Соня стояла на автобусній зупинці й тремтіла від холоду під величезним жовто-синім парасолькою. Її робочий день закінчився о 8 вечора. Довелося переробляти звіт. Прикріше за все, що звіт був цілком прийнятний, принаймні, анітрохи не гірший, ніж усі попередні. Але начальниця відділу посварилася з чоловіком і перебувала в поганому настрої. А тут Соніні папірці під руку потрапили. От вона й відвела душу.
Саме сьогодні сердити начальницю було аніяк не можна. Соня збиралася попросити в неї дозволу піти завтра після обіду. Відпрашувалася вона лише в найкрайніших випадках. Ніколи не брала
лікарняного, боялася втратити роботу. Зараз якраз такий крайній випадок. Але як звернешся із проханням, якщо начальство тобою незадоволене? Коротше кажучи, так і не наважилася підійти і
поговорити.
Працювала Соня в плановому відділі судового управління і всім
серцем ненавиділа свою роботу. Управління являло собою похмуру
установу з незрозумілими завданнями та роздутим штатом. Працювали тут у основному пані передпенсійного віку та вчорашні студенти, яких приваблював статус держслужбовця та соцпакет.
Соня сама прийшла сюди після юрфаку. Хотіла набратися досвіду в юридичній установі, та так і застрягла на 17 років.
Подумати тільки, 17 років — ціле життя. Життя, заповнене безглуздими
звітами, кошторисами, графіками, нарадами та плітками колег.
Закінчивши, нарешті, зі звітом, Соня вибігла на вулицю й побачила, що її автобус відходить від зупинки. Вона навіщось кинулася наздогін, спіткнулася і ледь не впала. Коли проїжджала повз машина, то облила її
брудною дощовою водою, Соня не здивувалася і майже не засмутилася. Хіба могло бути інакше? Жахливий, жахливий день, швидше б він закінчився.
Вона короткозора, тому примружувалася, вдивляючись у номери автобусів і переступала з ноги на ногу без особливої надії зігрітися. Мама всю ніч капризувала, не давала спати. А вранці, коли дочка
спробувала її нагодувати, сердито заскиглила, штовхнула Соню під руку, і та перевернула повну тарілку рідкої вівсяної каші. Соня не витримала, накричала на матір, назвала невдячною егоїсткою та ще деякими негарними словами.
Соромно, гидко, на душі весь день скребло й шкрябало. Соня не могла не признатися собі, що останнім часом усе частіше зривалася. Мама, зрозуміла річ, хвора людина, два інсульти перенесла, не встає з ліжка, нічого не тямить. Її пожаліти треба.
Соня і жаліла, і все, що необхідно, робила, але ж і вона не залізна. Далі так продовжуватися не може. Те й діло вертілося в голові. Соня намагалася відкинути цю думку на дно свідомості, але вона вперто спливала, видиралася наверх.
У наступний автобус вона теж не потрапила, не змогла влізти. До дверей кинулася така юрба, що їй стало страшно. Звірілі від холоду і довгого очікування люди штовхалися й пхалися ліктями, просуваючись всередину. А Соня стояла і намагалася переконати себе, що скоро приїде ще один автобус.
Насправді надії на це залишалося мало. Час занадто пізній. Треба було на метро, — сумно подумала Соня. Чогоиодразу не пішла? Повагавшись пару хвилин, дуже вже не хотілося плестися по
такій поганій погоді, та, до того ж, йти через темний мокрий сквер, вона рішуче попрямувала у бік станції метро. Добре, хоч холод уже майже не відчувається, пробрався глибоко всередину, вгніздився в кістках, розчинився, став частиною її.
Вона крокувала швидко і незабаром дісталася до огорожі скверу. Сквер досить великий. Чотири довгі алеї, обсаджені деревами та кущами, лавки, гойдалки, гірки, а в центрі скульптура атланта із земною кулею на плечах.
Влітку й навесні, в гарну погоду Соня любила бувати тут і часто заходила в обідню перерву, присідала на лавочку, посидіти, подумати, поласувати морозивом. Повз носилися хлопчаки на велосипедах, важливо розхажували молоді матусі з колясками, примружувалися на сонечко пенсіонери. Однак зараз у сквері похмуро й безлюдно. Діти, мами давно вдома.
