому жінка добре знала про її сімейне життя. Чоловік Наталії, Михайло, справді братися за роботу не збирався.
— Не засмучуйся, Наталю, і в тебе все налагодиться, — м’яко сказала подруга.
У цей момент задзвонив телефон.
— Ой, за мною вже Андрій приїхав! Ну все, побігла. До понеділка! — сказала вона з усмішкою.
Наталія дивилася їй услід якимось дивним, задумливим поглядом, але Світлана цього не помітила — швидко побігла до чоловіка. Коли жінка сіла у машину, вона все ще думала про Наталію.
— Люба, — запитав Андрій, — у тебе на роботі якісь неприємності?
— Та ні, — відповіла жінка. — Це Наталія… Їй з Михайлом важкою. Думаю, вони розлучаться.
— Ой, не втручайся у чужі сімейні справи, — знизав плечима Андрій. — Нехай самі розбираються.
Жінка незадоволено глянула на чоловіка. Їй здалося, що він байдужий, але сваритися через подругу вона не стала.
Минуло півтора місяця. Якось Наталія прийшла на роботу заплакана.
— Ой, подруго, у мене таке сталося! Михайло попросив мене виїхати з квартири! Тепер мені нікуди йти… — плакала вона.
Подруга взялася її втішати:
— Не плач, Наталю. Може, ще все владнається. А поки поживи у нас, а потім знайдеш собі житло.
— Свєточко, спасибі тобі, моя хороша. Я знала, що ти мене не залишиш, — схлипувала Наталія, обіймаючи її.
Жінка лише зітхнула — їй ще треба було повідомити Андрієві. Він, звісно, не зрадів, але сперечатися не став. А от Наталія — навпаки, була у захваті, розповідаючи, який у неї чоловік, і при цьому засипала компліментами квартиру подружжя.
— Яка у вас розкішна квартира! Такий стильний ремонт, усе зі смаком — мені дуже подобається. А от мій Михайло за шість років навіть цвяха не забив, — зітхала вона.
Світлані було приємно це чути — адже весь дизайн і декор вона робила власноруч. Такі слова гріли їй душу.
Подруга поводилася чемно. Була тихою, охайною, усе за собою прибирала. А вже на другий день почала готувати вечері, щоб Світлана могла відпочити після роботи.
— Сьогодні зроблю бефстроганов, — усміхалася Наталія, сидячи на задньому сидінні машини. — У холодильнику все є, я зранку перевірила. Як же це чудово — добиратися додому на машині, а не автобусом!
Подруга посміхнулася у відповідь.
Наталія швидко освоїлася в їхній квартирі, хоча щодня телефонувала за оголошеннями — нібито шукала собі житло. З кожним днем вона все більше розслаблялася, а ще виявилося, що в неї з Андрієм однакові смаки — і в музиці, і в жартах.
Вечорами вони обговорювали улюблених артистів, розбирали їхні тексти та багато часу проводили разом. Жили ж під одним дахом. Світлана дивувалася, як її чоловік, інтроверт за натурою, який завжди так погано ладнав із людьми, у присутності Наталії розкрився і вийшов зі своєї раковини.
Одного разу Світлана помітила, як Наталія й Андрій обіймаються на парковці біля будинку.
— Ну треба ж, прямо на очах у всіх, — прошепотіла Світлана.
Чоловік відійшов і промовив:
— Свєта, люба, це не те, що ти подумала. Ми просто…
Він не договорив.
— А цікаво, що ж я про це думаю? — промовила Світлана. — Ну треба ж, Наталю, я тебе запросила до свого дому, допомогла пережити розлучення. А ти ось такий сюрприз мені піднесла. І ще була моєю найкращою подругою.
Світлані було важко, але вона взяла трималася, щоб не заплакати.
Подруга зовсім відповіла:
— Ми любимо одне одного. Твій Андрій сам зізнався, що йому дуже легко й добре, коли я поруч. А з тобою він так себе не відчуває.
Обличчя Андрія змінювалося.
— Що ти кажеш, Наталю? — здивовано промовив він. — Свєточко, люба, послухай мене…
— Не намагайся, Андрію, — перебила його Світлана. — Мені не потрібні ваші виправдання. Дай мені ключі. Я поїду до мами, а ви з Наталею поки збирайте речі.
