Вероніка стояла на кухні й різала цибулю для борщу, коли почула, як у двері дзвонить домофон. Голос Оксани, зовиці, пролунав у трубці різко й швидко, ніби вона поспішала на потяг:
«Вероніко, відкривай! Я тут із мамою. Вона поживе у вас трохи, добре? У мене терміново справи!»
Вероніка завмерла. «Мамою» Оксана називала свекруху Вероніки — Любов Петрівну, яку всі в родині боялися трохи більше, ніж поважали.
Свекруха жила окремо вже п’ятнадцять років і приїздила лише на великі свята, залишаючи після себе запах нафталіну й довгі лекції про те, як правильно варити холодець.
«Оксано, почекай, ми ж не домовлялися…» — почала Вероніка, але в трубці вже були короткі гудки.
Через п’ять хвилин двері квартири відчинилися, і на порозі з’явилася Оксана в яскраво-червоному пальто, з валізою й Любов’ю Петрівною позаду. Свекруха тримала в руках велику сумку в клітинку й відразу почала оглядати передпокій критичним поглядом.
«Добридень, Вероніко. Оксана сказала, що ви не проти,» — мовила Любов Петрівна тоном, який не допускав заперечень.
Оксана швидко поцілувала Вероніку в щоку, поставила валізу й уже розверталася до виходу.
«Оксано, ти куди? Скільки мама поживе? Ми ж не готові…» — Вероніка спробувала вхопити її за рукав.
«Та тижня два, максимум три. У мене важлива поїздка, не можу маму саму лишати. Ти ж розумієш, правда? Ви ж тут удвох з Андрієм, місця вистачить. Мама тиха, не заважатиме,» — Оксана вже натискала кнопку ліфта.
«Тиха?!» — подумала Вероніка, але вголос сказала лише: «Добре, дзвони хоч іноді».
«Обов’язково! Цьом-цьом мамі!» — Оксана зникла в ліфті, а Вероніка залишилася з валізою й свекрухою, яка вже знімала черевики й коментувала:
«У вас тут пил на полиці над дверима. І взуття не по розмірах стоїть. Андрійчик де, до речі?»
Андрій, чоловік Вероніки, повернувся з роботи о восьмій вечора. Він увійшов, побачив маму в кріслі перед телевізором і мало не впустив портфель.
«Мамо? А ти як тут опинилася?»
«Оксана привезла. Сказала, що ви раді будете,» — Любов Петрівна підвелася й пішла обіймати сина.
Андрій кинув на Вероніку розгублений погляд. Вероніка лише знизала плечима й пішла на кухню доготовлювати вечерю на одну людину більше.
Перші дні минули відносно спокійно. Любов Петрівна вставала о шостій ранку, гучно молилася на кухні, потім варила собі вівсянку «як у дитинстві — з сіллю, а не з цукром».
Вона коментувала все: як Вероніка миє підлогу («Треба спочатку пилососити, а ти одразу ганчіркою»), як Андрій зав’язує краватку («Тугіше, синку, а то як школяр»), як вони дивляться серіали («От раніше кіно було про любов до Батьківщини, а тепер одні зрадниці»).
Вероніка трималася. Вона повторяла собі: «Тільки два-три тижні. Потерплю».
Але на восьмій день пролунав черговий дзвінок у домофон.
«Це я, Оксаночка! Відкривай, я з дітьми!»
Вероніка спустилася вниз і побачила Оксану біля машини, з якою вивантажували два великі рюкзаки, три валізи й двоє дітей: одинадцятирічну Софію й семирічного Матвійка.
Діти відразу побігли до Вероніки з криками «Тітка Віро!» і повисли на ній.
Оксана виглядала засмаглою, щасливою й трохи винуватою.
«Привіт, люба! От бачиш, я прилетіла на пару днів, а діти… ну, знаєш, школа, уроки, я ж знову лечу. Ти ж не проти, щоб вони тут пожили? Бабуся ж уже в вас, разом веселіше буде».
Вероніка відчула, як усередині щось стиснулося.
«Оксано… ти серйозно? Ти привезла свекруху без попередження, тепер дітей… а сама куди?»
Оксана відвела погляд.
«Ну… до нього. До Сашка. Він у Відні чекає. Ми вирішили спробувати жити разом. Але діти ще не готові, школа, друзі… Ти ж їх любиш, правда? І бабуся допоможе».
«Допоможе?!» — Вероніка ледве стримувалася, щоб не кричати. «Оксано, у нас трикімнатна квартира, а тепер тут п’ятеро дорослих і двоє дітей!
Андрій працює допізна, я теж на роботі! Хто їх забиратиме зі школи, годуватиме, перевірятиме уроки?!»
Оксана вже сідала в таксі.
«Ви ж впораєтеся! Ти завжди така організована. Я дякую тобі заздалегідь! Дітки, цілуйте тітку, будьте слухняними! Бабусі допомагайте! Я скоро приїду!»
Таксі поїхало. Вероніка стояла з дітьми на руках і відчувала, як терпець, який вона так старанно збирала по крихтах, урвався з гучним тріском.
Вона піднялася в квартиру. Любов Петрівна вже зустрічала онуків із розпростертими обіймами:
«Ой, мої золоті! Бабуся так скучила! Матвійчику, ти схуд, напевно, мама тебе не годувала як слід».