Соня міцніше стиснула парасольку й рушила вперед. Все сталося, коли вона майже дійшла до статуї Атланта. Хтось високий, сильний і стрімкий
беззвучно кинувся на неї і грубим ривком вирвав із рук сумку, а потім, не давши опам’ятатися, так само безшумно й швидко розтанув у пітьмі. І знову порожній осінній сквер, пітьма, невгомонний шелест дощу.
Соня не встигла ні злякатися, ні покликати на допомогу, ні чинити хоча б якийсь опір. Вона стояла посеред скверу, приголомшена, розгублена, і не могла збагнути, що ж тепер робити.
Раптом налітав різкий порив вітру. Тонкі спиці парасольки не витримали, і їх вивернуло назовні. Вітер, наче зле живе створіння, знявся люто рвати парасольку з Соняних рук, і вона вчепилася у неї, намагаючись утримати й одночасно намагаючись поправити спиці. Але нічого не виходило. На додачу одна спиця переломилася навпіл, і тепер парасолька висіла пораненою птахою з перебитими крилами.
Дощ, наче кепкуючи, посилився. Холодні краплі заливались за комір, і Соня знову затремтіла від холоду. Стомившись боротися з парасолькою, вона в розпачі шпурнула її геть і запізно гукнула: «Допоможіть, хто-небудь!» Ну, звісно, ніхто не відгукнувся. Та якби і проходила повз людина, чим би змогла допомогти? Хіба що взяти під свою парасольку.
Грабіжник-то вже сховався. Соня настільки змучилася й втомилася, настільки підкосив її сьогоднішній безглуздий і важкий день, що не залишилося сил ні плакати, ні горювати.
Тим часом ситуація була ахова. У старій, з обідраною підкладкою й потертими боками сумці, яку давним-давно слід було викинути, лежали ключі від квартири. Більше нічого цінного всередині не було. Таблетки, пудра, помада в косметичці, розчіска, акуратно згорнутий целофановий пакет, чохол від парасольки, гаманець із коричневого шкірзамінника. У гаманці, розкидані по відділеннях, таїлися 165 гривень. Мобільний і проїзний, на щастя, лежали в кишені пальто. Час турбуватися, що злий і розчарований убогим уловом грабіжник повернеться й розправиться з господаркою сумки.
Вона поглибше засунула руки в кишені й пішла до виходу зі скверу. Додому зараз не потрапити. Доведеться спочатку зайти до Максима. Добре ще, що в нього є дублікати ключів і живе він за 10 хвилин ходьби звідси. Звичайно, запасна зв’язка є у сусідки, тітки Каті.
Тітка Катя рятівниця, паличка-виручалочка, подарунок долі. Коли Соня на роботі, вона доглядає за мамою, заходить провідати, годує обідом, робить усе, що потрібно, і бере з Соні по-доброму. Як би вона обходилася без тітки Каті, розумом не збагнути. Наймати доглядальницю нереально. Соні не по кишені. І роботу не кинеш. Жити на щось треба.
За законом підлості, саме сьогодні безупинна тітка Катя подзвонила й попередила, що терміново виїжджає до дочки на Закарпаття. Повідомила, що нагодувала маму обідом і відбула, повернеться післязавтра, у суботу. Тому Соня й збиралася відпроситися в Зої Вікторівни.
Матір же без нагляду на цілий день не залишиш. У підсумку й з начальницею не поговорила, і без ключів залишилася. Соня зігнулася, уявляючи, що скаже Максим, коли побачить її на порозі. Якби не безвихідне становище, вона б і не подумала б розповісти йому про пограбування. Знала, що Макс розсердиться, почне докоряти за дурість
і безрозсудство. Сам-то він людина серйозна й обачна, продумує кожну дрібницю. З ним би точно нічого подібного не могло статися.
Познайомилися вони торік у цьому самому сквері, і Соня досі не звикла до думки, що в майбутньому може вийти заміж за такого чоловіка. і взагалі не мріяла, що в неї в її-то віці, та ще з хворою матір’ю на руках можуть зав’язатися стосунки.
Соня ніяковіла в присутності Максима, розуміла, що програє на його тлі.
Іноді їй здавалося, що він соромиться її незграбності, невміння з шиком вдягатися і розкуто триматися на людях. З іншого боку, Соня відчувала, що Макс потребує її, і це головне.