Чоловік без розмов передав Світлані ключі від машини. Вона сіла в автомобіль і подумала: «Я не покажу їм своєї слабкості. Я буду сильною і не дам їм приводу образити мене», — твердо вирішила Світлана.
Перед тим як вийти, вона почула слова Наталії:
— А чому це ми маємо збирати речі?
Жінка змовчала й тихо рушила до батьків.
У мами Світлана дала волю сльозам. Мама намагалася заспокоїти доньку.
— Мамо, розумієш, я сама винна у всьому. Я сама запросила Наталію пожити у нас…
— Доню, не наговорюй на себе. Ти навіть уявити не могла, що все так обернеться. Це добре, що твій Андрій так вчинив. А ти щиро хотіла допомогти подрузі.
— Так, у результаті я втратила й чоловіка, й подругу… — плакала Світлана.
— Не переймайся, доню, все владнається, — ніжно сказала мама.
Наступного ранку Світлана ледве піднялася з ліжка. Їй, звісно, не хотілося бачити ні Наталю, ні Андрія. Але потім вона налаштувала себе: «Ні, я сильна, я впораюся».
Коли Світлана приїхала на роботу, Наталія була в офісі.
— Нам потрібно серйозно поговорити, — сказала вона й заварила каву.
— З якої це сторони ми з Андрієм маємо виїжджати з квартири? Нас двоє, а ти одна… — здивовано сказала Наталія.
Жінка не відповіла. Удала, що не чує. В офісі були колеги, тож розмова не вийшла.
Вдома Андрій мовчав, збираючи речі у валізи й сумки. Проте ввечері розмова продовжилася.
— Свєта, пробач мені, будь ласка. Такого більше ніколи не повториться, — намагався виправдатися Андрій.
— Ні, Андрію, між нами все скінчено. Я подам на розлучення, — твердо відповіла Світлана.
Чоловік був засмучений, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Це була Наталія.
— Але тепер ми серйозно поговоримо! Ми не маємо виїжджати з цієї квартири. Це ваша спільна власність, і Андрій має право на половину, — рішуче сказала вона. — Андрій, чому ти збираєш речі та йдеш? У нас з тобою була мрія жити разом!
Світлана засміялася.
— Все зрозуміло з тобою. Ти хотіла бути на моєму місті. Чоловік, велика квартира з чудовим ремонтом, дорогий автомобіль… І ти вирішила забрати половину, і мого чоловіка? Чи не так?
Наталія мовчала.
— Тільки ось поводилася ти не зовсім розумно, — продовжила Світлана. — Спочатку потрібно було з’ясувати всі подробиці. Дивись, ця квартира — моя до шлюбу. Я отримала її у спадок від бабусі. Автомобіль я придбала за готівку, яку успадкувала від дідуся по батьковій лінії. Андрій користувався машиною, бо я не люблю водити у таких пробках. Тобі, Наталю, дісталося лише чоловік. Ну і, звісно, його чотири валізи.
Запала тиша.
— Ну що ж, вперед, забирай його. Тримати я його не стану, — твердо сказала Світлана.
Жінка не могла вимовити жодного слова. Коли вона отямилася, звернулася до Андрія:
— Тобто це не ваше спільне житло? Як так, Свєта? Ти завжди казала, що наша квартира — наша квартира. Ти що, казала неправду?
— Ні, це правда. Я вважала цю квартиру нашим спільним домом і не бачила потреби вдаватися в деталі, — спокійно відповіла Світлана, а потім продовжила. — Але ж ти розійшлася зі своїм Михайлом, щоб вийти заміж за мого Андрія.
— Ти сама винна, Свєта. Не треба було хвалитися своїм життям. Мені теж захотілося такої квартири й такого чоловіка. Чого ж ти очікувала, коли про все це розповідала?
Жінка не втрималася і голосно розсміялася.
— Наталю, тобі слід було більш детально дізнатися про Андрія. Ти помилилася. Але це твої проблеми. А зараз я прошу вас обох звільнити мою квартиру. З мене досить.
Наталя обурилася, і Андрію довелося буквально витягувати її з квартири. Наостанок він підійшов до дружини й сказав:
— Пробач мені, будь ласка…
Але по її погляду він зрозумів, що пізно щось виправляти. Від їхнього шлюбу нічого не залишилося.
— Угу, — тихо промовила Світлана, відчуваючи внутрішнє полегшення й рішучість почати нове життя.