Софія відразу пішла в кімнату, яку колись ділила з батьком у дитинстві, і почала розкладати свої речі. Матвій ввімкнув телевізор на повну гучність.
Вероніка сіла на табуретку в кухні й подивилася на годинник. Була середина дня суботи. Андрій поїхав на якийсь корпоративний семінар і мав повернутися тільки завтра ввечері.
Вона набрала номер Оксани. Гудки. Потім — коротке повідомлення: «Я на літаку, вимкну телефон. Люблю вас усіх!»
Вероніка відклала телефон і вперше за багато років дозволила собі заплакати. Тихо, щоб діти не почули.
Вечір того дня був хаотичним. Матвій відмовлявся їсти гречку, бо «вдома мама робить пасту». Софія заявила, що в неї проєкт з біології на понеділок, і їй потрібен кольоровий принтер, якого в них не було.
Любов Петрівна варила компот із сухофруктів і розповідала, як у її часи діти їли все й були вдячні.
Вероніка вклала дітей о одинадцятій, хоча Матвій ще пів години стрибав по ліжку. Потім прибрала кухню, перепрала речі, які Оксана «забула» взяти з валіз дітей.
Коли нарешті лягла спати о другій ночі, вона зрозуміла: так тривати не може.
Наступного дня, у неділю, вона встала о сьомій. Любов Петрівна вже гучно слухала радіо «Шансон». Матвій розлив сік по новому дивані. Софія скаржилася, що в них «нудно, немає вайфаю в кімнаті».
Вероніка зібрала всіх за столом на сніданок і сказала спокійно, але твердо:
«Любов Петрівно, Софійко, Матвійчику. Я вас усіх дуже люблю. Але так більше не буде. Ми з Андрієм не няньки й не готель. Оксана мала б попереджати, планувати, питати. А не просто скидати вас сюди, як речі».
Любов Петрівна підняла брови:
«Вероніко, ти що, нас виганяєш?»
«Ні. Я пропоную вирішити це по-дорослому. Сьогодні ввечері, коли Андрій повернеться, ми всі разом подзвонимо Оксані по відеозв’язку й скажемо їй: або вона забирає вас обох і дітей, або шукає інший варіант. Я більше не можу одна тягнути все це».
Софія тихо сказала:
«Тітка Веро, а ми тобі заважаємо?»
Вероніка обійняла дівчинку.
«Ви не заважаєте. Ви чудові. Але ваша мама має бути мамою. А не відпочивати за кордоном, поки ми тут замість неї».
Матвій, почувши слово «мама», розплакався. Любов Петрівна обурено буркотіла щось про невдячність і «молодь нинішню».
Але Вероніка стояла на своєму.
Коли Андрій повернувся ввечері, він застав у квартирі напружену тишу. Вероніка коротко розповіла йому все. Андрій спочатку хотів «не псувати стосунки з сестрою», але побачив очі дружини — втомлені, червоні — і кивнув.
«Добре. Дзвонимо».
Вони зібралися. Оксана відповіла швидко — видно було, що вона в кафе десь у Відні, за її плечима миготів Сашко з келихом.
«Привіт, рідні! Як ви там? Дітки слухняні?» — Оксана всміхалася широко.
Вероніка взяла слово першою.
«Оксано. Ми з Андрієм довго терпіли. Але досить. Ти привезла маму без попередження. Потім дітей. І поїхала. Ми не проти допомогти, але не так. Ти або завтра сідаєш на літак і забираєш маму й дітей до себе, або ми купуємо їм квитки до тебе в Відень. І ти їх зустрічаєш. Вибирай».
Оксана спочатку сміялася: «Та ви що, жартуєте? Я ж тільки прилетіла!»
Але коли побачила, що Андрій киває, а Любов Петрівна каже: «Я, до речі, теж хочу до Відня подивитися, кажуть, красиво», а Софія додає: «Мамо, я хочу до тебе», — Оксана зблідла.
«Ви серйозно? Я ж тільки почала тут усе влаштовувати…»
Андрій уперше за довгий час говорив твердо:
«Оксано, ти моя сестра, і я тебе люблю. Але Вероніка — моя дружина. І вона права. Ми не можем замінити тобі батьківські обов’язки. Вирішуй до завтрашнього ранку».
Оксана вимкнула зв’язок, сказавши, що «подумає».
Вранці наступного дня вона подзвонила Вероніці.
«Віро… пробач. Я справді… я не думала, що так вийде. Я купила квитки. Прилітаю післязавтра. Заберу всіх. І… дякую, що сказали правду. Я справді втекла від відповідальності».
Вероніка видихнула. Вона не тріумфувала. Просто відчула полегшення.
Через два дні Оксана прилетіла. Вона виглядала втомленою, але рішучою. Обійняла дітей, маму, Вероніку й Андрія.
«Я вирішила поки що не їхати до Сашка. Поживемо вдома. Разом. Може, він приїде до нас. А може… я просто втомилася бігати».
Любов Петрівна поїхала до себе через тиждень, буркотливо дякуючи «за гостинність, хоч і з скандалом».
Діти іноді приїжджали на вихідні — але вже за домовленістю.
А Вероніка одного вечора, коли в квартирі знову стало тихо, сказала Андрію:
«Знаєш, я думала, що терпець — це коли мовчиш і терпиш. А насправді терпець уривається тоді, коли починаєш поважати себе».
Андрій обійняв її.
«І я тебе за це поважаю ще більше».
Тетяна Макаренко