Опісля деякого часу вона вже сиділа у кріслі, міцно стискаючи в руці зв’язку ключів. Їх гострі грані болюче врізалися в долоню, і це відволікало, допомагало стримуватися. Максим, як Соня й передбачала, сварив її наче за двійку, і голос його все підвищувався і підвищувався.
– Мало того, що ти стоїш на зупинці, хоча їжакові зрозуміло, що в автобус в такий час не сядеш, так ти ще й через сквер поперла. Це же занадто нерозумно навіть для тебе. Невже не можна було збагнути, що краще обійти, витратити трохи більше часу?
– Але ж Масік, я просто дуже, – наважилася перебити Максима Соня.
– Я тобі мільйон разів повторював. Не смій називати мене цією
котячою кличкою, — роздратовано гримнув він. – Коли вже ти, зрештою, навчишся запам’ятовувати, що тобі кажуть?
– Перепрошую, будь ласка, вирвалося, — поспіхом промовила Соня і ще сильніше стиснула в руках ключі.
– «Вирвалося», — передражнив Максим.
Він трохи видихнувся, стомився лаяти Соню, пройшов кімнатою до шафки, відчинив скляні дверці, дістав високу пузату пляшку й кришталеву чарку. Макс пив міцний напій швидко, не куштував, налив, випив, подумав, підлив ще, перекинув у себе, заплющив очі, чекав, коли подіє. Соня мовчки стежила за його маніпуляціями, терпляче чекаючи слушного моменту, коли можна буде встати й піти.
Максим, перехопивши її погляд, мимоволі підтягнувся. Він знав, що гарний собою, і звик пишатися своєю зовнішністю, справляти враження. захоплювати.
Несподівано на Соню широкою хвилею накотила відраза до Максима. Вона сама злякалася сили й виразності цього відчуття. Акуратна фігура Макса в пишному спортивному костюмі, який він любив носити вдома, його лаковане обличчя, відполіровані нігті, білі зуби, золота печатка на мізинці, запах дорогого одеколону. Весь його вигляд був безглуздим, недоречним і порожнім. І навіть безумовна краса Максима раптом здалася плоскою, банальною.
Погляду наче б ні за що зачепитися, і він постійно зісковзує з гладенької
лакованої поверхні. «Професія в нього якась жіноча», — подумала Соня. «Ну як може чоловік все життя пропрацювати бухгалтером, хоч би й головним?»
У передпокої ніжно заспівав телефон. Максим здригнувся, смішно
витягнув шию, прислухаючись, злегка насупився, скоса поглянув на неї і вискочив із кімнати. Залишившись наодинці, Соня оглянулася, наче потрапила сюди вперше. Кімната була така сама модна, дорого й яскраво обставлена, як і все помешкання Макса. На стінах незрозумілі картини, що зображують складні поєднання різнокольорових геометричних фігур. Меблі, люстри, світильники, штори, килими. Все навколо непросте, претензійне, крикливе, куплене не для зручності, а для демонстрації.
Соня згадала їх з матір’ю простору, але зовсім запущену квартиру, що давно потребує ремонту, і зітхнула. Приглушене базікання затихло, і Максим повернувся до кімнати. Соня помітила, що щоки його злегка
почервоніли, чи то від випитого, чи то від розмови.
– З роботи дзвонили, — буркнув він, поторощив комір сорочки й із запізненням запропонував, поспіхом змінюючи тему. Може, чаю вип’єш?
О десятій годині з роботи, — подумала Соня й підскочила на місці. А
десята година? Що це вона сидить-то? – Ні, ні, дякую, Максе. Мені треба бігти.
Соня несміливо посміхнулася, підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Вже пізно, а мама цілий день вдома одна.
– Мама, мама, якби ти знала тільки, як мені остогидла твоя мамаша, — зло кинув Максим. Злість у його голосі була такою виразною й явною, такою чистою й нерозбавленою, що Соня завмерла на місці й здивовано подивилася на Макса.
– А що, другий рік тільки й чую: «Мама те, мама се, скільки можна?»
– «Що ж я можу вдіяти, коли так склалося?» — тихо запитала Соня.
– Гей, так тільки не треба цього, а нічого дивитися на мене святими очима. Можна подумати, тобі подобається за нею прибирати й
мити? Та до вас же заходити огидно, запах цей. Та як ти там за стіл
сідаєш?
– Навіщо ж ти, Максиме? Я ж постійно прибираю, провітрюю, мию.
Нічим там особливим не пахне. Тобі тільки здається.
– Гей, гаразд, не в тому річ. Здається, не здається, – нетерпляче махнув він рукою. – Ми з тобою одружитися хочемо, а тут скільки ж чекати-то можна.
Максим зробив Соні пропозицію через півроку після знайомства. У нього все розраховано з бухгалтерською точністю. Вони одружаться, дорого здають його квартиру, а в Соніній роблять повне перепланування й переселяються туди.
Просто завмер він, коли вперше опинився в Соні вдома. Адже завжди мріяв про таку квартиру з величезними кімнатами, довгими прохолодними коридорами, високими гулкими стелями й розкішними, тяжкими, двостулковими дверима. Ах, як би він тут розвернувся, яку красу навів, який ремонт зробив. Він продумав кожну дрібницю, подумки бачив найменшу деталь, і йому не терпілося почати втілювати в життя грандіозні задуми.
Але от уже скільки минуло, а Соніна мати все жила та жила. У неї, нещодавно сказав лікар, здорове серце. І биття цього серця, кожен
його удар порушував вивірені плани. А потім все-таки не на квартирі ж він вирішив одружитися. У Соні його підкуповували душевна м’якість і смиренність, яких нині не знайдеш. І ще, може, це навіть і головне, надійність. Ось як за напівживою матір’ю доглядає, не кидає. Звичайно, це вже бісить, але це ж і свідчить, що дружини відданішої йому не знайти. А для амурних справ чимало ципочок навколо в’ється.
– Максе, можна й раніше одружитися, — несміливо зауважила Соня.
– Який сенс? Зараз прямо в Загс бігти. Ти не зможеш переїхати сюди, а я не збираюся жити в тебе, поки там…
– Максе, скажи, що ти пропонуєш? — глухо промовила Соня й відчула, що дуже, дуже втомилася. Якось вся обм’якла, постаріла. Навіть кліпати й дихати стало важко й жити теж.
– «Що я пропоную?» — голосно й з натиском перепитав Максим. «Про себе подумати я тобі пропоную». Дорога моя, подивися, як ти живеш. Уся зарплата на підгузки, ліки й цю, як її там, тітку Катю йде. Над копійкою трясешся, одягнена чорт зна як. 3 роки цей кошмар тягнеться. А ти подумала: «А раптом і ще 3 роки? І ще? І ладно б хоч твоя мати розуміла щось. Так же ні, тебе не впізнає, нічого не тямить, не говорить, гигоче, реве дурницею, а ти як божевільна метушишся навколо неї, то посадиш, то покладеш.
Макс жестами зобразив, як Соня метушиться. У ванну таскаєш цю тушу.
Сама он, дивися, вся висохла.
«Що ти пропонуєш?» — вперто, сама не знаючи навіщо, знову запитала Соня. Максим трохи помовчав і заговорив спокійніше. У голосі з’явилися проникливі, м’які ноти.
– Сонько, я давно збирався з тобою поговорити. А, можливо, я буваю різкий, але ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся. Я хвилююся за тебе. Отже, існують спеціальні будинки для таких хворих, як твоя мати. Ми могли б помістити її туди. Я довідувався, так, як це не просто, але в мене, як ти знаєш, є можливості.
Максим зробив виразну паузу й продовжив: «Тобі не потрібно буде ні про що турбуватися. Ти мені просто дай згоду й надай цю справу мені, а я сам все владнаю найкращим чином». Софочко, повір, там за мамою добре доглядатимуть, анітрохи не гірше, ніж ти, а може навіть і краще. Це ж фахівці. Тільки я прошу тебе, не кажи одразу ні. Ти подумай. Адже для всіх буде краще і для твоєї матері в першу чергу.
Слова Максима звучали переконливо й розумно. Коли потрібно було,
він умів бути ввічливим і лагідним.
На самому початку їхнього роману Соня цілком втратила голову від його уваги і ніжності. У потрібні моменти Максим ставав чарівним, люблячим і милим, і цим тримав її так міцно, що вона й подумати не могла про розрив.
– Маленька, ну ти ж цілком зморилася. А кому потрібні твої жертви? Ну хіба ти не втомилася вскакувати вночі, метушитися з уколами, крапельницями? Твоя мати, якби могла мене чути, схвалила б такий крок, запевняю тебе. Адже ти ж розумієш, їй абсолютно все одно, хто за неї доглядає. Сонько, ну що ти мовчиш? А, слухай, а переночуй сьогодні в мене. Поїмо, відпочинемо, вина вип’ємо. У мене є твоє улюблене персикове.
Максим присунувся ближче й тягуче подивився на Соню. По-господарськи недбало поклав гарячу руку їй на плече. Пахло одекольоном і міцним напоєм. Вона стояла, безпорадно дивилася на нього, такого красивого, крепкого, впевненого у своїй правоті, і не могла поворухнутися.
Власні неясні, крадені думки, безжально вбрані Максом у слова, розчавили її, притисли до землі, знищили.
– Розумію, наважитися важко, але ти зваж усе, поміркуй спокійно. Ніхто не вимагає негайної відповіді. Все буде відмінно, обіцяю тобі, — продовжував воркувати Максим, намагаючись спіймати її погляд.
– Сонько, ми одружимося, почнемо нове нормальне життя. Якщо хочеш, зможеш кинути роботу. Дитину народиш. Зараз і в 40 з гаком народжують, а тобі тільки скільки? 38.
– Так, Соня мимохідь кивнула. Він говорив ще щось, але вона перестала чути.
Мама теж народила її за пізно, у 36. Довго не вдавалося. Вони з
батьком 10 років прожили, перш ніж з’явилася довгоочікувана дочка.
Мама розповідала, що батько плакав від щастя, коли побачив новонароджену, а через рік помер від інфаркту. Цілком
молодим пішов, сорока не було. Мати більше заміж не виходила.
Соня чомусь згадала, як вони з мамою збиралися щоранку в садочок і вирішували, яку зробити зачіску. Можна просту косичку заплести, а можна колосок або хвостики зробити, а ще, як мама казала, загибочки. Заплести дві косички і загнути їх кручками до верху, закріпити бантиками. Таки захопливим, таким весели був цей ранковий ритуал.
Згадала, як вечорами мама, укладаючи маленьку її спати, надівала на дочку яскраву піжамку, а потім довго гладила по спинці, плечикам, ручкам, цілувала, міцно притискала до себе й примовляла: «Сонечко ти моє, красуня моя, зайченя моє, ластівко, — і пахло від мами чимось незбагненним, затишним, теплим. Згадалося, як вони з мамою вечорами робили уроки. Вона вчилася в математичній школі, та ще й ходила до музичної. Задавали багато. І, хоча вчилася добре, іноді так втомлювалася, що не встигала все зробити. Мама завжди допомагала, чим могла.
Одного разу Соня заснула за письмовим столом, а потім прокинулася й виявила, що лежить у своєму ліжку. А мама сидить за столом і старанно переписує з чернетки до зошита задачі з математики. Почерки в них
завжди були один в один. Згадала, що, будучи несміливою й сором’язливою, до сліз боялася йти в перший клас, знайомитися з хлопцями. Мама підвела її до дзеркала й сказала:
«Бачиш цю дівчинку? Подивись-но на неї уважно. Її звуть Соня, і вона дуже гарна дівчинка, розумна, добра. Вона обов’язково з усіма познайомиться, і хлопці дізнаються її й покохують. Кожного разу, коли будеш дивитися в дзеркало,
зайченя, пам’ятай, що ти гідна любові й поваги, і ніколи нічого не бійся.
– Хто тобі дзвонив? — раптом вимовила Соня. Максим остовпів, відвів очі, забрав руку. Він прийняв Сонину мовчанку за згоду з його доводами й не очікував цих слів. Та й взагалі ніколи не чекав від сором’язливої, слухняної Соні незручних питань.
– Я, здається, ясно сказав тобі, з роботи, – намагаючись сховати розгубленість із викликом, промовив Макс. А в чім річ-то? Ти що, в чомусь підозрюєш мене?
– Та не нервуй, Максиме. Я піду, — спокійно відповіла Соня, прямо дивлячись йому в обличчя.
– Мені пора.
Вдома, скинувши в передпокій пальто й чоботи, вона ринула до маминої кімнати, розчинила двері й завмерла на порозі, вслуховуючись у тишу, не наважуючись підійти ближче.
«Мамо, матусю!» — пошепки покликала Соня, досконало знаючи,
що та не відповість. Темна постать на ліжку злегка поворухнулася. почувся тихе зітхання. Полегшення було таким сильним, що в Соні запаморочилася голова. Вона похитнулася й притулилася до одвірка, щоб не впасти. Підійшла до маминого ліжка й увімкнула нічник. Жовте світло вихопило з мороку звичні предмети: шафа, ліжко, письмовий стіл, заставлений ліками, витертий палас, стільці, мамин портрет на стіні.
Соня затримала на ньому погляд. Мама тут точно така, як у її дитячих спогадах. Ніжний овал обличчя, русяве волосся зібране у високу зачіску, мрійливий, трохи розсіяний погляд звернений кудись у далечінь, посміхається, але очі все одно здаються сумними. Соня відвернулася від портрета, обережно присіла на стілець біля ліжка й подивилася на маму. Та спала.
Зрите зморшками набрякле обличчя, з якого довга важка хвороба безжально зтерла жвавість і красу, невдоволено зморщилося. Витончені губи стиснулися в вузьку бліду смужку. Сиве волосся, яке Соня коротко стригла, сердито стовбурчилося.
«Прости мене, матусю», — хотіла сказати Соня, і не змогла. Слова не йшли, здавалися фальшивими. Замість них полилися сльози, які не пролилися за цілий день. Та й не тільки за цей день. Соня сховала обличчя в долоні й довго-довго ридала.
А потім поруч прошелестіло: «Пробач».
Соня різко підвела голову й відвела руки від обличчя. Мама уважно, напружено дивилася на неї, і це не був той похмурий, беззмістовний погляд, до якого Соня звикла останнім часом. Мама дивилася, як колись.
І у згаслих, колись яскраво-зелених очах її завмер такий нестерпний, пронизливий біль, що у Соні перехватило подих. Вона зрозуміла — це біль за неї, за Соню.
«Прости! — знову з величезним зусиллям прошепотіла мама. — Доню… замучила… Швидше б…»
«Ні, що ти говориш! — скрикнула Соня, упала навколішки біля ліжка й поспішно, безладно забазікала, гладячи маму по волоссю й руках. — Перестань, мамо! Ну що ти? Я ж так тебе люблю! Як я без тебе сама? Це ти мене прости! Ти прости! Більше ніколи, ніколи в житті! Ти обов’язково одужаєш! Бачиш, ти вже заговорила! Це ж чудо, справжнє чудо! І ніхто нам не потрібен. І не бійся. Нічого не бійся! Ми впораємося! У нас усе вийде! Усе, усе!»
Соня ще довго сиділа на підлозі, говорила й говорила, все сподіваючись, що мама відповість. Але та більше нічого не сказала, тихо лежала, заплющивши очі. Слухала. Чула. В куточку правого ока завмерла крихітна сльозинка.
Після того Соня зробила звичайні процедури, прибрала, поправила білизну на ліжку. Від вечері мама відмовилась, так і не розплющила очі, повернулася обличчям до стіни.
«У суботу треба буде помитися. Минуло два тижні», — автоматично відмітила Соня. Одній, без допомоги тітки Каті, їй не впоратися, але післязавтра сусідка саме повернеться.
Була вже майже перша година ночі, коли вона вийшла з душу, випила чаю з лимоном і лягла спати. Перед тим, як лягти, пройшлася по кімнаті й склала в невелику картонну коробку речі, що нагадували про Максима. Набралося небагато: настінний годинник, фотографії, абстрактна картина у вигадливій рамі, пара книг, шовкова хустка — подарунок на день народження, дещо з дрібниць. Начебто нічого не забула.
Завтра вона вигадає, куди це подіти. Наостанок Соня внесла номер Максима до чорного списку. Ось тепер усе. Тепер правильно.
Соня заснула швидко й спала глибоко й спокійно, як у дитинстві. Їй снилася мама. Вона була в нарядній світлій сукні, посміхалася щасливою посмішкою, жваво щось говорила й напівзабутим жестом поправляла довге хвилясте волосся. У правій руці вона тримала букет піоній. «Це ж її улюблені квіти», — згадала Соня й радісно засміялася у відповідь. Вона дивилася на маму й не могла надивитися на неї — молоду, здорову, гарну.
О пів на четверту Соня прокинулася, наче від чийогось легкого дотику, на мить розплющила затьмарені очі й подивилася вглиб кімнати, повернулася набік і знову провалилася в сон. Вона була цілком сама в передсвітанковій тиші, але ще не знала про це.
